Війна помсти

13

Вежа емпри височіла над Сереполем, здіймаючись у небо, наче архітектор увірував, що має силу божка. У просторому верхньому покої, де жила Ілуріс, Семі визирала з великих вікон, які були відчинені в надії, що свіже повітря поверне до тями непритомну жінку, розпростерту на ліжку. Емпра не ворушилася. Вітерець легко куйовдив коротке каштанове волосся Семі.

Двоє бійців Яструбиної варти, статечні у своїх золотих обладунках і яскраво-червоних плащах, стояли на сторожі всередині головного покою, троє пильнували зовнішні двері, а в коридорі розташувалися ще кілька бійців.

Зазвичай краєвид із цієї запаморочливої висоти подобався Семі, проте сьогодні її заполонило важке почуття, немов вона падає й падає вниз без надії хоч десь приземлитися. Вдихаючи солоне повітря, яким віяло з близької гавані, дівчина роздивлялася берег. Вулиці там були захаращені будівлями і переповнені людьми, то були ремісничі райони — кузні, шкіряні й ткацькі майстерні, торгові лавки, склади, рибні ринки та власне причали. У протилежному напрямку тягнулися широкі вулиці до центру міста, де незабаром мав високо здійнятися давно закладений храм Маґніфіка.

Юрби містян заповнили всю площу з фонтаном прямо внизу, перед палацом. Люди всіх професій та верств, знаючи, що емпра Ілуріс тяжко поранена, прийшли, щоб запропонувати свою підтримку й енергію. Навіть з такої висоти Семі чула гомін їхніх молитов і черпала з них силу. Протяжні молитовні наспіви то наростали, то стихали, а тоді знову здіймалися з новою силою. Люди пристрасно молилися, вкладаючи свою віру, щоб дати сили улюбленій емпрі. Ці молитви ніби створювали невидиму захисну сітку, що зберігала життя Ілуріс і підтримувала її безпеку.

Залишивши вікно відчиненим, Семі підійшла до жінки, що лежала на розкішному ліжку, застеленому барвистими шовковими простирадлами. Непритомне обличчя її дорогої наставниці було помережане глибокими зморшками, що могли означати тривогу, могли означати біль, а могли й нічого не означати.

— Одужуйте, будь ласка, — прошепотіла Семі.

Голова Ілуріс була забинтована свіжою білою марлею. Семі та один з довірених придворних лікарів, якого обрала віддана служниця Аналера з дозволу камергера Нерева, щодня змінювали пов’язки та оглядали рани, однак стан Ілуріс залишався незмінним. Вона виглядала неживою, але дзеркальце, піднесене до губ, вказувало на слабке дихання. Семі сиділа поруч, розмовляла з нею, хоча то й були розмови без відповіді, які часом перетворювалися на сповідь.

Каптані Вос приніс до ліжка прикрашену коштовностями чашу, Семі лише похитала головою.

— Я щойно спробувала дати їй води.

— Ні, це для тебе. Ти повинна дбати і про себе теж. Невдовзі може настати час...

— Зі мною все гаразд, — відрізала Семі. — Раніше я днями обходилася без їжі та води.

— Але зараз у цьому немає потреби, і я цього не допущу. Я наполягаю, щоб ти їла, коли приносять їжу. Будь сильною заради нас усіх і заради неї.

Семі відчула, як з її плечей спадає тягар.

— Дякую, що піклуєтеся про мене.

— Хтось мусить це робити. І це допоможе тобі подбати про емпру.

Семі зробила ковток прохолодної води, посміхнулася Восу.

— Коли я вперше спробувала прокрастися в покої емпри в Прірарі, щоб побачити її, ви зробили все, що у ваших силах, аби не пустити мене до неї.

Вираз обличчя каптані став веселим.

— Це була моя робота. Ти залізла по стіні й намагалася проникнути до її гостьових покоїв. Я мусив розглядати тебе як загрозу. — Він почервонів від збентеження. — Та й не зміг я тоді захистити емпру.

Семі посміхнулася цьому спогаду.

— Я хотіла просто перевірити, чи зможу це зробити. Думаю, наш божок того дня пильнував за мною.

— Ти була спритною й відважною, але не повинна була проникнути всередину, — сказав Вос. — Ілуріс мала б наказати стратити мене або принаймні звільнити зі служби.

— Я рада, що вона цього не зробила, бо ми зараз вас дуже потребуємо. — Разом вони подивилися на Ілуріс. Знадвору продовжували звучати молитви, сила яких розлипалася в повітрі навкруги. — Я рада, що вона цього не вробила, — повторила Семі пошепки.

— Я знаю, що можу тобі довіряти. Наша матір дуже вірила у тебе. — Вос простягнув руку, щоб погладити гладеньку суху щоку непритомної жінки. — Вона хотіла, щоб ти була хорошою емпрою, Семі.

Дівчина поглянула на книги з математики, політики, дипломаті!, на торгові звіти, які камергер Нерев приніс на її прохання. Семі так багато часу проводила тут, коло емпри, що твердо вирішила продовжувати навчання. Саме цього хотіла б Ілуріс.

Звуки, що долинули з коридору, насторожили каптані Воса, він почув, як один з охоронців суворо наказав комусь зупинитися.

— Жерче, навіщо ви прийшли сюди?

— Я ур-жрець Доно, — відповів гугнявий чоловічий голос. — Я прийшов помолитися біля емпри і передати їй благословення божка.

Вос підійшов до дверей покою.

Бійці Яструбиної варти подивилися на каптані, і Вос виступив уперед, щоб взяти командування на себе.

— Хіба божок не достатньо сильний, щоб бачити її з храму? Невже він не може поширити свою силу і благословити нашу матір звідти, де живе?

— Було б краще, якби я спрямовував увагу божка, — мовив Доно. — Саме це роблять жерці.

— Але сьогодні ви цього не робитимете, — відрізав Вос. — Емпрі загрожує небезпека, а Яструбина варта повинна захищати її від будь-яких загроз.

— Загроз? Я прийшов помолитися за неї. Хіба це може бути загрозою?

— Обережність ніколи не буває зайвою. Якби ми були більш обачними на острові Фулкор, емпра Ілуріс тепер не лежала би тут поранена. — Голос Воса став різким. — Ми не знаємо, хто може бути прихильником Співдружності, шпигуном, який спробує довести вбивство до кінця. У них багато хитрощів.

Коли ур-жрець Доно став обурюватися, Яструбина варта щільно обступила його і не дозволила навіть краєм ока побачити емпру на її ліжку. Посперечавшись, жрець розвернувся і пішов геть.

Будівельний майданчик храму Маґніфіка залишав багато простору для уяви, а верховний жрець Кловус мав неабияку уяву. Вже понад двадцять років він чекав нагоди, щоб продовжити зведення храму, а тому, повернувшись з острова Фулкор, не став гаяти часу. Емпра зараз лежала без свідомості, тож, коли він рішучо наказав продовжити будівництво, ніхто не опирався його наказу.

Багато років поспіль Ілуріс ставила йому перепони на кожному кроці, але тепер вона не могла виступити проти нього. Її камергер, її радники і молода дівчина, яку вона взяла під опіку, не намагалися заперечувати йому зараз, у цей непростий час. А для наляканого й розгніваного народу накази верховного жерця видавалися цілком доречними.

На острові Фулкор Кловус наказав своїм убивцям Чорним вуграм вбити емпру та обставити все так, ніби це було справою рук Хороброго конаґа. Щось пішло не так, і Кловус досі не міг збагнути: як могла одна жінка, навіть з такою залізною волею, як емпра, — як вона змогла протистояти Чорному вугру? Заха, ватажок його вбивць, розповів химерну історію про таємничу невидиму силу, яка втрутилася, щоб врятувати Ілуріс, — цілковита нісенітниця.

Та це, можливо, на краще. Навіть перебуваючи без тями, емпра служила його цілям. Оскільки в країні не було іншого явного правителя, Кловус міг командувати і його накази виконувалися. Масштабна робота над храмом Маґніфіка була цьому чудовим прикладом.

На його заклик відгукнулися жерці із самого міста та прилеглих районів, і робочі бригади вже розпочали роботу. Ділянка для будівництва була розчищена десятиліття тому — тоді попередник Кловуса вперше оголосив про грандіозний проект будівництва споруди настільки величезної, що вона сконцентрувала б тут, у Сереполі, неймовірну силу. Емпрір Дака дав свою згоду.

Але через війну з безбожною Співдружністю довелося призупинити будівництво, а всі ресурси були спрямовані на оборону країни. Після смерті Даки нова емпра Ілуріс зовсім зупинила усіляке будівництво, побоюючись, що Маґніфіка дасть надто багато сили одному божку. Її впертість дратувала жерця Кловуса багато років. Але тепер вона не могла його зупинити.

Стоячи на краю просторої відкритої площі, Кловус милувався обширом фундаменту. Він склав руки в широкі рукави свого каптана і відчув, як у повітрі навколо нього незримо розходяться хвилі могутності, немов сила божка. Він глибоко вдихав і видихав чисте задоволення.

Оскільки храм Маґніфіка мав бути величезного розміру, фундамент заклали глибоко під вулицями, створивши цілий лабіринт під містом. Жерці таємно продовжували його розбудову впродовж десятиліть. Однак божок заслуговував на звеличення, а для цього потрібні були надзвичайні зусилля, щоб зробити його сильнішим. Істинна сила божка залежала від віри його народу.

Незабаром — можливо, вже через кілька років, якщо робітники працюватимуть з усіх сил, — на всій цій площі височітиме ступінчаста піраміда, яка здійматиметься навіть вище палацу. Це буде цілком доречно, бо головний божок є важливішим за будь-якого людського правителя.

Частина другого рівня храму, наступного над фундаментом, була збудована вже багато років тому, але на більшій частині відкритого простору все ще були встановлені лише тимчасові споруди — кафедри, вівтарі та чаші для збирання жертовної крові. Пишно оздоблені статуї були розміщені у найважливіших місцях, де колись стоятимуть титани, які служитимуть опорою віруванням людей.

Кловус стояв у північно-східному куті площі, розглядаючи детальний макет храму, виставлений на видноті. Це було втілення його мрій. Макет сягав п’яти футів заввишки і вісім у довжину. На ньому були показані сходи велетенської піраміди, кожен рівень якої був призначений для певних типів вірян. Стіни та сходи були прикрашені різьбленням, розписами, золотими скульптурами, оздобленими коштовностями. Сам макет уже був витвором мистецтва, і Кловус уявляв, що завершений храм Маґніфіка буде таким величним, що його не осягнути звичайними людськими очима.

За його наказом з будівельних майданчиків по всьому Сереполю вилучили цінні матеріали: кам’яні плити, будівельний брус, цеглу, вапняний розчин, залізо й сталь — все, що знайшлося в місті. Як тільки поширилася звістка про відновлення будівництва храму, з тринадцяти округів Ішари до Сереполя стали з’їжджатися робочі бригади, готові одразу ж стати до будівництва. З кар’єрів Расси та Ішикі відправляли вози, навантажені блоками граніту й пісковина. Ліси Джангарі, багаті твердими породами дерев, забезпечували нескінченний потік деревини. А глину з берегів річок у Мормозі та Салімбулі використовували для виготовлення цегли.

Кожен віддає все необхідне, адже кожен вірить у серепольського божка. Ішаранці знали силу своїх божків, навіть якщо їхня емпра мала серйозні застереження. Сам Кловус живився енергією людей та їхньою вірою, упивався їхнім щирим поклонінням, яке давало силу вогню божків.

Однак його дратувало, що дуже багато відданих вірян тепер так щиро молилися за емпру Ілуріс. Вона була єдиною — і найсерйознішою — перешкодою на шляху до зростання Ішари! Але принаймні тепер вона більше не заважатиме.

Навколо будівельного майданчика на кількох місцях, призначених для жертвоприношень, жерці били в дзвони і закликали добровольців.

— Усі ваші жертви! — лунав голос. — Ми приймаємо всі ваші жертви. Нагодуйте божка. Зробіть нас сильними!

Віруючі підходили, одні несли глеки чи урни, інші — мішечки із золотом, подарунки, навіть їжу, проте найпотужніші та найпростіші жертви приносилися біля чаш для жертовної крові. Коло них стояли жерці з гостро наточеними ножами, щоб розрізати оголені руки або розкриті долоні, проливаючи життєдайну рідину для посилення божка.

— Почуй нас, убережи нас! — затягнули вони.

— Почуй нас, убережи нас, — відповів Кловус і посміхнувся. У його уяві постав храм Маґніфіка, завершений та незрівнянний. Вже скоро. — Почуй нас, убережи нас.