Війна помсти

63

То була тяжка ніч на рівнині Чорного скла. Раби продовжували розгрібати обсидіановий щебінь при світлі повного місяця. Тіло Ґлік боліло так сильно, що вона ледве могла рухатися; руки пекло від безлічі дрібних порізів, а долоні вкривала павутинка маленьких струпів на ранках.

Димчасте скло поглинало сріблясте світло місяця, і Ґлік здавалося, наче вона йшла по порожнечі, що розверзлася у неї під ногами. Стукіт і дзенькання інструментів лунали крізь ніч, як цвірчання комах. Навіть після тижнів важкої праці робітники перекопали лише невелику частину стародавнього поля бою.

Чет і її товариші-Хоробрі працювали разом, вгамовуючи свій гнів. Вони мовчали, коли поруч опинялися охоронці з піщаних Лютих, але розмовляли швидко й тихо, коли залишалися наодинці, використовуючи щось схоже на таємну мову.

Ґлік підчепила тонкий шар скла, обережно, щоб не тріснув, бо піщані Люті поб’ють її, якщо вона його пошкодить. Вона не знала, чому цей моторошний обсидіан був таким важливим для Лютих, але, торкаючись чорного скла, вона щоразу відчувала, як її пальці пульсують. Невидима сила жебоніла з цього давно зруйнованого місця, цього вмістилища магії.

Раптом чоловік-Хоробрий закричав від сильного болю. Ґлік ніколи не чула такого крику від воїнів-напівкровок, навіть під час жорстких бойових тренувань.

— Я порізався! Як глибоко! Допоможіть мені, поки я не стік кров’ю!

Ґлік стривожено підвела очі. Чет працювала біля потерпілого, а ще двоє Хоробрих поспішили на допомогу.

— Допоможіть мені! Боляче! — голос Хороброго звучав якось дивно.

Троє охоронців підбігли до нього, залишивши своїх ауґів. Коли один з Лютих нахилився над чоловіком, що корчився на землі, удаваний поранений кинувся на нього, схопивши гострий, як бритва, шматок димчастого скла. Змахнувши уламком, Хоробрий розсік охоронцеві шию під підборіддям. Хлинула кров.

Тепер Ґлік зрозуміла, що поранення було хитрістю! Чет зчепилася з другим охоронцем-Лютим і спробувала вихопити в нього спис. Поки вони боролися, руків’я зброї зламалося, і Чет увігнала гострий кінець в груди охоронця. То все це було сплановано!

Двоє інших Хоробрих накинулися на останнього охоронця і повалили його на землю. Вони розтрощили йому голову об нерівну брилу обсидіану, і його кров та мозок заляпали блискуче скло.

— Тікайте! — заволала Чет змученим робітникам. — Всі тікайте!

На ауґах наближалися інші піщані Люті, кількісно значно переважаючи втікачів, але Хоробрі бігли разом, щоб мати змогу згуртуватися і дати відсіч переслідувачам. Роззброївши вбитих ними охоронців, Хоробрі тепер мали зброю і, якщо доведеться, битимуться на смерть.

Цей рейвах дав Ґлік можливість, якої вона чекала весь цей час, і вона була готова. Дівчина не могла допомогти Хоробрим у рукопашному бою, але могла втекти. Якщо вона вибереться звідси, то зможе знайти утауків, розповісти їм усе й попередити — і відправити підмогу. За секунду її вже не було.

Під місячним сяйвом раби кинулися до трав’янистих пагорбів, що про-стяглися за поплавленим полем бою, а Ґлік побігла вглиб кам’янистих завалів по вкритій обсидіаном рівнині. Ця місцевість була набагато небезпечнішою, тому Люті не стали б очікувати, що вона там сховається. Вона рухалася так швидко, як тільки могла.

Звуки бою — брязкіт сталі, стук дерев’яних держаків — луною котилися за Ґлік. Вона перебиралася через брили, але не могла дозволити собі спіткнутися. Підошви її черевиків уже були порізані. Одне падіння — і їй могло перерізати горло. Вона ледве бачила хаотичне нагромадження обсидіану при місячному світлі.

Позаду неї розходився туман блакитних блискавок, павутиння яскравих ліній. Вигук Хороброго перетворився на крик, і цього разу біль був справжнім. Маг Івун вступив у бій, вивільнивши частину магії, що вирувала під зруйнованим полем битви.

Ґлік, не спиняючись, бігла далі, пробираючись до осердя стародавнього поля бою. Вона обігнула велику обсидіанову брилу, що була вища за неї і така висока, що затуляла місяць. Підвернувши ногу на камені, Ґлік послизнулася, вхопилася за гострий край і зашипіла від болю. Дівчина пригасла порізану долоню до грудей і продовжувала бігти.

Раптом вона натрапила на рівне, ідеально кругле озерце димчастого скла. Це було схоже на діру, що поринала в нескінченність. Чорнота була абсолютною, незважаючи на повний місяць високо вгорі. Ґлік, зупинившись на краю, дивилася, не в змозі відірвати очей. Всередині кола. Поза колом.

Кров з її рани крапала на чорне скло, і Ґлік одразу відчула запаморочення. Вона подумала, що якщо зануриться в обсидіанове дзеркало, то падатиме вічність. Химерна поверхня пішла брижами і замерехтіла, наче дівчина потривожила якусь темну сутність всередині.

Заціпенівши, Ґлік дивилася, як під чорним склом утворюються образи. Захоплена видіннями, вона знову й знову малювала коло довкруж серця. Кров з порізаної руки заляпала їй сорочку, але вона не бачила цього, не усвідомлювала. Весь її світ потонув у цьому озері димчастого скла.

Потім чорнота моргнула і набула кольору міді, забризканої кров’ю. Око, примружене око, заповнило все обсидіанове озеро. Це жахливе око, як здалося Ґлік, було великим, мов світ, лиховісним, колись схованим, але тепер воно визирало у цей світ, — око дракона, але вдесятеро більше, ніж у будь-якого дракона, якого вона коли-небудь собі уявляла. Оссус!

Зуби Ґлік зацокотіли, м’язи задерев’яніли. Вона не могла відірватися від ока, що пильно дивилося на неї. Око рептилії знову моргнуло, і зображення змінилися.

У круглому озері обсидіану око дракона витіснило щось безформне і могутнє... первинна сутність, сила, зібгана у безладний заплутаний клубок, що чекала, коли її звільнять. Це було десь далеко, і то був не Оссус, а щось інше... щось, чого боявся навіть дракон! Дракон у димчастому склі розлетівся на мільйон менших істот. Ска!

У Ґлік підігнулися коліна, і вона застогнала. Через свій сердечний зв’язок вона рвалася кудись назовні — їй так бракує Арі. Незліченні образи ска заповнювали скам’яніле озеро, і вона була впевнена, що вони вирвуться в реальний світ, і величезна зграя щебетливих істот захистить її від Лютих.

Дівчина похитувалася, стоячи на місці, і все продовжувала малювати коло довкруж свого серця. «Початок є кінцем є початком є кінцем є початком». Вона впала долілиць, і, коли притиснула порізану руку до одного з каменів на березі, біль змусив її здригнутися.

За камінням почулися грубі голоси.

— Ось ще одна. Убити її!

Ґлік важко звелася на ноги й побачила двох охоронців-Лютих, які здіймали свої спіральні списи. Тікати їй було нікуди.

Перш ніж вони встигли кинути свою зброю в дівчину, хтось врізався в одного з воїнів, відкинувши його вбік. Чет! Жінка-Хоробра була вся в крові, її одяг був подертий і порізаний.

— Залиште дівчину в спокої! — Вона розсікла повітря зламаним закривавленим списом, відганяючи Лютих.

Чет стрибнула, щоб стати біля Ґлік, але, коли ще четверо воїнів під’їхали на своїх ауґах, дівчина зрозуміла, що вони обидві приречені. Вона згорбилася, все ще здригаючись від побаченого.

— Дракон! Я бачила Оссуса в озері. І щось іще — щось, що може бути ще могутнішим.

Чет пробурмотіла:

— Зараз мене найбільше хвилюють ці Люті. — Вона обома руками обхопила руків’я списа.

Маг Івун з’явився поруч з воїнами Лютих.

— Стійте! — Його чоло проорали глибокі зморшки. Івун підняв свою понівечену руку, яка знову всохла, наче він вичерпав усю відновлювальну магію. — Дракони? Ти бачиш драконів?

Ґлік показала на обсидіанове озеро.

— Там, у димчастому склі.

Маг проштовхнувся повіз воїнів, не звертаючи уваги на Чет, яка стояла, загрозливо піднявши зламаний спис. Він зазирнув у порожній чорний басейн, а тоді кинув пронизливий погляд на Ґлік. — Ти бачиш драконів?

— Оссуса. Я впевнена у цьому.

Івун обернувся, його червона шкіряна мантія закрутилася навколо нього.

— Ходімо зі мною.

Ґлік нічого не залишалося, як підкоритися.