Війна помсти

97

Після кількох годин швидкої їзди люди Рондо витягли кляп з рота Тафіри, адже тепер її крик вже нічим їй не допоможе. Солдати-зрадники пройшли навчання в кінноті Остерри, тож знали, як пробиратися крізь глухі ліси та виживати в дикій природі. Оскільки вони тікали з королевою, яку взяли в заручниці, то вибирали такий шлях північними землями, щоб нікому не попадатися на очі.

— Я не можу вирішити, кинути нам її до ніг конаґа Мандана зв’язану, як тварину, чи дозволити самій здатися на його милість, — міркував уголос Рондо.

Чоловіки, посміюючись, обговорювали його слова, водночас облаштовуючи табір у безлюдному сосновому лісі. Тафіра, сидячи на землі зі зв’язаними руками й ногами, мовчала, хоча всередині неї все кипіло. Вона трохи посунулася, щоб притулитися до великого каменя.

Двоє її викрадачів склали на галявині хмиз і розпалили багаття. Ніч була холодною, набагато студенішою, ніж Тафіра очікувала, і вона здогадалася, що це крижані Люті творять свої підступні чари, щоб проникати все далі щупальцями зими.

— Вам нічого сказати, моя прекрасна королево? — допитувався сержант Гідан, в кожному слові якого чулося глузування.

— Жодному з вас.

— Тоді нам і кляп не потрібен, — зауважив Рондо. Сидячи на поваленій колоді навпроти неї, капітан, невміло намагаючись залякати полонянку, гострив свій меч точильним каменем, який витяг з торби. — Навіть після всіх років, які ви прожили тут, я все одно чую ваш акцент.

Очі Тафіри метали іскри, якими можна було розпалити ще одне багаття. Вона пригадала, як охоронці замку вибігли на подвір’я, б’ючи на сполох, коли побачили, що солдати Співдружності тікають, викравши її.

— Ти знаєш, що мій король знайде вас. Він розтрощить твій череп своїм молотом.

Рондо засміявся.

— Хіба він вже не скоїв достатньо злочинів проти Співдружності?

Інші солдати порпалися у своїх торбах, діставали харчі, які знаходили в саквах. Гідан присів навпочіпки перед Тафірою, жуючи в’ялене м’ясо та солодкий пиріг. Голосно чавкаючи, він розмірковував:

— Їй і так вже кінець, капітане. Хоч вона й чужинка, в ній все одно є певна краса. Старша, ніж мені хотілося б, але... — Він чмихнув. — У мене ніколи не було ішаранки. А у вас?

Рондо похитав головою, і сержант наполегливо вів далі:

— Ми можемо зробити це всі по черзі, можливо, кілька сьогодні, а кілька завтра. Додому їхати ще довго. Доки дістанемося Конвери, у кожного з нас вже буде ішаранка. Ще й королева! Ви ж не допустите, щоб ми втратили такий шанс, капітане.

Рондо провів долонею собі по щоці.

— Нема причин, чому ми маємо доставити її недоторканною. Конаґу Мандану буде все одно.

Тафіра знала, що ці чоловіки схильні до пустопорожніх погроз, однак вона також бачила, наскільки змінився вираз їхніх очей за останній час. Вони були злі через те, що їм довелося пережити, розлючені тим, що король Колланан не відпустив їх додому ще кілька тижнів тому. Тафіра знала, що за звичайних обставин ці солдати не наважилися б заподіяти їй шкоди, але це були не звичайні обставини. Нічого вже не було звичайним з того дня, як крижані Люті напали на Лейк Бакал.

— Вона вродлива жінка, — визнав Рондо. Він підвівся з поваленого стовбура та прискіпливо оглянув її, як покупець, що оцінює товар підозрілого продавця.

Тафіра плюнула в нього, і він відсахнувся, сердито зиркнувши на неї.

— Якщо ви заподієте мені шкоду, — заявила Тафіра, — я буду нічого не варта як заручниця. Якщо мене хтось скривдить, мій коханий Колланан оголосить свою власну війну помсти, і вся Остерра заплатить за це.

Рондо спробував приховати почуття тривоги, викликане її погрозами.

— Хо-хо! Чути такі сміливі слова від жінки, що зв’язана сидить на землі, та й ще так далеко від дому!

— Ці сміливі слова ви чуєте від законної королеви Нортерри. — Вона непомітно звивалася, намагаючись виплутатися з мотузок на зап’ястях. Чоловіки виявилися недбалими, вони зв’язали її не достатньо ретельно, і з часом їй, можливо, вдасться звільнитися. — Дайте мені ніж, і я зіграю з вами. З ножами я обходитися вмію. Можете запитати двох своїх солдатів, які лежать мертві на підлозі стайні.

Рондо, почервонівши, сильно вдарив її по обличчю.

— Ви змушуєте мене думати, що невеличке зґвалтування може стати гідним покаранням за вбивство солдат Співдружності.

— Чому б вам не дозволити нам покидати ножі, щоб потренуватися, капітане? — запитав інший солдат. — У мене це непогано виходить. Кров предків, одного разу я навіть вбив кролика.

— Дурним щастить, — глузливо кинула Тафіра.

Рондо схопив її за руку і ривком змусив стати на ноги.

— Практика — це добра ідея. — Вона спіткнулася, коли Рондо та один з його солдатів потягнули її до товстої сріблястої сосни. — Принесіть ще мотузок з торб.

Тафіра почала крутити зап’ястями. Пута були досить вільні, погано зав’язані та стали слизькими від її поту, але звільнитися вона не могла.

Рондо притиснув її до стовбура. Інший солдат приніс ще один моток мотузки, щоб прив’язати її до дерева. Він обмотав її мотузкою кілька разів, примотавши до дерева навіть ноги, щоб вона не могла відбиватися.

Рондо відступив на кілька кроків і витягнув кинджал.

— Наскільки ви вправні, хлопці? Не наробіть помилок. — Він пирхнув. — Одного-двох порізів буде досить, але, головне, не вбийте її.

Тафіра напружилася, напинаючи мотузки.

— Не хвилюйтеся, вони намагатимуться не влучити в вас. — Рондо зробив ще крок назад і першим кинув у неї ножа. Лезо увійшло в дерево прямо над її головою, відколовши шматок кори. Тафіра смикнулася.

Нахабний молодий убивця кроликів кинув ніж наступним, і той встромився в дерево ліворуч від королеви. Солдат присвиснув від власної вправності, але Тафіра втримала язик за зубами. Їй здалося, що він цілив у зовсім інше місце.

Чоловіки по черзі метали ножі, під’южуючи один одного. Тафіра зібралася з силами, щоб усе це винести, і ненавиділа їх все більше. Недбало кинутий ніж таки порізав їй руку, і кров стікала по дереву, змішуючись із застиглими кульками смоли. Один хибний кидок — і ніж увіп’ється їй у горло чи серце, а вони були далеко від хоч якогось села, де можна знайти лікаря. Тафіра була б у більшій безпеці, якби її зґвалтували.

Чоловіки реготали так голосно, що не почули, як їхні стриножені коні на краю табору почали пирхати і бити копитами, напинаючи свої пута. Тафіра подивилася поверх багаття на ліс і відчула, як її захльостує глибокий потік страху, — значно сильнішого за той, який у неї викликали ці крикливі чоловіки.

Тримаючи в руці ніж, капітан Рондо обернувся.

— Що це?

З-за дерев з’явилися бліді постаті, химерні воїни з волоссям кольору слонової кістки, блідою, немов у мерців, шкірою і очима кольору тьмяної сталі. Вони їхали верхи на кудлатих білих істотах, більших за ведмедів, і були озброєні мечами з льоду і живого срібла. Їхня броня була металево-блакитною.

— Люті! — прошипіла Тафіра.

Увагу зловісних воїнів привернуло багаття. Виринувши з лісу, вони випромінювали силу магії та надзвичайну могутність.

Люди Рондо в паніці заметушилися. Один із солдатів кинувся витягувати свій метальний ніж із стовбура сосни, поруч з Тафірою.

Капітан вийшов назустріч незнайомцям.

— Ми — солдати Співдружності. Ми служимо конаґу Мандану. — Він розправив плечі, ніби ці слова могли викликати страх у крижаних Лютих.

Головний воїн пирхнув.

— Нам байдуже. — З пащі його вовкоконя вирвалося гарчання, схоже на клекотіння лави глибоко в жерлі вулкана.

Солдати супроводу стояли напружені, приголомшені, не знаючи, що робити. Тафіра, яку залишили прив’язаною до сріблястої сосни, не могла й поворухнутися.

— У нас з вами немає причин для ворожнечі, — промимрив Рондо.

Люті лунко розсміялися, їхній різкий сміх нагадував звук ламання криги.

— Зараз з’являться.

Рухаючись неквапливо, навіть недбало, крижані Люті атакували. Перший спис пронизав груди Рондо. Наконечник був таким гострим, що спис простромив його наскрізь і вийшов зі спини. Капітан схопився за спіральне ратище, а потім повалився назад.

Воїни Співдружності кинулися вперед, щоб вступити в бій. Вони ледь встигли вигукнути бойовий клич, як потрапили під удари крижаних Лютих. Блідошкірі воїни методично рубали і кололи, наче селяни, що збирають врожай.

Прив’язана до дерева Тафіра могла лише спостерігати за цим із жахом, змішаним з дещицею вдоволення. Її викрадачі гинули — обезголовлені, простромлені, порубані на шматки. Люті відпустили своїх вовкоконей, і білі звірі накинулися на спутаних коней, роздираючи тварин на шматки. Бійня відбувалася так близько, що Тафіру забризкало кров’ю.

Хоча загартованих в боях солдатів Співдружності було вдвічі більше, ніж крижаних Лютих, побоїще закінчилося дуже швидко. Тафіра не видала жодного звуку. Усі її викрадачі лежали мертві, перетворившись на криваве місиво.

Головному воїну майже не довелося докладати зусиль, та все ж його довге волосся розтріпалося від енергійних рухів.

— Саме це нам наказала зробити королева Онн.

— Це успіх, Іррі, — мовив один із забризканих кров’ю воїнів.

— Це початок.

Іррі зліпив велику сніжку і тримав її на долоні. Коли він зосередився, сніжка засвітилася і стала гладкою та прозорою, перетворившись на сферу з криги. Із прозорою кулею в руці він повернувся кругом, збираючи зображення вбитих солдатів. Все ще тримаючи кулю, Лютий підійшов до Тафіри, прив’язаної до дерева. Вона навіть не ворухнулася, заціпенівши під поглядом Лютого.

— І ти ще одна з них. — Іррі розглядав її з холодною пильністю. Тафіра не знала, чи слід подякувати Лютим за те, що вони вбили її викрадачів. Це була не та помста, на яку вона сподівалася.

— Я королева Нортерри, — спромоглася відповісти вона. — Вони були моїми ворогами.

Лютий продовжував дивитися на неї сірими, як похмурі зимові хмари, очима.

— Людські чвари нас не стосуються. Ви всі належите нам.

Відчутний холод хвилями розходився від тіла воїна. Білі вовкоконі, голосно роздираючи плоть, продовжували пожирати мертвих коней. Тафіра уявила собі, що крижані Люті візьмуть її в полон, відвезуть до крижаного палацу.

Думка про те, що вона зможе побачити свого онука Бірча, дала їй проблиск надії, але водночас вона ненавиділа цих Лютих так само, як і Колланан. Вони прийшли з півночі і вбили Джакі та її сім’ю, зруйнували містечко.

— Королева Онн наказала нам вбивати будь-яку людину, яка нам трапиться, — нагадав Іррі інший воїн-Лютий. — Це стане прикладом для решти.

Все ще тримаючи крижану кулю, головний воїн кивнув.

— Це правда. Жодної пощади.

Без знущань, без жодних погроз він витягнув вільною рукою крижаний ніж і швидко змахнув ним. Лезо було таким гострим, що Тафіра ледь відчула поріз, коли ніж перерізав їй горло.