Війна помсти

54

Верховний жрець Кловус із частиною ішаранської армії вирушив до округу Тамбурдин. Перед тим, як покинути столицю, він кілька разів виступив з промовами про небезпеку, що загрожує з боку гетрренів, а також поширював про це підступні чутки. Усе це мало відволікти людей від думок про безтямну емпру, хоча багато хто все одно молився за неї щодня. Видовище військ, що проходили маршем, привернуло увагу народу, принаймні на деякий час.

Через кілька днів вони прибули до найпівденнішого району Ішари. Головне місто було перетворене на справжню фортецю з товстими стінами. Жменька вцілілих солдатів чергувала на сторожових вежах, що підносилися над дерев’яним частоколом. Кловус подумав, що вони виглядають радше переляканими, ніж впевненими.

Багато селищ, де займалися гірничими промислами і заготівлею лісу, були винищені до тла, а ті їхні мешканці, яким вдалося вижити, тікали до головного міста, щоб сховатися за високими стінами. Варвари спустошували й грабували ці землі, наживаючись на руйнуванні. Міський голова і командувач військом відправили чимало розвідників стежити за пересуваннями гетрренів, але багато хто з них так і не повернувся.

Саме місто — насправді лише трохи більше, ніж форпост у глушині, — було переповнене біженцями зі спустошених районів... біженцями, яких взагалі не мало би бути, якби солдати і тамбурдинська жриця виконували свої обов’язки як належить.

Кловус знав, що таке варвари. Під час свого попереднього візиту він бачив їхню огидну отаманшу Маґду, жінку, яка мала більше спільного з кошлатим лісовим звіром, ніж із людиною. Вона утримувала владу, даючи кланам гетрренів можливість чинити насильство. Кловус хотів, щоб усе це руйнування можна було обернути проти іншого ворога. О, якою прекрасною зброєю були б ці гетррени, якби він міг ними маніпулювати! Якщо ж ні, то вся їхня раса має бути знищена, усі вони мають бути роздерті на клапті.

Військовий загін проходив крізь міську браму, а Кловус тим часом думав про те, що найбільше розчарувався у жриці Нере. Місцева жриця мала божка і мала віру свого народу. Кловус не розумів, чому, маючи таку силу, вона дозволила бодай одному гетррену залишитися живим.

Він врятує цих людей, якщо їхня жриця не змогла зробити цього сама.

Кловус вдоволено приймав радісні вітання жителів Тамбурдина, які влаштували йому урочисту зустріч. Кілька сотень ішаранських воїнів увійшли в місто, посиливши його зневірених захисників. Кловус дозволив військовим командирам обговорити стратегію, розглянути минулі битви та невдачі й запропонувати нові заходи для стримування гетрренів.

Тим часом у нього були інші справи. Він одразу попрямував до грубо збитого місцевого храму.

У Тамбурдині жили загартовані люди, вони були близькі до природи й залежали від диких тварин, буревіїв, повалених дерев. Їхній храм було побудовано з темних колод, очищених від кори. Всередині молитовного приміщення стояли вирізані з дерева статуї лютих лісових звірів — тут були дикий олень з гострими рогами, великий ведмідь, який заходився в несамовитому реві, хижий вовк, що загрозливо гарчав, готовий розірвати свою здобич, великий орел з розчепіреними пазурами. Для балок використали почорнілі колоди з дерев, уражених блискавкою, і частина сили природи залишилася в деревині. Ця сила, поєднана з вірою людей, проявлялася в силі їхнього божка, — силі, яку Нере не змогла використати.

Жриця чекала Кловуса в храмі. Вона була худорлява й невелика на зріст, її довге темне волосся було заплетене в тугі коси, а її коричнево-зелений каптан був прикрашений символами тамбурдинського округу. Коли Нере побачила Кловуса, на її обличчі проступило явне полегшення.

— Ви отримали моє послання, верховний жерче. Я рада, що ви прибули особисто.

Кловус мовив з нотками гіркоти в голосі:

— Ваші невдачі вимагали, щоб я приїхав.

Не звертаючи уваги на присоромлену жрицю, Кловус пройшов углиб храму, потягнувся думками вперед, відкрив своє серце. Він відчув пульсуючу силу, відчув розлюченого місцевого божка, готового вирватися назовні.

— Ваш божок хоче знищити ворогів Тамбурдина, — сказав він Нере звинувачувальним тоном. — Чому ви не дозволяєте йому виконати своє призначення?

— Я дозволяю! Але він настільки розлючений і некерований, ідо я не могла відпускати його далеко. Ми захищали своє місто, але Маґда нападає на наші віддалені села й містечка. Я не можу дозволити божку носитися по всьому округу, залишивши місто незахищеним.

— Ви можете, і ви повинні це зробити, — відказав Кловус. — Божок хоче, щоб його відпустили. Саме для цього його створила віра людей! Їхні молитви та жертви надали йому певного вигляду задля виконання його призначення.

Кловус відмахнувся від неї. На дальній стіні з обпалених блискавкою колод мерехтіли туманні двері заклинання. Кловус простягнув долоню до тріскучого роїння енергії, що відчувалося одразу за магічною перетинкою.

— Я рятувала місто, верховний жерче, — наполягала Нере. Вона відкинула коси за плечі. — Це була моя місія. А що якби божок утік і пустився шаленіти по диких місцинах, як би ми повернули його назад? Ніщо не змогло б його зупинити. Як ми могли забезпечити, щоб божок повернувся до цього храму і знову захищав нас?

— Ви не підходите, щоб бути жрицею, — Кловус кинув на жінку сердитий погляд, — якщо не можете керувати своїм власним божком. Він не є неслухняною дитиною, яка влаштовує бешкети. Він — ваш товариш. Він — результат вашої віри та віри людей.

— Почуй нас, убережи нас. — Нере, визнавши поразку, вклонилася. — Я можу привести сюди вірян, верховний жерче. У нас багато урн з кров’ю, які чекають свого часу, і віруючі готові принести жертви, якщо нам потрібно ще. Я приєднаюся до вас у вашій місії. — Вона підняла на нього очі, явно скорившись. — Разом, ви і я, вдаримо по варварах.

— Ми не будемо вдаряти по варварах, — відрізав Кловус. — Я піду сам. Мені не потрібно, щоб ви мене відволікали.

Люди зберегли свою віру, навіть попри те, що жриця Нере боялася дозволити божку набути всієї доступної йому сили. Кловус не буде таким стриманим. Він використає божка, щоб підкорити надзвичайно сильні варварські племена та змусити їх виконувати його волю, але якщо його план здійснити не вдасться, то розбурханий, звільнений божок все одно влаштує бійню серед гетрренів, як вовк у курнику. У будь-якому випадку проблему буде вирішено.

Ніхто не знав, звідки прийшли варвари. Перші поселенці Ішари були нащадками тих, хто вижив під час воєн Лютих. Наскільки Кловус міг судити, гетррени теж були людьми. Чи були вони окремою групою біженців, які прибули сюди зі старого світу? Чи вони відкололися від ранніх ішаранських колоністів багато століть тому?

У дві години ночі, коли його почет розійшовся по спочивальнях у головній урядовій будівлі міста Тамбурдин, Кловус повернувся до храму. На вулицях було безлюдно, ходили тільки солдатські патрулі, але місто спало неспокійно. Лише кілька освітлених ліхтарями вікон помаранчево світилися вночі. Верховний жрець уже дав вказівки міській варті, і в потрібний момент вони розчистять шлях і відчинять високу дерев’яну браму. Нетерплячого божка ніколи не слід просити чекати.

На порозі храму стривожена жриця Нере привітала його поклоном.

— Мені хотілося б, верховний жерче, щоб ви дозволили мені битися разом з вами. — У її голосі не було ні вимоги, ні наполегливості. Вона здавалася зломленою і згодною на все.

— А мені хотілося б, щоб ви заслуговували битися разом зі мною. Я прив’яжу божка до свого розуму і серця, і ми досягнемо того, чого ви не змогли.

Усередині грубо збитого храму дим від палаючих смолоскипів додавав повітрю їдкого гострого запаху та первозданної сили. Грізні, вирізані з дерева скульптури тварин виглядали готовими до нападу.

У ці нічні години, коли мешканці міста сплять, сили божка мали бути на спаді, але віряни раніше принесли багато жертв, молилися йому, виспівували: «Почуй нас, убережи нас!» Сутність буде достатньо сильною, щоб захистити жерця, коли він висуне ультиматум головному табору гетрренів.

Нере стала біля бронзового жолоба, що входив у отвір в стіні. По обидва боки від вівтаря стояли великі урни, наповнені темною кров’ю недавніх жертвоприношень.

Не вважаючи за потрібне далі докоряти Нере, Кловус підняв одну урну і вилив густу червону рідину в жолоб, а жриця додала вміст другої урни. Кров, молитви, віра та безумовна необхідність в ньому були саме тим джерелом сили, якого потребував божок. Двері заклинання пульсували, туманно-срібляста перетинка згорталася й розгорталася, відділяючи невидимий світ, а сутність, ставши яскравою, напирала на неї, прагнучи вирватися на волю. Кожна крапля крові, що стікала по відполірованому жолобу, вже була всотана, і Кловус відчував, як зміцнюється його зв’язок. Божество було готове.

— Випустіть божка, — наказав він, і Нере розчахнула двері заклинання, дозволяючи вируючій масі сили, енергії та гніву розгорнутися, мов великий клуб диму. Тамбурдинський божок черпав енергію з небезпечних лісів та похмурих диких країв і проявлявся іклами та кігтями, гострими рогами й густим хутром. Він прокотився, немов буря хижого інстинкту, залишаючи чорні сліди на дерев’яній підлозі і здіймаючись до високих балок.

Нере відсахнулася, і Кловус з огидою скривився від прояву її слабкості Жоден жрець ніколи не повинен боятися власного божка! Її здатність до керування божком не встигала за тим, як наростав гнів і відчай її людей. Народ Тамбурдина зробив свого божка сильним, але жриця Нере відмовилася використати зброю, яку мала.

Кловус повернувся спиною до розпухлої, безформної істоти, сотвореної вірянами. Він не сумнівався, що божок рушить за ним. Нере залишилася в храмі, дивлячись услід своєму божку, однак Кловус навіть не глянув на неї.

Надворі, виконавши його наказ, один із солдатів вже осідлав для нього міцну гніду кобилу. Та захропіла, злякавшись шаленої сили божка, що нависав позаду, але Кловус погладив її по шиї і сів у сідло. Влаштувавшись, він взявся за повід і пустив кобилу темними вулицями до міської стіни. Божок залишався темним і безформним, але час від часу спалахував блискавками, серед яких жевріли червоні очі, немов у вовка, на якого впав відблиск вогнища. Кловус керував ним, стримував його.

— Іди за мною, — сказав він собі під ніс. — Скоро ти зможеш зробити те, для чого тебе створили.

Коли вони сунули до воріт, у темних неосвітлених будинках сховані темрявою обличчя притискалися до вікон зсередини, спостерігаючи за ними. Копита кобили рівномірно цокали по головній вулиці. У провулках і дворах завили, припадаючи до землі, собаки, і божок інстинктивно рвонувся до них, проте Кловус відтягнув його назад. Відчуваючи під собою неспокійну кобилу, він крикнув до варти попереду, щоб вони з божком якомога швидше опинилися за межами міста:

— Відчиніть браму!

Охоронці широко розчахнули ворота і кинулися з дороги. Верховний жрець пустив кобилу риссю і виїхав з міста, а за ним по п’ятах рухався божок, мов страхітливий мисливський пес.

Кловус направився по дорозі, залишивши за спиною стіни міста. Він їхав багато годин, здолавши чимало миль, і дістався лісистих пагорбів, де, як він знав, гетррени мали основні табори. Він знайде варварів, або вони знайдуть його. Байдуже, як це станеться: кінцевий результат буде однаковим.

Божок вирував, рухаючись за ним, коливаючись навсібіч і залишаючи за собою димну стежку в траві. Хоча Кловус був один у цьому краю, що кишів кровожерливими варварами, він не відчував ані страху, ані незахищеності. Божок був прив’язаний до нього, завжди готовий виконати його накази, навіть коли віддалявся, перевіряючи, як далеко сягає їхній зв’язок. Кобила продовжувала скакати вперед, а божок нісся між сосен, розгойдуючи гілля і здіймаючи бурю серед високих дерев.

Кловус їхав усю ніч. На світанку, коли зі сходу почало просочуватися темно-червоне світло, він почув крики у лісі та тупіт коней. Його кобила форкнула. Жрець був один на дорозі, огрядний лисий чоловік у синьому каптані. Він зупинив кобилу на широкій галявині і став чекати, чуючи, як стукіт копит стає дедалі гучнішим. Незабаром з лісу вилетіли вбрані в хутро воїни, озброєні палицями й мечами. Побачивши свою жертву, вони голосно завили.

Стримуючи стривоженого коня, жрець повернувся до них і крикнув:

— Я вимагаю побачити Маґду. — Він відчував, що могутній божок причаївся серед дерев.

Гетррени під’їхали ближче, то були огидні на вигляд чоловіки з кривими зубами, у деяких зуби були заточені. Їхнє довге волосся було заплетене в коси та зав’язане у вузли під металевими шоломами.

— Маґда з’їсть тебе живцем, — прогарчав один з чоловіків.

Силою думки Кловус прикликав божка, дозволивши йому показати себе.

— Я не сподобаюся їй на смак. — Йому потрібно було тримати варварів у залізних лещатах, а тому він мав налякати їх.

Істота ринула до нього, прориваючись крізь гілки. Сосни тряслися, лякаючи вершників. Їхні темні коні били землю копитами, подаючись назад. Його власна кобила тремтіла, проте залишалася на місці.

Кловус штовхнув її п’ятами і рушив вперед, змушуючи варварів супроводжувати його. Він не знав, як далеко їхній головний табір.

Після того, як він поговорить з Маґдою і дізнається, чого насправді хочуть гетррени, він зможе визначити, як найкраще їх використати.