Війна помсти

33

Коли один з військових кораблів повернувся в гавань Сереполі, його прапори сповіщали про перемогу. Люди кинулися до причалів, щоб почути, як ворога було вигнано з острова Фулкор. Містяни скупчилися вздовж набережної, заповнивши райони складів та рибний ринок.

— Почуй нас, убережи нас!

На відкритій ринковій площі зібралися віряни, сповнені бажання привітати свого божка і жерця з поверненням додому. Рибалки, теслярі й купці зазвичай відвідували храм у гавані, щоб принести жертви, але після відплиття ішаранських кораблів на острів Фулкор храм стояв порожній.

Військовий корабель наблизився до головного причалу, його червоно-білі вітрила були туго напнуті сильним вітром, який здійняли ур-жрець Ксіон та його божок. Залізний кулак тарану на носі корабля стримів уперед — як символ перемоги.

У супроводі кількох ур-жерців верховний жрець Кловус поспішав до причалів. Він очікував лише повної перемоги, тож йому було приємно бачити, що корпус і вітрила корабля майже не постраждали: на них виднілося всього кілька плям від диму. Він засміявся. Битва, схоже, стала цілковитим розгромом для ворога! Божок з гавані зробив свою справу.

Шість інших військових кораблів, як планувалося, мали залишатися на острові Фулкор, щоб зміцнювати їхні сили у фортеці. Та все одно Кловус збирався відправити туди підкріплення, щоб Фулкор більше ніколи не потрапив до рук безбожників.

Кловус знав, що божок у трюмі буде голодним, і він заслуговує на винагороду за все, що зробив. Народ нагодує його своїм потом, своєю важкою працею, своїми молитвами і своєю кров’ю. Він уже відправив кількох служителів у храм гавані, щоб вони були готові збирати пожертви.

На носі корабля стояв капітан у бандані, що свідчила про його статус. Матроси і солдати, які юрмилися біля поручнів, здіймали руки, приймаючи вітання від нестямного натовпу. Кловус відчував, як до Сереполя повертається радісне піднесення, настільки сильне, що люди можуть навіть забути про своє занепокоєння здоров’ям емпри Ілуріс, і їхні молитви більше не будуть спрямовані не туди, куди слід.

Матроси кинули трапи, щоб екіпаж міг зійти на берег, і натовп вітав їх, немов близьких друзів. Кловус знав, що жодному з бійців, які повернулися з походу, не бракуватиме їжі та напоїв і жоден з них не спатиме наодинці, хіба що сам цього захоче. Ур-жерці з повагою вклонилися, коли бійці пройшли вздовж причалу і занурилися у вируючу метушню портового натовпу.

Дошки корпусу судна стогнали, палуба гойдалася, хоча море в гавані було спокійним. Кловус відчував невгамовну силу, сховану у вантажному трюмі. На високій палубі стояв ур-жрець Ксіон, його каптан був подертий, волосся брудне і скуйовджене, обличчя в синцях. Він виглядав і виснаженим, і втомленим, і радим повернутися додому.

Кловус підібгав губи. Значить, це була важка битва...

Ксіон залишався на борту, вгамовуючи істоту в трюмі, поки всі інші не зійдуть з корабля. Коли нарешті навколо корабля запанувала тиша, наче проникнута туманом якогось передчуття, він вигукнув:

— Мій божок утомився, верховний жерче. Ми обидва раді опинитися вдома, де зможемо відпочити.

— І де ви зможете відсвяткувати перемогу! — мовив Кловус. — Ходімо, я проведу вас до вашого храму на очах у всього народу. — Він відчув, як істота затремтіла, передчуваючи, що повернеться до свого затишного помешкання за дверима заклинання. — Після того, чого ви досягли на острові Фулкор, багато людей проллють свою кров, щоб зміцнити божка.

Віряни були готові до нових пожертв, коли божки здійснювали дивовижні подвиги заради них. Жертви в Маґніфіці, наприклад, зросли більш ніж удесятеро, після того як на очах у людей божок збудував цілий рівень храму.

Ксіон відкрив люк, піднявши важку ляду, а потім дозволив їй упасти на палубу. Зсередини схожого на печеру трюму з бурчанням неохоче ворухнулися дим та вітер, і виринуло схоже на грозу божество, простягаючи свої відростки. Кловус побачив, що божок гавані зовсім ослаб, і це викликало у нього смуток і занепокоєння. Істота котилася і гуркотіла над палубою корабля, рухаючись за ур-жерцем Ксіоном, який став спускатися по трапу. Кловусу це нагадало небезпечного, але слухняного гончака, що ходить по п’ятах за своїм господарем.

Не припиняючи радісно вітати солдатів, натовп почав обертатися, побачивши, як незграбне божество покидає причал і рухається за жерцем до свого храму. Кловус не хотів, щоб люди помітили втомленість божка, тому заговорив.

— Подивіться на величезні зусилля, яких цей божок доклав заради самої Ішари. Заради свого народу! Завдяки цим зусиллям і хоробрості ми тепер володіємо островом Фулкор. Наш великодушний захисник віддав усього себе заради нашої перемоги. А тепер ви можете допомогти йому.

Поки Ксіон вів за собою божка до храму в гавані, все більше людей рухалося за ними. Чоловіки та жінки вже оголили руки, а ур-жерці були напоготові з ножами та урнами для збору крові.

Раптом Ксіон подивився на верховного жерця, і в його погляді майнув спалах підозри, наче Кловус посягнув на те, що по праву належало саме йому, Ксіону. Він вигукнув:

— Ми повинні віддячити божку, який так багато дав вам.

Ксіон увійшов у відчинені дерев’яні двері свого храму, і божок завирував усередині, потім проповз крізь перламутрове мерехтіння на дальній стіні, сховавшись за дверима заклинання.

Кловус звернувся до сповнених радості людей надворі.

— Віддайте себе. Пролийте свою кров. Нагодуйте божка, щоб він знову нас урятував.

Ур-жрець Ксіон шанобливо кивнув йому та пройшов у глиб храму, щоб бути поруч зі своїм божком.

Віряни підходили сотнями, аби віддати свою кров і зробити божка знову сильним. Кловус був втішений, зрозумівши, що його власний божок, божок храму Маґніфіка, був набагато сильнішим і завжди таким залишатиметься.

Ватажок асасинів загону Чорних вугрів прийшов до Кловуса із цікавою звісткою.

— У нас є в’язень з острова Фулкор, верховний жерче.

— Я не просив брати полонених.

Кловус все ж був заінтригований. Заха, очевидно, мав вагому причину для своїх дій.

Чоловік із невиразним обличчям ледь помітно стенув плечима.

— Вона нас зацікавила. Лише вона й вижила.

Скориставшись метушнею під час висадки солдатів, замасковані Чорні вугри залишилися на кораблі охороняти ув’язнену. З настанням темряви вони таємно переправили її до просторих приміщень під Маґніфікою. Вони зустрілися у великому підвалі з товстими стінами, закритому дерев’яними дверима, укріпленими залізом. Розпливчатий перламутровий туман підсвічував двері заклинання, за якими мешкав серепольський божок.

Посеред зали на стільці сиділа зв’язана дужа жінка. Крізь її пошарпане й розірване чорне вбрання виднілися сріблясті клапті того, що колись було дорогою кольчугою. Каштанове волосся коротко обстрижене, обличчя суворе, не відзначене тонкими рисами жіночої краси. Одне око набрякло й почорніло, розбита губа розпухла. Коли увійшов Кловус, вона підняла очі.

Жрець примружився, впізнавши в цій жінці одну з Хоробрих, що була в посольстві конаґа Конндура. Вона, мабуть, залишилася на Фулкорі, а тепер потрапила в полон. Кловус глузливо посміхнувся переможеній воїтельці.

— Ласкаво просимо до Ішари.

Вона спробувала плюнути в нього, але марно, лише з розбитої губи потекла кров.

— Хоробрі мали бути тут від самого початку. Ішара була нашою землею обітованою.

Кловус нахилився ближче, і його посмішка стала ширшою.

— І хто ж вам таке пообіцяв?

Жінка на стільці закипала від гніву. Заха та двоє інших Чорних вугрів стояли поруч, але їхня допомога йому не знадобиться.

— Хоробрі... так ви називаєте себе. Але що саме це означає? — спитав Кловус. — Ваші риси не схожі на риси звичайної людини... ці очі. Ви чужинці. — Її обличчя було таке побите, усе в синцях, що йому важко було уявити, як би вона виглядала за звичайних обставин.

— Ці очі вказують на мій спадок від Лютих. Хоробрі — напівкровки. Ми маємо деякі здібності раси наших творців, але ми також маємо людське серце і душу.

— Душу? — Кловус засміявся. — У вас немає віри. У вас немає божків.

— У нас є наша честь і наш спадок.

— Справді? — спитав Кловус. — А хто ти?

— Я Клеа, караульна острова Фулкор. — Її голова похилилася. — Мені було доручено захищати фортецю.

— А, ви зазнали поразки, чи не так? Ви зазнали поразки, бо народ Ішари дійсно має віру. Ми створюємо своїх божків, і вони є такою могутньою силою, що ваша фортеця не змогла вистояти навіть проти одного з них.

— Ви брехуни і прикриваєтесь якимись вигаданими потворами, — кинула Клеа.

— І ми теж ненавидимо вас, — відповів він. — Безбожні нікчеми! Як же ви заздрите Ішарі. Ви жадаєте того, що маємо ми.

— Ця земля повинна належати нам. — Клеа напружилася, і мотузки ще сильніше врізалися в її тіло. — Ми, Хоробрі, оголосили війну помсти всім ішаранцям за ваші злочини.

Ця жінка зацікавила його. Кловус повільно обійшов навколо її стільця.

— І що це за злочини такі?

Намагаючись вирватися зі своїх пут, вона відмовилася відповідати. Кловус відступив назад, дозволивши Чорним вуграм витягнути з неї всі відповіді.

Вони заходилися знову жорстоко бити її, намагаючись зламати. Незважаючи на її непокору, Кловус бачив, що вона хоче пояснити, розповісти про причини своєї ненависті. Нарешті вона виплюнула нерозбірливі слова розбитим ротом.

— Століття тому першопрохідці Хоробрі заснували колонію в новому світі, але ваші предки привели із собою божка, який зруйнував нашу колонію і вбив наших людей. Лише кільком з тих, хто вижив, вдалося повернутися додому. — Вона знову напружилася, намагаючись розірвати мотузки, аж поки вони не затріщали. — Відтоді ми присягнули помститися. Ми захищаємо Співдружність, і ми знищимо Ішару.

Розсміявшись, Кловус подивився на Чорних вугрів, на обличчях яких не відбивалося жодних емоцій.

— Прекрасна мета! — Він нахилився ближче. Від побитої Хороброї пахло потом і кров’ю. — Це, мабуть, був болючий епізод у вашій історії, хоча мало хто з ішаранців навіть пам’ятає, що це взагалі сталося. Для нас це було незначною подією.

Хоробра забилася у путах, намагаючись вирватися, щоб напасти на нього. Стілець знову заскрипів, і Кловус побачив, як одна з мотузок почала рватися. Тієї миті, коли Клеа, звільнивши одну руку, кинулася на нього, верховний жрець відстрибнув назад. Якби Заха не перехопив Хоробру, вона могла б задушити жерця. Інші Чорні вугрі навалилися на Клеа, утримуючи її. У боротьбі їй вдалося вивільнити другу руку, але Чорні вугри знову її скрутили.

Кловус подивився на пульсуюче сяйво дверей заклинання, і в його голові з’явилася ідея.

— Ця жінка хоче помститися за наругу, скоєну над її народом колись давно. — Поміркувавши, він повернувся до неї. Хоробра припинила вириватися і глянула на нього. — Вона стверджує, що божок завдав шкоди їхній нещасній, безпорадній колонії. — Кловус махнув рукою на двері заклинання і відчув потріскування розрядів енергії — то сутність підкотилася ближче, сповнена передчуттів. — Я пропоную тобі можливість, яка дається тільки раз у житті. Помстися за свій народ. Я дозволю тобі самій зустрітися з божком один на один, Хоробра. Побачимо, чи виявишся ти гідна цього.

Чорні вугри відпустили її, і Клеа підвелася зі зламаного стільця. Вона потрясла головою, обернулася, насторожена, готова до бою.

Верховний жрець звільнив божка з його світу, і могутня сила вилилася крізь портал. Навіть коли сутність стримувалася, вона мала більш ніж достатньо дикої сили, щоб зробити те, що було потрібно.

Хоробра стиснула кулаки і, скрививши губи, загарчала. Божок рвонув уперед, Хоробра кинулася на нього і стала молотити його руками і ногами.

Чорні вугри не втручалися, але спостерігали, прагнучи вивчити прийоми Хороброї.

Божок охопив її, перетворившись на димні щупальця та пута з вітру. Він кружляв і вибухав, завивав і ревів всередині кам’яної зали. Войовничий клич Клеа змінився криком болю — усе її тіло роздирало на клапті. Червоний туман крові вихором закрутився навколо, і все, що залишилося від Клеа, — це нитки чорної тканини та розпливчаста хмарка із плоті та кісток, що осіла на підлогу, наче моторошний дощ.