Війна помсти

40

Дівчина-сирота стояла перед гладенькими озерцями зі скляного каменю, схожими на дзеркала, створені з темряви ночі. Завдяки своїм видінням Ґлік знала, що колись на рівнині Чорного скла було славетне місто Лютих, вона бачила своїм внутрішнім зором його останні дні, коли Люті вивільнили стільки магії, що не змогли з нею впоратися, і це знищило всю долину.

Перші промені світанкового сонця розлилися по вкритій руїнами місцевості, і охоронці піщані Люті повели робітників на небезпечну ділянку серед залишків міста. Ауґи тягнули вози, в які були складені інструменти для видобутку димчастого скла. Тварюки обережно йшли по чорному склу, швидко рухаючи своїми тупими головами з боку в бік і принюхуючись до тріщин у пошуках гризунів, які могли б стати їхньою здобиччю. Але рівнина Чорного скла була мертва — на ній жили лише спогади та магія.

— Працюйте дуже обережно! — крикнув маг Івун. — Димчасте скло — дорогоцінний і могутній матеріал. — Коли похмурий маг насупився, його брови зійшлися впритул, немов зіткнулися складки плоті.

Чет опустила погляд на свої пошарпані чорні черевики, залишки однострою Хороброї.

— Це все одно, що ходити по бритвах і лезах мечів.

— Беріть інструменти, — буркнув охоронець, дістаючи сокири, лопати, зубила та молоти з воза.

Ґлік отримала кирку з коротким руків’ям. Чет узяла молоток із загостреним наконечником. Хоробра так стисла руків’я, що кісточки її пальців побіліли, і Ґлік подумала, що та обмірковує, як ці знаряддя праці можуть стати зброєю, Чет, напевно, могла б убити одного чи двох Лютих, але решта впорається з нею. За допомогою своєї магії Івун міг розкидати всю їхню групу робітників... та й куди їм бігти?

Якщо Ґлік спробує втекти, її ноги буде посічено на клапті. Якщо вона спіткнеться й впаде хоча б раз, то поріжеться і стече кров’ю, як той мертвий старатель-утаук, якого вона колись знайшла. Так, вона, можливо, стане вільною, але ще вона буде мертвою і ніколи не повернеться до своєї великої родини утауків — ні всередині кола, ні поза ним.

Робітники розійшлися, обережно вибираючи, куди ступати. Легко рухаючись, Ґлік перескакувала з брили на брилу, знайшовши для себе стежку. Посвист вітру нагадував ледь чутні крики древньої нищівної битви, яка вирувала тут давним-давно. Дорогою дівчина відчула, що сонячне світло стає гнітючим, і її ніби оповиває тяжкий туман часу. Вона звернулася до своєї супутниці-Хороброї:

— Ти це відчуваєш? Кров? Передсмертні муки і ненависть? Димчасте скло — це залишки від... стільки болю і смерті, що їх навіть неможливо виміряти. — Вона намалювала коло довкруж серця.

Чет подивилася на безладно розкидані уламки обсидіану.

— Усе це виглядає таким марним. Тепер вони всі мертві — їхні спогади, їхні надії, їхній спадок. Люди і Люті.

Ґлік вибрала чорну брилу і вдарила киркою по гладенькій чорній поверхні. Димчасте скло розкололося по широких природних лініях, а інструмент забренчав у її руці, немов відскакуючи від магії. Чорне скло розсипалося на менші шматки. З гострих уламків розміром із палець можна буде зробити наконечники для стріл або списів, а більші пласкі шматки — прикріпити до щитів.

Дівчина знову й знову ранила кінчики пальців об гострі краї скла, і трохи крові потрапило на непроникну поверхню. Не багато, проте вона й так уже перебувала в якомусь збудженому стані свідомості. Початок є кінцем є початком. Бурмочучи цю фразу, вона провалилася у нестяму, більше не помічаючи ні пекучого сонця, ні сухого повітря, ні гнітливої історії, яка, наче міраж, розходилася брижами від блискучого каменю.

Великий пласт димчастого скла відколовся по лінії зламу, і Ґлік зазирнула у свіжу, щойно відкриту поверхню більшої брили. Темрява затопила її зір, і вона злякалася, що може провалитися всередину. Камінь здавався бездонним басейном, порожнім вікном, яке затягувало її. Навколо неї поставали видіння з давніх часів: величезне поле битви, армії, що сунуть одна на одну, маги, які створюють магічну зброю в укріпленому місті... кристали і гармати, велетенські лінзи, обрамлені рунами. Ґлік якимсь чином зрозуміла, що ця магічна техніка була розроблена для нападу на Оссуса, але натомість Люті обернули свою незвичайну зброю проти інших Лютих.

Ґлік відчувала відлуння поразки навколо себе, ніби безголосий грім образів стукотів у її голові: десятки тисяч солдатів-людей, яких їхні творці змусили йти в бій проти такого ж призначеного на жертву війська, яке виставила армія супротивника.

Коли Люті застосували свою магічну зброю, знищуючи одне одного, залишки магії проникли глибоко у землю. Закриті повіки Ґлік затріпотіли, і вона почула крики ска високо в небі. У кінці тієї руйнівної стародавньої битви Оссус, певно, заворушився під своїми горами, перш ніж повернутися до спокійного сну.

Ґлік похитнулася і впала назад, майже втративши свідомість від темних сил, що оточували її. Вона вдарилася об тверде скло потилицею, у очах спалахнули і закрутилися темні зірочки. Задихаючись, вона змусила себе розплющити очі і лежала, дивлячись у небо. Навколо неї валялися в безладі уламки димчастого скла.

Чет, нахилившись, схопила Ґлік за плечі.

— Будь обережна, дівчинко! Що з тобою трапилось?

— Нічого в порівнянні з тим, що колись сталося тут. — Навіть шепотіння цих слів виснажило її. Чет допомогла їй звестися на ноги.

Охоронець-Лютий під’їхав ближче на своєму ауґові, розлючений тим, що Ґлік і Чет перестали працювати, але, коли зойк болю перекрив дзенькіт інструментів, охоронець поспішив на цей крик.

Один з робітників випадково сильно розсік собі передпліччя. Кров хлинула, розбризкуючись по чорному склу. Маг Івун кинувся вперед, діставшись пораненого раніше, ніж до нього збіглася охорона. Постраждалий затискав глибокий поріз, намагаючись зупинити кровотечу. Лютим не було діла до лікування рани, тож вони дозволили людям самим зайнятися цим. Чет, знайома з тим, як обробляти рани на полі бою, знайшла смужку тканини і обмотала рану таким чином, щоб закрити її і зупинити найбільш сильну кровотечу.

Однак увага Івуна була прикута до калюжі крові на димчастому склі. Він нахилився, охоплений напруженням від неясного передчуття і водночас схвильований, так наче сама думка, що зринула у нього, лякала його. Від пролитої на чорне скло крові потріскувало повітря.

Ґлік втягнула повітря носом і окинула поглядом зловісний краєвид. Те, що вона відчула, нагадало їй миттєвості одразу перед ударом блискавки.

Тим часом маг Лютих насолоджувався моментом. Він закрутив магію у вихорі навколо себе і здоровою рукою потягнув червоний шкіряний рукав мантії, оголивши всохлу руку. Витягнувши скручені пальці, він притиснув деформовану кінцівку до крові на димчастому склі.

— У світі все ще існує магія. Магія, яку ми можемо використовувати! — Івун глибоко вдихнув, притиснувши руку сильніше. Людська кров на склі змішалася з грубою зморщеною шкірою мага.

Ґлік дивилася, як його шкіра наливається кров’ю та вологою.

Маг глибоко й гучно зітхнув, його рука випросталася — і тепер вона згиналася в зап’ясті. Івун стиснув вузлуваті пальці, зігнув лікоть, а потім витягнув руку, в яку ніби вдихнули життя, наче у прив’ялу квітку, якій дали води.

Івун переможно здійняв руку. Усе його тіло здавалося тепер більшим, можливо, від впевненості та полегшення, що охопили його. Лисий маг глянув на бригади робочих і вигукнув:

— Магія тут, і вона наша! Маючи це димчасте скло, ми створимо непереможну армію. — Він посміхнувся до вкритих синцями виснажених рабів. — Ви благословенні бути на нашому боці.