Війна помсти

59

Уто не хотів покидати столицю у такий вирішальний момент, але його, як Хороброго, чекали й інші справи. Він переконався, що конаґ видав належні вказівки щодо війни помсти, а підготовка до розкішного королівського весілля йде повним ходом. Після чого, залишивши Мандана під опікою внутрішньої ради, Уто зібрав сакви і вирушив у дорогу.

Хоробрий пообіцяв, що повернеться за тиждень, але нікому не міг сказати, куди їде, адже тренувальні селища не були позначені на жодній малі. Давним-давно, після різанини у Валаері, Хоробрі заприсягнися ніколи більше не бути вразливими.

Виїхавши з Конвери, Уто рушив на захід головними шляхами, що йшли поміж дерев у гори. Після виверження вулкана Вада рух цими дорогами став набагато меншим. Він точно знав, коли потрібно з’їхати з основного шляху на стежку, схожу на мисливську, що пролягала повз високі буки. Земля у лісі була вкрита шарами запашного коричневого листя. Біля тоненького струмочка Хоробрий повернув на північ і рухався берегом, поки не знайшов іншу стежку, яка привела його до скупчення оточених соснами будиночків.

Під’їжджаючи до поселення, Уто очікував побачити дітей Хоробрих, що вправляються з дерев’яними палицями і тупими мечами. Натомість у селищі було моторошно тихо. Його кінь заіржав, і тиша змусила Уто насторожитися. Він торкнувся меча при боці.

Однак, коли він знайшов Онзу, то побачив, що його старий учитель просто відправив учнів виконувати повсякденні справи, замість того, щоб тренуватися у навчальних боях. Одинадцять дітей Хоробрих відзначалися плавними рухами і надзвичайною гнучкістю, навіть коли рвали бур’яни. Кожен учень, що навчався тут, одного дня стане вбраним у чорне воїном, як тільки опанує необхідні навички.

У багатьох дітей тіло було вкрите фіолетовими та жовтими синцями, наче їх регулярно бив жорстокий учитель, однак Уто знав, що це сліди невпинних суворих тренувань. Жоден учень Онзу, незалежно від умінь або хисту, не залишався неушкодженим після денного заняття. Худорлявий старий воїн наполягав на тому, що змучене тіло сприяє скромності. Він також хотів утовкмачити учням, що жоден Хоробрий не є безсмертним.

— Колись ми всі загинемо від руки супротивника, — казав Онзу. — Смерть забере кожного з нас, але я хочу, щоб моїм останнім супротивником була старість, а не воїн на полі бою.

Кожен підготовлений Хоробрий виходив з цього табору, ставши паладином, і захищав якийсь край або присвячував себе служінню своєму покровителю. Багато хто з них повертався пожити в тренувальному селищі рік або близько того, виконуючи те, що було необхідно для раси Хоробрих, перш ніж вирушити для виконання іншого взятого на себе обов’язку.

Несподівано Уто згадав ще одного паладина-Хороброго, юнака Ондера, одного з синів майстра Онзу (хоча родинні зв’язки тут не були міцними), який разом з Уто зіткнувся із шаленіючим божком в рибальському містечку Міррабай. Того дня мужність і підготовка Ондера підвели його, і він утік, зганьбивши себе. Хороброго вигнали, а його пам’ять стерли за допомогою руни забуття, яку наніс сам Уто. Цей юнак навчався тут, у Онзу.

Майстер Онзу знав, що зробив його син і що зробив Уто, але вони не говорили про це. Старий учитель мав спокійне, тверде розуміння того, що було необхідним.

Сьогодні Онзу поставив дітей до роботи на городах громади. Одні викопували картоплю з земляних горбків, інші збирали помідори та квасолю. Діти підвели очі, коли під’їхав Уто. Один хлопчик відклав лопату.

Учитель сидів на камені, спостерігаючи за роботою, готовий висловити зауваження робітникам. Він посміхнувся, і стало видно його зламаний зуб, який він втратив, зробивши похибку в обороні під час бою, — усього один раз.

— Уто! Ти повернувся виконати свій обов’язок Хороброго? Тут немає жінок, які чекають на чоловіка. Остання поїхала два тижні тому.

— Я певен, що свій обов’язок ти виконуєш.

Кожен Хоробрий мав обов’язок продовжувати рід напівкровок, але Уто не любив жодної з цих жінок. Втративши Мареку, він втратив і здатність до любові й ніжності. Все, що залишилося в його серці, — це його обов’язок, його обітниця захищати Хоробрих, Співдружність та конаґа.

— Я приїхав з більш серйозною метою. — Він кинув оцінюючий погляд на дітей різного віку, які припинили роботу на городі, щоб послухати розмову, проте зрозумів, що всі вони надто юні. — Жоден з ваших учнів ще не дозрів, але я хочу попросити вашої допомоги.

Онзу важко піднявся з каменя. Уто знав, що старий перебільшує свою фізичну неміч, бо це змушує супротивників недооцінювати його.

— Я допомагаю, в чому можу, Уто. Ти був одним з моїх найкращих учнів, — Він гримнув на вкритих синцями і втомлених дітей. — Повертайтеся до роботи! Якщо не будете доглядати наш город, то ми помремо з голоду. — Він пирхнув. — Або принаймні нам доведеться йти в сусіднє село і купувати їжу. — Діти повернулися до роботи, але продовжували дослухатися до розмови.

Уто не звертав на них уваги.

— Ваше селище на відлюдді, проте ви вже мали взнати, що ішаранці вбили конаґа Конндура і що Співдружність зараз перебуває у стані війни. — Неподалік його кінь почав принюхуватися до рослин, що посходили на городі, але один з учнів його відігнав. — Конндур повівся нерозумно, намагаючись укласти союз з ішаранськими тваринами. Вони вбили його за це. Його найбільшою помилкою було те, що він їм довірився.

Здавалося, Онзу був здивований різким тоном Уто, але той продовжував напирати. Уся Співдружність повинна взяти участь у цій великій війні заради власного виживання. Порожнечу всередині Уто можна було заповнити лише помстою. Він звернувся із закликом до всіх боєздатних бійців, а конаґ Мандан постановив, що будь-яке придатне для плавання по морю судно має увійти до складу військово-морських сил Співдружності, щоб можна було швидко відновити флот. Але Уто також потребував Хоробрих.

— Це наша війна помсти, Онзу. Нарешті. Нам потрібні всі наші люди з усіх трьох королівств, включно з паладинами та зобов’язаними Хоробрими. Якщо ви закличете їх, вони прийдуть.

Онзу почухав носа, і на його обличчі з’явився стурбований вираз.

— Чому я, Уто? Ти зобов’язаний Хоробрий самого конаґа. Вони послухають тебе так само, як і мене.

— Вони поважають мене, але шанують вас.

Онзу засміявся, але, здавалося, йому було не по собі.

— Я не сперечаюся, коли хтось із моїх учнів каже правду.

— Нашою єдиною метою має бути покарання ішаранців. Кров конаґа Конндура — це всього лише ще одна причина ненавидіти їх. Ми захопимо їхній континент, відновимо там нашу колонію, дамо Хоробрим змогу процвітати в новій Валаері.

Старий учитель з тугою глянув на ідеалізовану статую чоловіка-Хороброго біля своєї оселі.

— Точнісінько, як та мрія, яку Олан бачив для нашого народу, коли повів його через море... — Онзу примружив очі, і його обличчя ще більше зморщилося. — Я живу на відлюдді, як ти кажеш, однак я не глухий. Я знаю, що наші паладини виявили цілі села, які стояли зовсім порожні, в тому числі одне з наших поселень Хоробрих. Ми не можемо цього пояснити... але я знаю, що це жодним чином не пов’язано з ішаранцями.

Уто здивувався.

— Деякі поселення спорожніли після виверження вулкана Вада. Багато міст були евакуйовані, а в сільській місцевості все ще панує безлад. Я це знаю.

— Я не про це, — мовив Онзу, чмихнувши. — Не про це! Я маю на увазі маленькі гірські села, особливо на заході Судерри, зараз зовсім покинуті. Тренувальне поселення Хоробрих порожнє, мовчазне... всі зникли. Хоробрих викрали, якщо хочеш знати мою думку.

Уто відчув сироти по тілу.

— Що ви таке кажете? Хто може здолати Хороброго?

— Справді, хто може здолати Хороброго? — повторив Онзу, киваючи. — Ти знаєш відповідь. Люті! Вони повернулися і бачать в нас інструмент для власних воєн.

Обличчя Уто перекосило від презирства.

— Знову Люті? До нас доходили чутки, але саме ішаранці напали на нас на острові Фулкор! Конаґ Конндур був жорстоко вбитий. Саме в цьому полягає наше справжнє військове протистояння. Ми повинні робити те, що необхідно для Співдружності.

— О, я не такий поступливий, як твій молодий конаґ, Уто. Ніколи не недооцінюй загрозу. Я вчив тебе краще. — Заскочений зненацька, Уто почав щось говорити, проте Онзу підняв руку, змусивши його замовкнути, наче завдавши удару. Наставник продовжив:

— Ти не можеш заперечувати того, що відбувається. Так, ми повинні скликати Хоробрих, але нашим головним ворогом цілком можуть виявитися Люті. Наша раса повинна бути готова до величезної битви — не десь за морем, а прямо тут. — Він підняв догори кістлявий палець. — І ти знаєш, що хочуть зробити Люті. Ніхто з нас не виживе.

Уто розлютився.

— Це все легенди! Конндур дозволив собі повірити їм, і тепер його вбито через цю дурість.

— Деякі легенди є правдою, — відказав Онзу. — Ти засліплений своєю війною помсти. А що, як нам справді слід боротися не з ішаранцями? — Учитель так близько підійшов до Уто, що той не міг не відступити. — А що, як нам доведеться битися з драконами?