Війна помсти

64

Розгніваний і водночас стривожений ставленням майстра Онзу, Уто провів ніч у гостьовому будинку, але рано-вранці наступного дня покинув тренувальне селище. Він знав, що військо Співдружності вже формується, солдати проходять навчання, а кораблі облаштовують для битв на верфях Рівермута. Все це вже відбувалося.

Війна помсти — справа не швидка, але необхідна.

Ішару потрібно розірвати на шматки, перетворити на руїни, щоб Хоробрі могли повернути собі цю землю та заснувати свою колонію. Давні зрадники мали зазнати справедливої кари, як того вимагала честь Хороброго. Конаґ Мандан дослухається до порад Уто так, як це ніколи не робив Конндур Хоробрий, і нарешті для почину все майже готове.

Кожен Хоробрий мав би радіти таким новинам, натомість Онзу непокоїться через Лютих? Через легендарного дракона?

Замість того, щоб повернутися до Конвери, Уто рушив у протилежному напрямку.

Стиснувши руку в рукавиці, він пустив коня галопом, прямуючи зруйнованими лісовими дорогами до гір Хребет дракона. У цій місцевості із землі й досі виривався дим, били гейзери. Виверження вулкана Вада примусило Конндура повірити в легенди про похованих драконів та зниклих богів. Через це Уто вважав його довірливим дурнем. Однак він знав, що Онзу далеко не дурень, і якщо вже його наставник був переконаний...

Якщо Уто й далі заперечуватиме небезпеку навіть попри неспростовні докази, то хто ж тоді справжній дурень?

Якщо людина, сидячи в палаючому будинку, відмовляється вірити, що вогонь існує, то її не врятує навіть рішучий опір.

Уто, зціпивши зуби, нахилився вперед у сідлі, вдивляючись у димні, розбурхані гори попереду. Він пришпорив коня. Хоробрий мусив побачити все на власні очі, щоб переконатися, що все це не насправді. Якби хтось інший, а не Онзу, поставив під сумнів його переконання...

Від запаху сірки та диму кінь почав непокоїтися. На схилах гори Вада дерева були мертві, а рослинність засипана, мов отруйним снігом, шарами попелу. Жовта каламутна піна вкрила струмки та калюжі гарячої води, що булькотіла, нагріта підземним жаром.

Уто проїхав крізь селище з порожніми, знищеними будинками. Заїжджий двір був зруйнований валунами та вогнем, що пронеслися тут під час виверження. Сплюндровані нині міста існували століттями, але, коли почала двигтіти земля і розливатися лава, люди з усього гірського хребта покинули свої домівки, багато хто з них утік до Конвери. Вони сподівалися, що конаґ врятує їх, що стіни столиці захистять їх від кінця світу.

Тепер ці біженці виїдали припаси, заполонили всі помешкання і висмоктували ресурси з Конвери. На щастя, багато з них пішли у військо, поповнивши його ряди. Вони боялися драконів та Лютих, тож Уто спрямує їх проти ішаранців — ворога, з яким вони по-справжньому могли битися.

Його кінь повільно ступав по розбитій дорозі. Земля місцями просіла, і на дорогу попадали дерева, перекривши її. Сосни та осики лежали, схожі на розкидані мітли.

Уто продовжував підніматися східними схилами. Їдкий сморід, що висів у повітрі, обпікав ніздрі, але. Хоробрий не спинявся. Усі його думки зосередилися на шляху вгору. Він подивився на неспокійну гору попереду, її колись конічна форма була тепер понівечена, значну частину гори зруйнувало вибухом. Багряна лава й досі витікала назовні, мов розпечене залізо з ковальського горна.

Коли земля під ногами стала занадто нерівною і ненадійною, Уто зупинився на вкритому валунами полі. Якби він спробував провести по ньому коня, той неминуче зламав би тут ноги — і зрештою загинув. Хоробрий боровся зі своїм гнівом і нерішучістю, потім зіскочив з коня і прив’язав його до обгорілого дерева. Кінь, вкритий попелом, який усе ще падав довкола, дрижав від страху. Захищений міцними рукавицями і черевиками, Уто рушив далі пішки, перелізаючи через шершаві гарячі валуни.

Він важко дихав від натуги, але продовжував підніматися вгору. Фумароли видихали з-під землі пару. Невже це справді дихання дракона? Валуни тремтіли під ногами, і він почув стукотіння, а потім гуркіт — то велетенські камені лавиною сповзали вниз. До диму, що висів у повітрі, додалася ще й пилюка.

Піднявшись по схилу на висячу долину на півдорозі до вершини, Уто поглянув на пекельний пейзаж — навколо шипіла пара, кипіли грязьові гейзери. Тут можна й зупинитися — він досяг свого місця призначення. Уто прислухався до невпинного гуркоту, що доносився з-під землі, до буркотіння термальних джерел, до шипіння з тріщин, через які назовні виривалися отруйні випари. Він знав, що був єдиною людиною на багато миль навколо, бо всі, хто мав бодай дещицю здорового глузду, давно покинули ці місця.

— Драконе! — прокричав Уто. — Оссусе, ти тут?

Він стягнув рукавицю і кинув її на землю, а тоді схопив золоту манжету свого реймера. Різким рухом він стиснув його навколо зап’ястя і відчув приємний біль, коли металеві зубці врізалися йому у вени. Він видобув вогонь, і полум’я охопило його руку, а потім витягнулося у палаючий батіг. Уто високо підняв руку — у жесті перестороги чи погрози.

— Оссусе! Де ти? — Він стояв з реймером, що палахкотів і потріскував, привертаючи до себе увагу. — Я заприсягся захищати Співдружність і служити справжньому конаґу.

Він чекав відповіді. Земля загуркотіла, скелею пішла нова тріщина, але він не знав, чи почув його похований дракон.

— Ми будемо битися зі своїми смертельними ворогами, і нам байдуже до тебе. Спи собі, драконе! Тримай своє зло під землею.

Уто все ще боліло від спогадів про нещодавню невдалу морську атаку на острів Фулкор. Скільки кораблів було потоплено, скільки моряків втрачено, скільки невинної крові пролито.

— Ми воюємо проти Ішари. Залиш нас у спокої!

Хоробрий високо підняв реймер, і земля здригнулася. Валуни завбільшки з будинок покотилися вниз по схилу, вони гриміли й розбивалися на уламки — і схил гори тріснув. Червона лава бризнула, немов свіжа кров.

Ці гори були сповнені сили. Уто відчував це. Можливо, дракон і справді існував у осерді світу, створений з лихих думок і емоцій Кура. Такою була легенда, але Уто не переймався легендами.

Онзу висварив би його за таку вперту одержимість. Так само, як клани Лютих хотіли знищити один одного, так і Уто прагнув стерти з лиця землі ішаранців. Якщо його почуття помсти підживлювати і спрямовувати належним чином, то воно, можливо, стане навіть сильнішим за дракона.

Раптом земля різко подалася вгору, а потім вигнулася, Уто вхопився за валун, який зсунувся на нього. Він відскочив убік, загасивши свій реймер. Кам’яниста поверхня знову тріснула, і перегріта пара зі свистом вирвалася назовні, обдавши його чорні обладунки. Прикривши обличчя плащем з кольчужною підкладкою, щоб захистити його від опіків, він, перелазячи через каміння, побрів, хитаючись, униз, подалі від термального поля.

Уто вперто відштовхував від себе думку, що Оссус насправді почув його і відповів. Це просто природне стихійне лихо, звичайна мінливість сил природи у світі, така як буря або хуртовина.

Але якщо це справді дракон, то Уто та його Хоробрі мусять розібратися з ним... пізніше. Йому просто потрібно більше часу.

Повернувшись до свого нажаханого коня, Хоробрий відв’язав віжки і заскочив у сідло. Він відчував незрозуміле виснаження, весь тремтів, але не від страху. Він — Уто, і в його душі немає місця для страху... не тоді, коли війна помсти вже скоро почнеться.

Він щосили пришпорив коня, повергаючись до Конвери та свого конаґа.