Війна помсти

5

Ґлік зазвичай вважала, що їй щастить. Вона не вибирала бути сиротою, але як діяти в життєвих обставинах залежало від неї самої. Дівчина могла вільно мандрувати землями, насолоджуючись незалежністю. Ґлік не почувалася самотньою. Коли їй хотілося, вона поверталася до таборів утауків, щоб побути серед своїх і поповнити запаси провізії, перш ніж знову вирушати в путь. Це було суворе життя: їй доводилося зносити голод і бурі, холод і нестерпну спеку та безліч інших поневірянь, проте вона сама обрала таке життя. Завдяки кмітливості та урокам, які вона щодня здобувала у своїх мандрівках, Ґлік навчилася виживати, як ніхто інший.

І саме це, думала вона, допоможе їй втекти з каторжного табору піщаних Лютих. Вона була твердо налаштована знайти вихід.

Високі стіни каньйону слугували тюремними мурами, тож Ґлік вивчала кожну розколину, кожен камінець. Щоб втекти з цього похмурого, суворого табору посеред пустелі їй знадобиться все, що вона зможе дізнатися. Вона звикла вільно мандрувати куди забажає. Тепер же вона відчувала, ніби задихається. Раніше вона завжди йшла туди, куди хотіла, а не туди, куди треба.

Поблизу виднілися вартові-Люті у нагрудниках і наплічниках, вкритих шипами й посилених пластинами з кістки та воронованої сталі. Вони були озброєні списами зі слонової кістки й довгими ланцюгами з крюками, які вони могли метнути, впиваючись у жертву, мов жало скорпіона. Іноді Люті демонстрували це на якомусь в’язні, щоб тримати слабких і наляканих бранців у покорі, і це змушувало Ґлік бути обережною. Вартові не відчували ненависті до людей, а просто вважали їх знаряддям, тілами, які могли воювати й могли працювати, становлячи частину їхнього великого задуму. Ґлік не привертала до себе жодної уваги.

«Вивчай, плануй, будь напоготові, — казала вона собі. — Вихід знайдеться».

Один з охоронців раптом гримнув на млявого працівника, що штовхав візок з рудою по нерівній землі. Батіг з металевим наконечником несподівано свиснув у повітрі і висік іскри з кам’яної стіни за кілька сантиметрів від голови раба. Чоловік кинувся до роботи.

Жалюгідні халупи в таборі були зліплені з піску, затверділої грязюки та каміння, обробленого магією Лютих. Маги не давали розгулятися вітру, що шугав у каньйонах. Для затінку на дерев’яні каркаси натягували шкури та шматки тканини.

Ґлік сиділа в крихітній тіні свого пошарпаного навісу. Яскраве сонячне світло проникало крізь дірки, гріючи їй руки, у той час, як вона гострим напилком на довгій палиці виточувала наконечники стріл. Раби виготовляли тисячі стріл для якоїсь грандіозної майбутньої битви. Ґлік кинула готову стрілу на купу таких самих древків. Інші раби гострили дерев’яні кінчики та покривали їх смолою, що застигала, мов скло. Дівчина не мала жодного уявлення, де тут, у пустелі, знайдеться пір’я для стріл, але це не її турбота. Початок є кінцем є початком. Вона в пастці десь посередині пустелі. Поки що.

Хвилі спеки прокочувалися від пустельних каньйонів, і дівчина помічала пилюку й дим, що здіймалися в небо від шахт у невисоких ущелистих горах, де робітники видобували руду для виплавки металу. Похмурі маги наглядали за групами робочих. Час від часу вони помагали їм заклинаннями, черпаючи магію, що ще залишилася в глибинах гір.

Серед бранців Ґлік зустрічала уцілілих з різних сіл. Цілі селища були захоплені Лютими, а всі їхні мешканці взяті в полон й вивезені в рабство, і лише чутки й примари залишилися по них. У цих людей не було нікого, хто міг би записати історії їхнього життя, а багато хто помер тут, і нікому було навіть записати їхні імена. Це засмучувало Ґлік, адже спадок людини, її ім’я, — це все, що вона віддавала всесвіту. Дівчина похапцем намалювала коло довкруж серця.

Побачивши це, інші повторили її жест, прошепотіли ті самі слова. Окремі утаукські торговці і навіть великі каравани ставали жертвами нападів Лютих. Ґлік була тут не сама, але в певному сенсі їхня відокремленість — адже за ними стежили щомиті — зробила їх усіх самотніми. Ґлік пообіцяла собі, що познайомиться з іншими бранцями, спробує об’єднати їх у спільноту.

Поки її руки працювали над наступною стрілою, вона поринула в бездумне забуття. І хоч у неї боліли пальці, скривавлені в одних місцях, вкриті мозолями в інших, її робота була настільки механічною, що вона забувала, що робить.

Хоча б Арі вдалося втекти. Завдяки прекрасній пташці-рептилії Ґлік рідко починалася самотньою. Їхня дружба була настільки міцною, що вони відчували емоції одна одної, навіть на великій віддалі. Коли Ґлік потрапила в полон, ска відчула її жах через сердечний зв’язок, однак дівчина відігнала від себе пташку, щоб та могла врятуватися. Пташка-рептилія змахнула крилами, ловлячи теплі потоки повітря, і полетіла геть від невільничого табору. Дівчина й досі відчувала свою ска, тож частина її самої залишалася вільною.

Тепер зі своєї в’язниці посеред каньйону Ґлік вдивлялася в блакитні глибини неба й зосереджувала свій внутрішній зір, піднімаючись вгору, злітаючи вище хмар. У неї паморочилося в голові, вона відчувала, що падає в нікуди, але заглиблювалася далі у своє видіння. Намагаючись відшукати свою ска, дівчина була вражена, відчувши іншу велику рептилію, вкриту крупною лускою, — її зловісна присутність вгадувалася десь удалині. Щось подібне вона вже бачила колись, воно глипнуло на неї з-поза смолянистої оболонки в гірському пташиному гнізді, це було одразу після того, як вона знайшла яйце Арі. Ґлік, блукаючи далі у своєму химерному сні наяву, також побачила інших ска, тисячі ска, що згуртовувалися у зграю, а потім розліталися навсібіч... крила, незліченні маленькі крила. А потім з’явилися велетенські крила.

Ревіння дракона увірвалося в її транс, і Ґлік, повернувшись до реальності, побачила мага Лютих, який стояв неподалік, наглядаючи за робітниками. Він був широкоплечим, лисим, з виразними тонкими рисами обличчя й золотавими уважними очима. На ньому була важка шкіряна мантія темно-червоного кольору, вкрита загадковими рунами. Його вбрання було схоже на книгу небезпечних заклять.

Маг Івун керував цим трудовим табором і час від часу вдавався до розмов із в’язнями, так наче вважав, що пояснення місії Лютих спонукає рабів працювати з більшим завзяттям. Ґлік втупилася поглядом у бридкого чоловіка, все ще тремтячи від яскравого видіння, з якого щойно виринула.

Івун громовим голосом звернувся до рабів.

— Ви допоможете піщаним Лютим перемогти в майбутній війні. З вашою підмогою ми знищимо крижаних Лютих, потім розбудимо дракона і вб’ємо його, щоб Кур винагородив нас. Ви станете частиною нашої перемоги.

Пронизливі очі Івуна скидалися на краплі розпеченого металу, що випромінювали хвилі енергії. Змушені слухати, знесилені в’язні припинили роботу, але відсутність їхньої відповіді, здавалося, розчарувала мага Лютих.

Коли Івун підняв ліву руку, шкіряний рукав ковзнув униз, оголивши висохлу кінцівку, схожу на лапу мертвого жука. Маг випростав руку і вказав кострубатим пальцем на в’язнів.

— У наших великих війнах в давні часи тисячі людей служили солдатами й носили обладунки та воювали зброєю піщаних Лютих. Вони билися з ворогом заради нашої слави. Та битва ще не скінчена. Зараз ми знову скликаємо вас. Ми створили вашу расу. Ви зобов’язані служити нам. — В горлі у нього щось забурчало, і маг обвів поглядом убогий табір. — У вашому існуванні не може бути більшої мети. Саме для цього всіх вас було створено.

В’язні перешіптувалися, і в цьому тихому гулі неможливо було розрізнити ані слова. Розчарований такою реакцією, маг Івун босоніж попрямував по кам’янистій землі до своєї кам’яної домівки. Охоронці-Люті погнали в’язнів назад до роботи.

Ґлік мовчки спостерігала, як жорстоко вартові поводилися з її товаришами по неволі. Як ці Люті могли вважати, що мають право знищувати стільки життів? Життів хороших людей.

Люди тисячі років жили без Лютих, розбудовуючи власні цивілізації, залишаючи свій слід у світі, створюючи спадок. Вони заслужили право бути власними господарями, а не просто знаряддям Лютих, яке можна використати або викинути.

Ґлік зможе вижити в цьому місці. Але виживання — це лише перший крок. Вона повинна допомогти цим людям втекти.