Війна помсти

3

Від стін віяло холодом, і кожен подих хлопчика перетворювався на клаптик туману. Крижані блоки викривляли слабке сонячне світло, що проникало до тронної зали королеви Онн. Ззовні холодний вітер висвистував навколо оздоблених гострих зубців палацу тривожну скорботну музику.

Заціпенівши від холоду, Бірч скрутився клубочком під подертою ковдрою, але був насторожі, уважно стежачи за всім навкруги.

Онн, розслаблено відкинувшись, сиділа на троні посеред своїх крижаних володінь. Її довге біле волосся мало відтінок криги та слонової кістки, а великі очі виблискували сталлю.

За спиною королеви висів стародавній спис Лютих, створений з магії та металу і сповнений такої сили, що міг вбивати чудовиськ. Вихваляючись, Онн розповіла хлопчикові, як один з її предків-Лютих простромив великого дракона Оссуса, зламавши руків’я списа. Тепер Онн виставила цей магічний витвір напоказ, як і її попередники.

Бірч присів на підлогу обіч трону, тихий і непомітний. Королева ставилася до нього як до домашньої тваринки, як до цікавинки, хоча, здавалося, не знала, що з ним робити. Її інтерес до хлопчика згас, і він інстинктивно поводився якомога тихше. Непомітність — його найкращий захист. Бірч зголоднів і змерз, але все ж він був живий і таким збирався залишитися й надалі. Бірч мав бути стійкіш. Цього слова його навчив дідусь.

П’ятеро мамулів метушливо зайшли крізь арковий вхід, принісши маленькі тарілочки зі шматочками їжі. Королеву Онн значно більше живила увага її підданих, аніж власне їжа.

У стародавні часи, коли в землі пульсувала ще недоторкана магія, Люті створили людську расу. Але після того, як світ було зруйновано та спустошено війнами Лютих, крижані Люті не спромоглися створити нічого кращого за цих мамулів, які стали їхніми рабами. Це були маленькі безстатеві істоти із сіруватою шкірою й грубими рисами.

Як встиг помітити Бірч, крижані Люті вважали мамулів витратним матеріалом, що не має жодної цінності.

Мамули раболіпно запропонували королеві порізаний на шматочки лишайник, тундрову папороть та маленьких сріблястих рибок, виловлених з тріщин у льодовиках. Від вигляду мисочок із вкритими памороззю ягодами лохини у Вірча слина покотилася з рота. Він вже й забув, коли востаннє його годували. Королева Онн теж, вочевидь, цього не пам’ятала.

Вона прийняла мисочку з рук мамули, відірвала ягідку та поклала до рота, смакуючи. Мамули щось тихенько белькотіли, але то було мало схоже на слова. Бірч знав, що ці істоти розумні, але не був певен, чи розуміють це крижані Люті.

Прожувавши ще живу сріблясту рибку, королева прицмокнула губами. Бірч не міг відірвати від неї затуманеного погляду, його голод був цілком очевидним, і, коли Онн помітила хлопця, вона невдоволено насупилася.

— Який же ти жалюгідний. — Вона кинула Бірчу одну з ягід, яку той жадібно проковтнув. Така вистава розважила її, вона простягнула хлопчику цілу тарілку рибок, які ще смикалися, і Бірч похапцем жадібно проковтнув кілька рибин. — Схоже, це все, на що ти здатний, — доїдати рештки з мого столу, — пирхнувши, мовила Онн. Перед нею стояли мамули, протягуючи інші тарілки з їжею. — Коли Рокк привів тебе до мене, я подумала, що він вчинив дурницю, схопивши тебе. — Королева Лютих посміхнулася. — Але він полюбляє дарувати мені різні речі. Рокк пречудовий коханець, хлопче.

Хлопче? Бірч припинив їсти й схилився, змушуючи себе мовчати, хоча йому хотілося кричати: «Бірч! Мене звати Бірч!» Спогади крутилися у його голові. А мого братика звали Томко. Ти вбила його. І моїх батьків ти вбила.

— Тобі пощастило, що мій Рокк врятував тебе й привіз сюди — жити серед крижаних Лютих, — сказала Онн, самовдоволено посміхаючись. — Цінуй це.

Бірч стиснув губи, згадуючи той жахливий день на озері Бакал — рибацькі човни на воді, навколишні пагорби, густо вкриті сріблястими соснами, стрімкі кам’янисті береги навколо озера. Це було щасливе й мирне місце. Його батько був міським головою, а мати — донькою короля та королеви Нортерри.

Того останнього дня він з Томком і своїм другом Піро були надворі перед їхнім будинком. Бірч та його брат бавилися з різьбленими тваринками, які їм подарував дідусь.

Його мама, стурбована лиховісною негодою, що насувалася з півночі, вийшла з будинку, щоб покликати хлопчиків усередину. Вони всі спостерігали, як білі хмари насуваються на гори, наче пронизана холодом повінь. Бірч ніколи не бачив нічого подібного.

Загін блідошкірих крижаних Лютих виринув зненацька, випередивши хвилю холоду. Вони мчали верхи на бойових конях, вкритих білим хутром і схожих на вовків. Крижаний холод ламав дерева, а глибоке озеро перетворив на суцільну кригу. Мати закричала дітям, щоб вони мерщій бігли в дім. Але воїн Лютих першим побачив Вірча, схопив його та захистив від холоду — просто з цікавості.

Потім холод охопив решту містечка, наскрізь заморозивши людей, і вони залишилися там, поховані в снігових заметах. Томко помер поруч із їхнім другом Піро, що затиснув у руці одну з дерев’яних свинок, вирізаних їхнім дідусем. Мама й тато загинули від холоду, вкриті кригою, поховані в снігу, що ніжним покривалом опускався на містечко...

— Їж рибу, — прикрикнула Онн. — Якщо ти не цінуєш їжу, я взагалі перестану тебе годувати.

Бірч з’їв останні дві рибини, що ще залишалися на тарілці, та облизав задубілі пальці. Тремтячи, він відсунувся і ще щільніше загорнувся в ковдру. Мамули перед троном переходили з місця на місце, але залишилися поруч з ним, сподіваючись на увагу королеви.

До тронної зали рішучим кроком увійшла воїтелька-Люта, її чоботи вистукували по лункій крижаній підлозі. Жінка підійшла без жодного поклону чи вияву поваги.

— Королево Онн, на нашу фортецю на озері Бакал здійснили напад.

Бірч нашорошив вуха. Деякий час його тримали у тій фортеці під байдужим наглядом Рокка, а потім відвезли назад до Онн, у північний палац.

Воїтелька вимовляла слова різко та беземоційно.

— Армія нападників скористалася якоюсь дивною магією, щоб розморозити озеро. Крига й вода поглинули наших воїнів, як щелепи пастки. Багатьох Лютих у фортеці було вбито, і вашого коханця також.

— Рокк! — простогнала Онн. Проте в її голосі чувся радше подив, аніж горе.

Один з мамулів, вибравши невдалий момент, кинувся вперед, щоб запропонувати королеві ще їжі. Розлючена таким нахабним втручанням, Онн випростала руку, і з неї, мов залп стріл, вилетіли хвилі холоду. Мамула замерз на місці, а тоді розсипався на крижинки кольору плоті. Інші мамули покидали тарілки й розбіглися із тронної зали. Бірч подумав, що було б добре і йому втекти.

Онн зіскочила зі свого крижаного трону, ставши прямо перед воїтелькою.

— Хто напав на нашу фортецю? Піщані Люті? — Вона озирнулася на зазубрений спис позаду себе.

— Ні, це були не піщані Люті, моя королево. Це була армія людей під проводом короля Колланана.

— Король Колланан. — Онн прокотила це ім’я у роті й виплюнула його. — Не розумію. Люди не можуть заподіяти Лютим такої шкоди!

— Проте вони це зробили, — відказала воїтелька.

Зіщулившись біля трону, Бірч почув ім’я свого діда й усміхнувся.