Війна помсти

32

Невільники брели між каньйонами до передгір’я під палючим сонцем. Тонка підошва лівого чобота Ґлік протерлася наскрізь, але полагодити її було нічим. Дівчина відчувала, як пісок і крихітні камінці натирають ногу, але терпіла. Їй уже довелося, пережити чимало випробувань, мандруючи наодинці.

Усередині кола і поза колом.

Сидячи високо на своєму ауґові, маг Івун супроводжував п’ятдесят робітників, які йшли на північ, щоб добути димчасте скло. Десять охоронців їхали попереду на своїх ауґах, а їхні обладунки з металу й кістки робили їх схожими на якихось несамовитих пустельних істот. Їхні їздові рептилії тягнули вози з інструментом для робітників.

Похмурий гурт, повільно сунучи, проминув пустелю і вийшов до сухих, вкритих чагарником пагорбів. Ґлік ховала їжу, припаси і те, що могло послужити їй за зброю, у потайних місцинах навколо невільничого табору, але тепер усе це залишилося в минулому. Вона весь час була насторожі, шукаючи нагоди втекти, однак пильні охоронці-Люті не давали їй такої можливості.

Чет крокувала поруч із Ґлік, оберігаючи її та зацікавлено поглядаючи на неї. Чорне вбрання Хороброї було в плямах коричневої пилюки.

— Рівнина Чорного скла — лихе місце, — сказала Ґлік. Вона швидко намалювала коло довкруж свого серця. — Ти відчуєш силу, коли ми дістанемося туди.

— Достатньо сили, щоб убити цих Лютих і втекти?

— Сумніваюся. — Поки вони йшли, Ґлік розповіла, як вона мандрувала західною Судеррою аж до скелястих гір. — Я шукала нового ска. — Вона зітхнула, все ще відчуваючи тугу, не в силах забути той день, коли її любий Орі потрапив у бурю і більше не повернувся. Її очі наповнилися пекучими сльозами. — Я хотіла дикого ска, тому пішла шукати їхні гнізда. Стежила за ними, слідкуючи за їхніми польотами в небі. — Вона глянула на порожній блакитний простір над головою.

— Ти знайшла собі ска? — запитала Чет. — Я ніколи не розуміла, як ви, утауки, можете тримати цих птахів-рептилій як домашніх тваринок.

— Вони більше, ніж домашні тваринки. Товариші. Розвідники.

Ауґи, яких стали підганяти воїни, пішли швидше, і бранцям не залишалося нічого іншого, крім як прискорити крок, хоча вони вже були виснажені переходом.

Ґлік продовжила:

— Я знайшла місце, де ска гніздяться в скелях, і сама піднялася туди. Знайшла моє яйце... і воно було сповнене любові. Ох, Арі, синя, як сапфір, найдобріша і найрозумніша з усіх живих істот у світі.

— Де вона зараз? Втекла?

Ґлік знову відчула гарячі сльози, більш пекучі, ніж будь-коли до того. Хай десь удалині, але слабкий поштовх у її сердечному зв’язку все ще був чутний.

— Арі врятувалася, коли мене схопили Люті. Я й досі відчуваю її, але вона далеко. — Дівчина намалювала коло на грудях. — Я знаю, що вона все ще любить мене.

Івун підганяв усю групу ще годину, вимагаючи рухатися швидше, а потім оголосив привал біля підніжжя бурого пагорба. Люті зійшли зі своїх ауґів, а маг, простягнувши всохлу руку, скривився від докладених зусиль. Він заплющив очі, напружився, викликаючи магію, — і земля зрушилася. Глиняний схил розколовся, і з нього потекла каламутна вода, утворивши невелике озерце. Спочатку пили ауґи, потім Івун зробив джерело ширшим, і в нього натекло більше води. Коли потік очистився, досхочу напилися охоронці, зачерпуючи воду руками.

Чет бачила, що вони зовсім не поспішають, і ледве стримувала гнів. Ґлік нетерпляче тупцювала на місці, але знала, що, якщо поскаржиться, то тільки викличе гнів Лютих, і вони накинуться на неї.

Нарешті людям дозволили пити, суворо дотримуючись черги. Один чоловік попереду Ґлік випив стільки води, що, зігнувшись, виблював усе. Маг Івун хмуро зиркнув на нього, і нещасному більше не дозволили пити. Ґлік напилася і відчула, що сили повернулися до неї. Вона зможе прожити ще один день.

Наприкінці третього дня прискореного переходу їхній гурт нарешті дістався безплідних пагорбів, з яких відкривався вид на склянисті сліди стародавньої битви.

Сонце сідало за їхніми спинами, відкидаючи довгі блискучі тіні на нагромадження схожих на окалину каменів.

Робітники, спотикаючись, добрели до місця зупинки, і Ґлік відчула холодок, вглядаючись у похмуру місцину. Армії Лютих, що зійшлися тут у битві, випустили неймовірної сили хвилі магії, знищуючи одна одну та сотні тисяч людських піхотинців. Димчасте скло утворилося з дивовижного сплаву каміння та цілих міст, крові Лютих і людських кісток.

— Я це відчуваю. — Чет торкнулася свого серця. — Можливо, хтось із моїх предків бився і загинув тут.

— Кра, здається, тут половина світу воювала і загинула, — відказала Ґлік.

Маг підвищив голос, змушуючи рабів слухатися його.

— Стаємо табором тут, скраю. На світанку почнемо розкопки. Поки що відпочивайте.

Коли Ґлік була тут раніше, вона знайшла порожній намет утаука-шукача, що прийшов збирати просочений магією обсидіан. Звали його Босус, як було записано в щоденнику, який вона знайшла. Босус випадково порізався і стік кров’ю, зовсім один на цій примарній рівнині. Ґлік поховала його всередині ідеального кола з каменів, а потім принесла щоденник до найближчого табору утауків — щоб його життя і спадок ніколи не були забуті.

Згадавши, яким смертельно небезпечним може бути чорне скло, Ґлік пробурмотіла:

— У темряві тут краще не блукати.

— Тут узагалі краще не блукати, — відповіла Чет.

На землю опускалася ніч. Ґлік оглядала відкриту місцевість навколо, шукаючи спосіб боротися або втекти. Вона намагалася набратися духу, переконуючи себе, що це місце краще, ніж жорстокий невільничий табір у каньйонах.

Завтра, можливо, вона почуватиметься інакше.

Тієї ночі Ґлік лежала на твердій землі, слухала, як стогне суховій, немов самотні привиди, і дивилася в небо. Піщаних Лютих чути не було, тож вона не знала, чи вони сплять. Ауґи рохкали, жуючи суху траву та будяки.

Магія, що вирувала довкола, увірвалася в її сни. Навіть якщо Оссус і спав під горами, його зло не дрімало. Воно просочилося назовні і проникло в серця Лютих, розпалюючи ненависть одне до одного, та штовхало до жорстокості людей.

Це було однією з тих причин, чому Ґлік полюбляла бувати наодинці...

Їй снився велетенський могутній дракон. Коли вона вкрала яйце Арі з гнізда, то побачила величезне око рептилії, що ворушилося за смоляною оболонкою в горах. Що це було?

Ґлік прокинулася серед ночі, підняла очі й побачила, що зірки затьмарив гігантський силует з величезними крилами, нависаючи над світом, проте коли вона моргнула, то зрозуміла, що це всього лише хмари. Вона відчула сильний біль у серці, сподіваючись, що це був лише нічний кошмар.

А на світанку над галовою пронеслися маленькі тіні. Це були ска. Дівчинка скотилася з ковдри і підскочила, махаючи їм руками.

— Ми тут!

У неї не було сердечного зв’язку з цими дикими птахами-рептиліями, але Арі іноді любила вільно політати зі своїми дикими товаришами. Знаючи, що ска можуть відчувати її, Ґлік знову махнула рукою, намагаючись привернути їхню увагу.

Охоронці-Люті відреагували на ска інакше.

— Маленькі дракони! — гаркнули вони.

Івун підняв здорову руку і скрутив пальці. Здійнявся вітер, Його сильний порив ударив птахів-рептилій, мов батогом, збиваючи їх у безладну купу. Воїни Лютих натягували луки, лаштували стріли з кам’яними наконечниками.

Дикі ска, розмахуючи широкими крилами, намагалися піднятися вище. Стріли Лютих злетіли вгору, на більшу висоту, ніж здавалося можливим. Одна стріла влучила у хвіст птаха-рептилії, вибивши з нього жмут пір’я. Ска несамовито бив крилами, намагаючись утекти. Ще дві стріли влучили в цілі, і пара мертвих істот впала з неба.

— Ні! — Ґлік кинулася до воїнів, але Чет схопила її за плече і втримала. Ґлік знову застогнала. — Ні!

Наступні кілька стріл не досягли цілі, але Люті продовжували стріляти, поки не влучили, — ще три ска впали на землю. Пернаті тушки опустилися на рівнину Чорного скла. Задоволений, Івун кивнув своїм воїнам.

— Шпигунів більше нема.

Ридаючи, Ґлік притиснула руки до грудей, відчуваючи всередині сердечний зв’язок, коли тягнулася до Арі. Вона давно мріяла побачити свою прекрасну ска, але тепер лише сподівалася, що її товаришка триматиметься подалі.