Війна помсти

67

Повертаючись до Сереполя, Кловус і його солдати значно випередили некеровану орду гетрренів, які мали прибути до столиці пізніше. Кловусу потрібно було дістатися Сереполя задовго до прибуття гетрренів, щоб встигнути підготувати кораблі, які переправлять варварів через море до Співдружності.

Утім попереду на нього чекала ще довга дорога. До столиці Ішари залишалося п’ять днів шляху. Поруч із Кловусом їхав командир загону, він приставив долоню до чола, прикриваючи очі від сонця, і поглянув уперед.

— Ми дістанемося Прірарі надвечір, верховний жерче.

— Це добра новина, — відказав Кловус. — Почуй нас, убережи нас.

— Почуй нас, убережи нас.

Кловус мріяв про смачну їжу та зручне ліжко. Після кількох днів у сідлі в нього боліло все тіло, і він почувався брудним від дорожнього пилу й поту.

— У мешканців Прірарі не прийнято занурюватися у воду, але, можливо, я зможу наказати їм приготувати для мене купіль. — Він помацав обличчя, відчувши пісок на м’якій шкірі. — Зволожених рушників буде недостатньо.

Варвари відставали від них на тиждень, а то й більше, і Кловус не думав, що Маґда поспішатиме. Отаманша гетрренів пообіцяла, що її люди не грабуватимуть сільську місцевість на своєму шляху на північ. Жрець сподівався, що вона пам’ятатиме про свою обіцянку.

Тамбурдинський божок примусив гетрренів підкоритися, але те, що Маґда вимагала від Кловуса взамін, було набагато гірше. Щоразу, коли Кловус згадував, як злягався з нею під деревами, його нудило. Маґда хапала його своїми лапами і критикувала під час акту, вимагаючи, щоб він штовхав сильніше, а потім зрештою скинула його з себе, притиснула до землі і залізла зверху, щоб зробити те, що хотіла.

Тепер, погойдуючись у сідлі, Кловус міцно заплющив очі. Маґда скаржилася на його жалюгідно малий прутень, але потім засміялася і потягла його назад до багаття, ледь давши йому накинути каптан.

— Це мій новий коханець! — Вона підняла руку Кловуса і, як лещатами, стиснула його зап’ястя. — Він обіцяє, що ми завоюємо цілий континент. — Гетррени вибухнули несамовитим реготом.

Маґда нахилилася ближче і прошепотіла йому на вухо, обдавши смородом гнилого м’яса.

— Наступного разу буде краще.

Кловусу знадобилося все його самовладання, щоб не покликати божка, який би розтрощив її, перетворивши на купу кісток і м’яса. Проте Кловус досяг своєї мети. Це була його жертва заради Ішари, подібно до того, як приносили себе в жертву молодиці, які в сльозах віддавалися йому.

Маґда кинула клич, і варварські клани почали з’їжджатися з диких пагорбів, що розкинулися за Тамбурдином. Вона пообіцяла Кловусу, що збере своїх людей і вирушить до Сереполя. Гетрренів спокушала перспектива грабунків і завоювань.

Очільник загону вирвав Кловуса з його думок, вказавши вперед.

— Он там, верховний жерче! Ми прибули на годину швидше, ніж я розраховував.

Кловус витер піт з чола і побачив попереду величні будівлі Прірарі, що вільно розкинулися на пишних луках. В цьому окрузі було багато фруктових садів і пасовищ, він був відомий своїм сидром, сирами та зерном. Завдяки сприятливій погоді та щедрим дарам природи, Прірарі був одним із найлагідніших округів, і це проявилося і в місцевому божку. Кловус подумав, що такий добрий божок може подобатися мешканцям, але в теперішні мінливі часи лагідне божество це не те, що потрібно Ішарі.

Він пришпорив коня, і супровід рушив слідом, дзвякаючи обладунками і зброєю. Кловусу потрібно було спершу заїхати до храму та поговорити з жерцем Ерікалом, а вже потім він міг відпочити й насолодитися смачною вечерею.

Храм Прірарі був прекрасним витвором архітектурного мистецтва з похилим білим дахом і трикутними скляними панелями. Витончені дуги та арки робили храм схожим на білу лілію. Коли Кловус увійшов, щоб зустрітися із сповненим радості жерцем, він відчув себе так, ніби потрапив у прохолодні й безпечні обійми.

Ерікал зустрів його поклоном і привітною усмішкою. Він був вродливий, розмовляв м’яко й тихо, на ньому був сірий каптан з блакитною облямівкою. Ерікал мав огрядну статуру, однак схилив голову і трохи згорбився, щоб виглядати менш показним. На стіні біля вівтаря була вбудована пластина димчастого скла. Усередині таємничої речовини мерехтіли відблиски світла, що виходило з порожнечі існування божка, то було тепле різнокольорове світіння, схоже на химерне вранішнє сяйво.

Кловус одразу дав жерцю вказівки, як йому слід підготуватися.

— Племена гетрренів ідуть на північ, і за кілька днів вони пройдуть через округ Прірарі.

Ерікал відсахнувся.

— Жриця Нере ледве стримує їх у Тамбурдині.

— Нере робить недостатньо, щоб стримувати їх, але я вирішив цю проблему, — сказав Кловус. — Варвари жорстокі і здатні лише руйнувати, але зараз вони віддані нашій справі. Їхня отаманша — моя союзниця, і вона веде гетрренів до Сереполя, де вони сядуть на військові кораблі та відправляться штурмувати Співдружність. — Кловус захихотів, очікуючи від співрозмовника не меншої радості.

Ерікал був стурбований, але змирився з почутим.

— Нехай краще варвари нападуть на тих, хто завдав шкоди нашій улюбленій емпрі. — Він вклонився. — Я згоден, верховний жерче. Ви зробили важкий, але правильний вибір.

— Я прийняв це рішення заради блага Ішари. Зараз емпра не здатна керувати своїм народом, і я вимушено взяв на себе цю роль, щоб ми не були вразливими, коли безбожники нападуть на нас, — а вони неодмінно спробують.

— Я чув, що емпра Ілуріс зникла, — мовив Ерікал. — Чув, що вона сховалася серед свого народу або що вона вознеслася в царство божків. — Він глянув на віконце з димчастого скла. — Я спілкуюся зі своєю божкинею щодня, і вона не повідомляла мені про це. Чи правда, що Ілуріс зникла?

Кловус не відповів прямо, уникаючи розмов на цю тему.

— Я був зайнятий порятунком нашої країни, але маю намір розслідувати зникнення емпри, коли повернуся. — Не зацікавлений у подальших незручних запитаннях і вже з нетерпінням очікуючи на їжу і чистий одяг, він розвернувся і пішов до виходу.

Вийшовши з храму, він гукнув через плече:

— Гетррени проїжджатимуть через Прірарі по дорозі до Сереполя. Маґда обіцяла, що її люди не будуть грабувати, займатися розбоєм чи зґвалтуваннями, але їм потрібно їсти, а гетрренів дуже багато. Наші округи повинні забезпечити їх необхідною їм їжею, адже вони будуть нашими борцями за справедливість. Я закликав їх рухатися якомога швидше, щоб не завдати надмірної шкоди нашій землі.

— Почуй нас, убережи нас, — пробурмотів Ерікал.

— Вони цілком можуть нас уберегти. — Кловус обсмикнув рукава свого каптана. — Я залишаю Прірарі у ваших руках, жерче Ерікале. Дозвольте мені подбати про решту світу.

Через три дні після того, як Кловус та його солдати покинули Прірарі, Ерікал отримав звістку про те, що варвари наближаються. Вони сунули землями округу, мов сарана: витоптували поля, грабували комори із запасами. Гетррени з’їдали все, що могли, вирубували сади на дрова, ставали табором, де їм заманеться. Деякі села, щоб захиститися і змусити варварів обминути їх, використовували своїх місцевих божків, хоча Маґда та її дикі послідовники були не проти побитися з меншими божествами.

Всередині храму Ерікал провів пальцями по димчастому склу. Він бачив, як там кружляє його улюблена божкиня, найпрекрасніше створіння, що коли-небудь існувало у всесвіті.

— Ти знаєш, що відбувається, — прошепотів він їй. — Ти повинна бути сильною. Нам потрібно врятувати наше місто. — Жрець здригнувся від думки про варварів, які проносяться вулицями Прірарі і руйнують життя добрих людей.

Налаштована на нього, його божкиня закружляла в кольоровому вихорі, яскравішаючи від гніву. Ерікал хотів заспокоїти її, але люди були неспокійні — а те, що відчували люди, відчувала і божкиня. Вона відгукалася і посилювала ці емоції.

Відколи перші звістки про гетрренів дійшли до міста, пожертви храму зросли — урни з кров’ю, кошики зі свіжими фруктами, десятки буханців хліба, золоті монети, все, що мало цінність, — і божкиня ставала сильнішою. Тепер Ерікал мав вирішити, як її використати. Верховний жрець Кловус пояснив йому свій план і наказав Ерікалу не роз’ятрювати небезпечне військо найманців, але він також не міг дозволити варварам завдати шкоди своїм послідовникам.

— Вони йдуть сюди, і ми повинні зустріти їх. — Ерікал притиснув долоню до димчастого скла й відчув божкиню, навіть не активуючи мерехтливі заклинальні двері. Йому ще ніколи не доводилося брати цю божкиню в бій. — Ти викличеш у них трепет. Ти вселятимеш у них жах. Можливо, ти знадобишся для битви, але я спробую знайти інший шлях.

Він подивився на пожертви, складені в храмі. Можливо, вдасться уникнути відкритого бою... знайти якийсь інший спосіб, що все одно завдасть шкоди Прірарі, але не такої значної, як пряме протистояння.

— Ти завжди мені потрібна, але скоро ти будеш потрібна мені, як ніколи. Ми врятуємо місто разом. — Він сподівався, що божкиня відчуває його впевненість.

Особиста любов Ерікала коштувала для неї не менше, ніж усі молитви людей. І він відчув, як тепло божкині знову лине в його серце. Його думки засяяли, прояснилися.

Коли військо гетрренів просувалося по землях округу, частина варварів рухалася дорогами, а інші розбрелися по полях, садах і пасовищах — де завгодно. З-за стін свого міста мешканці Прірарі бачили дим далеких таборів. Це військо було досить велике для того, щоб спустошити будь-яке місто, якби варвари вирішили показати свою силу.

Ряди кінних гетрренів були вже близько, в руках у них виднілися булави, списи, мечі. Спостерігаючи, як вони наближаються, Ерікал зрозумів, що не може зазнати поразки.

Готуючись зустріти їх, він активував заклинальні двері і випустив славну божкиню. Вона постала, мов стовп диму, змішаний з веселками та блискавками сліпучих кольорів, які змусили б плакати навіть сліпого. Вона виглядала як примарна колона, що звивалася хвилями, наче зітканий з ураганів змій, то була повновода ріка віри, сповнена відданості та доброзичливості. Ця божкиня оберігала Прірарі відтоді, як це селище стало містом, запобігаючи повеням, відводячи лісові пожежі, допомагаючи людям процвітати.

Ерікал вийшов з храму, божкиня сунула за ним, велична й прекрасна, випромінюючи стільки сили, скільки могли створити страхи та уява. Жрець відчув себе нездоланним.

Гетррени вже були зовсім близько за стінами Прірарі і радісно галасували, побачивши велике багате місто, що було вкрай слабо захищене. Але жрець хотів зупинити їх або принаймні відвернути від міста. Ерікал відчував, що його божкиня невпевнена, але ще не боїться.

Пройшовши крізь міську браму, жрець попрямував назустріч варварам і кремезній жінці, що скакала попереду. Деякі малі діти їхали перед батьками в сідлах або бігали уздовж колон кудлатих вояків. І чоловіки, і жінки у варварському війську везли немовлят, які були прив’язані до їхніх спин, але це ніяк не впливало на їхню войовничу поставу.

Божкиня, кружляючи на місці, височіла позаду Ерікала, а потім підлетіла ближче, вигнувшись, як кобра, щоб захистити свого жерця. Маґда спрямувала до нього коня, задумлива, проте не налякана сутністю. Вона тримала в руці скручену палицю, готова до несподіванок, але не здавалася загрозливою. Поки що.

Ерікал подивився їй прямо у вічі.

— Я жрець цього округу. Верховний жрець Кловус сказав, що ви пройдете через нашу землю і що ви заприсяглися не грабувати і не руйнувати наші будинки.

Маґда пирхнула.

— Так, мій коханець змусив мене пообіцяти це, але мої люди повинні їсти, і ви зобов’язані дати нам їжу.

— Ми нагодуємо ваше військо, щоб ви могли продовжити свій шлях.

— Добре. Тоді відчиніть браму свого міста, щоб ми могли заїхати.

— Ви залишитеся зовні, — відказав Ерікал. Божкиня збільшилася і закрутилася, мов струмінь, сповнений гніву й непокори. Кольори вранішнього сяйва стали яскравішими, і на безформній голові божкині спалахнули, наче сліпучі вогні, червоні очі.

Кінь Маґди піднявся на диби, змусивши її вхопитися за гриву.

— Нам треба їсти! Ви повинні дати нам їжу.

— І ми дамо.

Божкиня стояла, мов безтілесний охоронець, відлякуючи перші ряди варварів, які жадібно дивилися на місто, але боялися пройти повз розлючене божество. Дехто з них, здавалося, навіть був готовий вступити в бій з божкинею, але їм не довелося цього робити.

Жрець Ерікал здійняв руки вгору, подавши знак, і з міста почали виїжджати запряжені конями вози, навантажені фруктами, горами хліба, бочками свіжого сидру, головками сиру, шинкою, копченими баранячими ногами.

— Ми нагодуємо вас, — повторив Ерікал, — ви будете задоволені. Однак до мого міста ви не увійдете.

Спочатку Маґда скептично подивилася на нього, але, коли повз неї стали один за одним проїжджати вози, наповнені припасами, які Ерікал взяв з міських сховищ, у купців і селян, вона пробурчала:

— Можливо, цього вистачить.

— І тоді ви рушите далі, — сказав Ерікал.

Божкиня спалахнула і закрутилася, мов ледь стримуваний смерч, а по її хвилястому примарному тілу побігли, потріскуючи, іскри.

Маґда похмуро глянула на тисячі своїх гетрренів і стиснула щелепи.

— Так, тоді ми рушимо далі.

Ерікал відчув величезне полегшення, а разом з ним і задоволення божкині. Люди спостерігали за ними з міста, і, коли вони зрозуміли, що він домовився з Маґдою, знайшовши болісне, але вкрай необхідне рішення, усі вони затягнули молитву:

— Почуй нас, убережи нас!

Сутність ставала сильнішою, барвистішою, красивішою і... більш загрозливою.

Маґда та її гетррени поїхали наступного дня, як і обіцяли.