Війна помсти

41

Стародавня історія ніколи не цікавила Кловуса, проте розповідь полоненої Хороброї його заінтригувала. Він ніколи не звертав уваги на те, що якусь непрохану колонію напівкровок багато століть тому знищив божок. Однак було очевидно, що Клеа присвятила своє життя тому, щоб виправити цю несправедливість. Її ненависть до ішаранців була такою ж палючою, як сонце, що відбивається у відполірованому дзеркалі, і він запізно збагнув, що розуміти образу ворога не менш важливо, ніж звернути ненависть ішаранців проти нього.

Кловус хотів дізнатися більше і, як верховний жрець, мав для цього все необхідне. Він відрядив групу помічників до архівів і музеїв Сереполя, а також відправив вершників із запитами до жерців у всіх тринадцяти округах.

— Знайдіть будь-які записи про колонію, започатковану Хоробрими зі старого світу. Місце, яке вони називали Валаера. Зараз про нього майже забули.

Він також викликав своїх Чорних вугрів.

— Стежте за пошуками. Ніхто не шукав Валаеру століттями, а мені треба її знайти.

Заха був спокійним, готовим поринути у будь-яку справу за наказом верховного жерця.

— Вбити кожного, хто бодай щось знає?

Кловус насупився.

— Ні, ця справа не настільки важлива. Я просто... маю знати. Я хочу побачити це місце на власні очі.

Він не міг забути виклик на обличчі Клеа, коли вона підняла на нього погляд. Якщо її розповідь була правдивою, тоді зрозуміло, чому Хоробрі ненавиділи божків. Давним-давно та сутність, що напала на Валаеру, була лише первісною формою могутніх божків, яка стала проявом віри давніх ішаранців. Уявивши собі ту сповнену жорстокості ніч, коли новостворена колонія Хоробрих була знищена, він посміхнувся.

Жерці, помічники та вчені перебирали старі записи, переглядали вицвілі тексти, тлумачили легенди та народні казки. Швидше, ніж очікував Кловус, дослідники звели розрізнені уривки відомостей у звіт, а Чорні вугрі перевірили початкові висновки його вчених.

— Ми підтверджуємо це, верховний жерче. — Темні брови Захи зійшлися. — Ми знайшли місце розташування Валаери.

На обвіяних вітрами пагорбах округу Хосун, за десять миль углиб від морського узбережжя, лежали залишки колонії Хоробрих. Верховний жрець їхав на міцному коні у супроводі Чорних вугрів, переодягнених у провідників. Вони були вбрані у підбитий хутром шкіряний одяг, який часто носили мешканці Хосуна.

Сам Кловус одягнув плащ з каптуром поверх звичайної туніки і штанів, відмовившись від свого офіційного вбрання. Коні просувалися по сухій траві. Жодна дорога не вела до цього порожнього, забутого місця. Темні зарості чагарникового дуба прорізали затінені долини, а високі будяки здіймалися, мов колюча зброя, дряпаючи Кловусові ноги.

Заха їхав попереду, ніби знав, куди прямує, хоча жрець не бачив на місцевості жодних орієнтирів. Це був дикий край. Усі пагорби виглядали однаково, а населення в цьому окрузі було таким нечисленним, що жоден поселенець не претендував на цю землю. Кловус не міг зрозуміти, чому першопрохідці-Хоробрі вирішили збудувати своє житло у цьому місці, після того як перепливли океан. Він припустив, що навіть найпохмуріша частина Ішари має здаватися раєм у порівнянні з виснаженим старим світом.

Заха зупинив коня на схилі пагорба.

— Ось це місце, верховний жерче. — Він зіскочив з коня і підійшов, щоб допомогти спішитися Кловусу, який, злізаючи з сідла, сперся на міцні руки асасина і, випроставшись, став у шурхотливій траві.

— Звідки ти знаєш? — Кловус нічого не бачив.

— Якщо придивитися, то можна побачити лінії. Цегла, обтесаний камінь, — Заха, доклавши чималих зусиль, зробив кілька кроків уперед, притоптуючи черевиками траву. Верховний жрець пішов за ним, а інші Чорні вугри розійшлися, шукаючи сліди давнього поселення серед бур’янів.

— Погляньте, тут краще видно, — мовив один із вершників.

Тепер Кловус міг розрізнити пряму лінію, зруйновані залишки того, що колись було стіною.

— Так, я бачу, що це створено людиною.

— Колись це була велика споруда. — Заха пройшов уздовж лінії каміння, потім повернув убік, де знайшов ще одну частину стіни. — Наші розвідники обстежили місцевість. Ми вважаємо, що тут було тридцять або й більше будівель.

— Тридцять? — здивувався Кловус. — Отже, Валаера була великим селищем. Вони, мабуть, мали худобу, пасовища. Посіви мали б простягатися через он ті пагорби та долини.

Кловус спробував уявити розмах.

— Наш народ певний час не знав про існування колонії. Навіть зараз в окрузі Хосун мало мешканців. Якби поселення Хоробрих повністю себе забезпечувало, пройшов би рік чи й більше, перш ніж хтось помітив би вторгнення.

Пробираючись крізь трави, Кловус вдарився ногою об кам’яну брилу, що слугувала фундаментом будівлі. Він обережно обійшов камінь.

— Добре, що їх зупинили. Загарбники принесли б свою кров Лютих на нашу чисту землю.

Заха висловив власну думку, що було йому не властиво.

— Можна зрозуміти, чому вони припливли до наших берегів. Ішара була незайманою, майже безлюдною. Вони покинули свої отруєні землі, щоб облаштуватися в кращому місці.

Кловус пирхнув.

— Вони хотіли скористатися свіжою магією і силами цієї землі. — Він вхопився за цю думку і зрозумів, що повторюватиме її часто. — Тепер вони хочуть зробити це знову! Безбожна Співдружність заздрить нашій прекрасній землі. Вони хочуть покинути свій виснажений континент і зайняти наш. Ось чому вони такі затяті.

Дивлячись на примарну тінь Валаери, Кловус уявив собі колись квітучу колонію.

— Але вони не отримають її! Ми розповімо свою власну легенду про те, як Хоробрі прибули до наших берегів без дозволу, про те, що вони мали намір захопити Ішару і побудувати тут свою імперію. — Він кивнув, йому подобалося, як звучать його слова. Основа його влади полягала в тому, щоб, посиливши зовнішнього ворога, звернути гнів ішаранців проти Співдружності.

І йому ніхто не мав заважати в цьому, щоб не збивати відданий йому народ з цього шляху.

— Я бачу лише пил та тіні. І я присягаюся, що іншого тут не буде ніколи.