Війна помсти

49

Прямуючи з Тоном на північ, до земель крижаних Лютих, Елліель усвідомила, що їхнє завдання небезпечне, навіть безрозсудно сміливе. Проте король Колланан був готовий ризикнути заради крихітного шансу врятувати свого онука, а Тон конче хотів дізнатися більше про історію Лютих і про себе самого.

Їхні міцні північні коні були звичними до холоду, а Елліель надягла побільше теплого одягу на додачу до свого чорного однострою. Вони їхали тихими дорогами, оминаючи озеро Бакал і прямуючи просто до замерзлих земель. Клапті снігових заметів укривали землю між рідкісними безлистими деревами.

Тон, що їхав поруч із нею, був настільки впевненим і безстрашним, що міг здатися легковажним, але Елліель знала, що не варто його недооцінювати. Як Хоробра, вона теж не була беззахисною.

Тон був налаштований оптимістично, сподіваючись, що королева крижаних Лютих допоможе йому знайти відповіді на його запитання. Поглинена тишею, Елліель міркувала про те, скільки часу вона провела без минулого, намагаючись заново віднайти свій спадок. Вона несвідомо торкнулася свого обличчя там, де руна забуття все ще була викарбувана на її шкірі. Тепер багато чого було інакше. Вона знову стала Хороброю, зобов’язаною короля Нортерри. Та все ж вона не могла забути те, що Уто і Кейд заподіяли їй. Хоробрий конаґа мав уособлювати честь Хоробрих для всіх трьох королівств.

— З виразу твого обличчя я бачу, що ти обмірковуєш щось важливе, — мовив Тон, вириваючи її із задуми.

— Я думаю про... Уто. — В інтонації, з якою вона вимовила це ім’я, прозвучала, здавалося, вся її історія.

Обличчя Тона сповнилося співчуттям.

— Цей чоловік зробив тобі боляче, Елліель. Мені потрібно багато чого з ним обговорити.

Елліель посміхнулася йому. Тон часто дивував її своєю теплотою.

— Сподіваюся, у тебе буде можливість. Мені теж є що обговорити з ним. — Вона перевела погляд на північ. — Але давай зосередимося на одному ворогові за раз. — А що, як Тон справді був перевтіленням бога? Це здавалося неможливим, але після зустрічі з ним вона вже бачила стільки всього, що здавалося неможливим...

Холодний вітер розсіював сніг, що летів з неба і вкривав дорогу білим покривалом. Елліель видихала хмарки повітря, які нагадували білий дим, і щільніше горнулася у свою чорну накидку. Коні пирхали. Маленькі бурульки звисали з їхніх носів, але вони не зупинялися.

Коли стало ще холодніше, коні почали рухатися повільніше, важче дихати. На мордах у них намерзло ще більше льоду, і він виблискував навколо їхніх губ та носів. Кінські копита хрускотіли по твердій сніговій корі. Навіть маючи на собі додатковий вовняний одяг, Елліель відчувала пронизливий холод. Її руки в шкіряних рукавицях заніміли.

Хуртовина дедалі посилювалася, але Тона, здавалося, анітрохи не бентежив холод! За допомогою магії він відвернув шквальний вітер і утворив клин попереду них, щоб вони з Елліель могли їхати, хоч трохи захистившись від його люті.

— Це не природна буря, — заявив він. — Це захист Лютих, щоб відбити охоту у надто допитливих мандрівників.

— Мені не відбило охоту, — відповіла Елліель, але її зуби цокотіли. — Ми що, вже у землях крижаних Лютих?

Тон дещо розгублено посміхнувся їй. Його довге темне волосся було поцятковане сніжинками.

— Я думаю, що вони вважають весь світ своєю землею.

Явно стурбований тим, наскільки замерзлою виглядає Елліель, Тон, зробивши жест витягнутою рукою, вирізав ширший прохід у поривах вітру. Навколо онімілих вух Елліель запала тиша. Хоча холод залишався досить сильним, стало дещо легше. Коні теж повеселішали й прискорили крок.

Північні ліси скінчилися, і вони опинилися в пустелі снігових заметів, перемежованій високими крутими чорними скелями. Сніг ще лютіше задував на них зусібіч, немов розгніваний тим, що Тон заважав йому.

Коли сірі хмари ненадовго розвіялися, Елліель помітила вдалині вежі з блакитної криги і стіни бастіонів, які виглядали більшими і водночас витонченішими, ніж масивна фортеця з крижаних блоків, що загрозливо височіла над озером Бакал. Хоробра глибоко вдихнула холодне повітря.

— Думаєш, вони знають, що ми наближаємося?

— Звичайно. І я теж знаю, де вони.

Не минуло й години, як у повітрі щось дзенькнуло, наче лопнула надто сильно натягнута струна, і завивання хуртовини навколо захисного щита Тона стихло. Вітер вщух, сніг осів на землю, а біла завіса сніжинок розвіялася. Обидва коні захропли, і Елліель погладила свого коня по шиї, відчуваючи, як у ньому зростає напруження.

Перед ними з’явилися троє біловолосих воїнів Лютих у блакитно-крижаних і срібних обладунках. Вони були озброєні, а їхні гнівні лиця, з гострими, різко окресленими рисами, нагадували лезо коси. Воїни їхали на кошлатих білих істотах, що скидалися на коней, схрещених з дикими вовками.

За ними показалися п’ять саней з металу й шкіри, в яких їхали лисі маги. У кожні сани був запряжений гурт невисоких мамулів, що важко брели по снігу.

— Стояти, — скомандував один з воїнів.

Двоє вершників притримали своїх коней. Тон сказав:

— Ми приїхали здалеку, щоб зустрітися з королевою крижаних Лютих Онн. Будь ласка, відведіть нас до неї. Вона має відомості, з якими мені потрібно ознайомитися.

Воїни здійняли списи з кришталевими наконечниками.

— Вас не запрошували. Тому вам тут не раді. Ви вторглися в наші володіння. — Їхній очільник жестом показав своїм супутникам. — Схопіть їх та їхніх тварин.

Елліель затиснула золотий реймер навколо зап’ястя і запалила полум’яну зброю, потім високо підняла яскраво-помаранчеве полум’я.

Тон зісковзнув із сідла і зробив крок уперед, не звертаючи уваги на гарчання вовкоконей. Він цілком спокійно звернувся до воїнів у броні.

— Я висловився зрозуміло. Ми мандрівники, які бажають побачити королеву Онн. — Він жестом вказав на палац удалині. — Ми поїдемо туди самі, якщо ви не хочете нам допомогти. — Коли воїни не відповіли, Тон стишив голос. — Я можу змусити вас зійти з нашого шляху.

Обурені воїни наставили списи, так наче збиралися простромити Тона. Запряжені в сани мамули заворушилися у своїх упряжках. Маги підняли руки, щоб викликати з повітря сили магії.

— Ти не крижаний Лютий, — прогарчав один з магів. — Отже, ти ворог.

Тон відкинув чорне волосся.

— Ні, я не крижаний Лютий... і ви не захочете, щоб я став вашим ворогом. — Він, нетерпляче фиркнувши, підняв ногу і різко опустив її на ущільнений сніг.

Могутня ударна хвиля брижами прокотилася по замерзлій землі. Щільний лід мерехтів і пульсував. Вовкоконі стали дибки, розсікаючи кігтями повітря. Сани магів перекинулися, і ті опинилися на холодній землі. Упряжі лопнули, мамули кинулися врозтіч.

Тон тупнув вдруге, і лід та сніг довкола розтанули й знов замерзли до ідеального скляного блиску — вкрите хвилями дзеркало, що простягнулося на п’ятдесят футів навколо них.

Вражені побаченим маги заметушилися, щоб якось захиститись. Вовкоконі помчали геть, їхні кігті скреготіли по свіжій гладкій кризі. Воїни, миттєво втративши свої гордовиті пози, зайняли захисні стійки.

Стоячи зі схрещеними на грудях руками, Тон сказав:

— Ми прийшли зустрітися з королевою Онн. Пропоную вам провести нас до неї.

Цього разу, лише на мить завагавшись, крижані Люті погодилися відвести їх до крижаного палацу.