Війна помсти

43

Військові кораблі Співдружності зібралися в порту Рівермут, готові до відвоювання острова Фулкор, і молодий конаґ захоплено розглядав витончені лінії, міцні корпуси, мідні листи, що посилювали носові частини суден. Десять кораблів були заповнені нетерплячими й розлюченими солдатами, капітани були готові до відплиття.

Але коли Мандану настав час підніматися на борт, Уто помітив, що той все більше непокоїться. Його обличчя зблідло і спітніло, наче молодий конаґ уже почав страждати від морської хвороби.

Він тихо промовив:

— Я не бойовий командир, Уто. Це ти повинен ними командувати. Ти мій найкращий генерал.

Попри те, що конаґ мав рацію, Уто не міг цього допустити.

— Але ви правитель усіх трьох королівств, осердя Співдружності. Ваш спадок — це наш спадок, і ви повинні надихати своїх воїнів. — Для більшої переконливості він додав. — Це те, що ви зможете розповісти леді Лірі, коли вона прибуде готуватися до весілля.

Капітани кораблів спочатку підняли прапор Співдружності із символом відкритої руки, а потім — прапор Остерри із сонцем, що сходить. Моряки зустріли це радісними вигуками, як і мешканці Рівермута: від купців до рибалок, корабельників і простих городян.

Однак молодого конаґа цей бурхливий ентузіазм не надихав, а, здавалося, лякав.

— Але якщо я маю правити, хіба я не повинен повернутися до замку Конвера? Це ж наша столиця...

Уто був роздратований такою реакцією.

— Ніколи і ні при кому не кажіть такого! — Хоробрий з усіх сил намагався зберігати спокій і витримку. — Ви можете говорити що завгодно при мені, мій конаґу, проте інші можуть почути у ваших словах боягузтво.

Мандану принаймні вистачило гідності удати, що його ображають подібні підозри.

— Але ж мій дідусь відправив двох своїх молодших синів на війну з Ішарою, бо його первісток був надто важливим, щоб іти в бій.

— Так, і Болам залишився вдома й помер від лихоманки, тоді як Конндур і Колланан повернулися. — Уто поклав міцну руку на плече юнака.

— Ви також повернетесь. Я захищатиму вас. — Він жестом вказав на десять військових кораблів, які становили лише частину того, що стане незрівнянним військово-морським флотом. — Ми захопимо острів Фулкор і виженемо звідти загарбників. Тоді фортеця стане нашою базою, з якої ми зможемо розпочати велику війну проти Ішари. Це завоювання стане надзвичайно важливою частиною вашого спадку, і ви повинні бути там. Ми творимо історію.

Мандан опустив погляд, потім глибоко вдихнув. Уто спостерігав, як юнак сповнюється мужністю та впевненістю, — саме так, як навчав його наставник. Повернувшись до своїх військових кораблів, конаґ підняв угору кулак.

— Ми готові до відплиття! — прокричав він. — Через кілька днів наші кораблі досягнуть острова Фулкор, щоб помститися за мого батька!

Відповіддю йому став гучний бойовий клич з усіх десяти кораблів. Немов уві сні, Мандан із застиглим поглядом попрямував до кінця причалу, де піднявся на борт флагманського корабля. Капітан привітав його, а солдати тим часом ритмічно били руків’ями мечів по щитах, так що чути було по всій гавані.

Уто розумів, що Мандан все ще наляканий, але принаймні ніхто цього не бачив.

За годину всі десять військових кораблів вийшли з Рівермута у відкрите море. Берегова лінія зникла, і навколо була лише безмежна зелена вода. Мандан стояв на палубі, дивлячись, як солоний бриз утворює брижі на воді. Юнак зізнався Уто:

— Я хочу бути у своїй каюті, але там тісно і душно. Мене нудить.

— Краще, щоб люди бачили вас тут, Володарю, як керманича флоту.

Мандан неохоче погодився:

— Так, вони повинні мене бачити.

— Це один з ваших обов’язків правителя. Ви розумієте, чому ви повинні бути тут.

Мандан знову кивнув.

— Ти будеш захищати мене.

— Так, як я заприсягнув давним-давно.

Мандан примружився на вітру, ніби міг угледіти далекий відблиск одинокого острова, хоча до нього залишалося ще два дні ходу.

— Я ніколи не зможу забути, що сталося на острові Фулкор. Мій батько... — Його голос урвався, а на обличчя набігла темна хмара.

Так, Уто діяв жорстоко, коли влаштував сцену смерті Конндура, розбризкавши всю кров по стінах та стелі, і всі сприйняли це як свідчення звірячої радості ішаранських м’ясників. Ця наруга зламала Мандана, але й дозволила Уто перетворити його на правителя, необхідного Співдружності та історії.

— Цього разу все буде інакше, мій конаґу, — пообіцяв Уто. — Цього разу нас не застане зненацька підступність ішаранців. Ми виженемо їх.

Голос Мандана прозвучав з якимось надривом.

— Але як це можливо, що вони захопили Фулкор? Ти залишив там Клеа караульною. Ми розмістили багато солдатів у фортеці. Ми залишили три великі сторожові кораблі на острові.

— Ми вважали наш захист достатнім, — визнав Уто, і почуття провини стиснуло йому серце. — Їхня емпра при смерті, тому в ішаранців мало би панувати сум’яття. Ми помилилися. — Він повільно вдихнув повітря і додав:

— Я помилився.

— Вони привезли із собою божка. — Мандан знову зблід. — А якщо він усе ще там? Як ми будемо битися з божком, навіть маючи десять військових кораблів?

— Чудовисько зникне. Я впевнений у цьому.

— Як ти можеш бути впевненим? Воно знищило наші кораблі і прорвалося до фортеці. Чому воно піде звідти?

— Тому що божок слабшає, коли він далеко від своєї батьківщини. Пам’ятаєте, я бився з одним таким створінням у Міррабаї, і воно значно ослабло за той час, поки тривав його напад.

Битва виявилася важкою не тільки для Уто, вона довела іншого Хороброго — Ондера — до божевільної паніки. Уто не дозволив собі здригнутися, щоб Мандан не помітив, як вплинуло на нього те зіткнення.

— Божок зникне, я вас запевняю. — У роті в нього пересохло. — Клеа, поза всяким сумнівом, дала серйозний бій, як і наші три сторожові кораблі. Коли ішаранці відвойовували фортецю, оборонним спорудам було завдано чималої шкоди. — Уто стиснув поручні, жадаючи, щоб ударна флотилія плила швидше. Його рука потягнулася до теплої золотої манжети реймера. Йому хотілося зарізати й спалити кожну ішаранську тварину. — Час настав, мій конагу. Фулкор зараз вразливий.

На третій день, одразу після світанку, флот Співдружності опинився у межах видимості острова. Сонце піднімалося на східному обрії, окреслюючи силует скелястого бастіону. Після того, як дозорець на головній щоглі крикнув, що бачить острів, солдати зібралися на палубі, готові до бою. Вони голосно раділи, побачивши свою ціль. Такі ж вигуки лунали з інших дев’яти кораблів. На щоглах замайоріли прапори.

Острів Фулкор був просто безплідною скелею, холодною та обвіяною вітрами. Уто служив там під час попередньої війни, виконуючи свій обов’язок, хоча для нього це означало залишити дружину та дочок у Міррабаї... на вірну смерть.

Мандан вийшов зі своєї каюти ще сонний, але на ньому вже був вінець і пурпурова мантія конаґа. Він також надягнув пояс із золотою пряжкою поверх вільної туніки з вишитою на правій стороні грудей відкритою рукою, а на лівій — сонця, що сходить. Уто зрадів, побачивши, що юнак виглядає як конаґ.

— Я дуже довго прагнув цього, — пробурмотів Уто. — Нарешті у нас є конаґ, який розуміє, хто насправді є нашим ворогом. — Він облизав губи, вже відчуваючи смак перемоги.

— Хотів би я, щоб мій батько був тут, — промимрив Мандан.

Коли сонце піднялося вище, а відблиски від хвиль, що розходилися брижами, розсіялися, дозорці помітили кілька ішаранських кораблів, що стояли на якорі за рифами. Ще один патрульний корабель рухався зі східного боку острова.

— Ворожі кораблі попереду! — гукнув дозорець.

— Сумніваюся, що їх буде більше п’яти, — заспокоїв Мандана Уто.

Молодий конаґ стиснув зуби.

— Ми їх розчавимо.

— Ще кораблі! Я нарахував сім... ні, десять!

— Десять? — Уто зробив крок назад, обмірковуючи почуте. — Кількість однакова, проте ми все одно переможемо.

З-за острова з’явилося ще більше кораблів, усі з червоно-білими вітрилами — щонайменше п’ятнадцять. Уто не розумів, як ворог міг так швидко надіслати таке значне підкріплення. За словами торговців-утауків, емпра була недієздатною! Хто ж керував ішаранцями?

— Ми не розраховували на п’ятнадцять кораблів. — Голос Мандана затремтів.

Уто намагався боротися з наростаючим страхом. Усі ворожі кораблі йшли на них.