Війна помсти

20

На шляху до володінь лорда Кейда процесія конаґа перетнула ще три округи. Похмуре видовище добре слугувало меті Уто — розпалити вогонь для війни помсти, якої він так жадав.

Минаючи село за селом, Мандан повсякчас поглядав на північ з пожадливою іскрою в очах. Уто відправив уперед посланців, щоб сповістили про приїзд конаґа. Той здебільшого залишався сумним та задумливим, однак, здавалося, наповнювався силою щоразу, коли показував збережене серце свого батька враженим глядачам. Уто був задоволений його поведінкою.

Нарешті процесія досягла головного міста у володіннях Кейда. Лорд уже скликав свій народ, тож селяни, ремісники та купці, а також власні солдати лорда Кейда вишикувалися уздовж вулиць, що вели до невеликого святилища пам’яті.

Сам вельможа, холодний і вродливий, чекав біля головного входу, одягнений у блакитний плащ і жилет із золотими ґудзиками поверх сорочки з мереживними манжетами і коміром. Його каштанове волосся спадало довгими гладкими пасмами, а борода була підстрижена так акуратно, що підкреслювала виразні обриси його обличчя.

Конаґ Конндур упродовж багатьох років і не здогадувався, якою силою володів лорд Кейд і наскільки великою була його власна армія. Хоча васальний лорд сплачував нечувані податки морськими перлами, добутими в глибинах моря під стрімкими скелями, Конндур ніколи не питав про їхнє походження. Уто зробив усе можливе й неможливе, щоб зберегти таємницю, ще й виставивши у всьому винною Елліель. Його непокоїло, що до неї повернулися спогади; гірше того, вона розповіла про влаштовану ними схему королю Нортерри Колланану. На щастя, Мандан уже зрозумів суворі реалії, які Конндур Хоробрий, виявившись занадто м’яким, прийняти не зміг.

Стоячи перед святилищем пам’яті, леді Альмеда робила все, щоб у порівнянні з нею її чоловік виглядав м’якосердим і стриманим. Її розмальоване обличчя та волосся, заплетене в прикрашені коштовностями коси, робили зарозумілу леді більше схожою на сповнений пихи манекен, ніжна справжню жінку. Уто згадав свою дружину Мареку, яка не потребувала такого крикливого несмаку, щоб бути красивою та сильною. Її обличчя, яким він востаннє його побачив, назавжди закарбувалося в його пам’яті...

Кейд стояв поруч зі своїм новим Хоробрим, потворним чоловіком на ім’я Ґант, який теж був з ними тієї страшної ночі на острові Фулкор. У нього було їжакувате волосся, важкі брови та кривий ніс, який виглядав так, наче його ламали багато разів. Щоки були всіяні слідами віспи. Альмеда обрала Ґанта спеціально через його неоковирний вид, бо Кейд занадто вже понадився на вроду Елліель. Уто в душі зневажав леді Альмеду, бо її зарозумілі ревнощі перетворили просту незручність на велику проблему, яку він був змушений вирішувати.

Зараз лорд Кейд вийшов уперед і вклонився молодому конагу, не звертаючи уваги ані на Уто, ані на білого коня, не кажучи вже про натовп.

— Ласкаво прошу до мого округу, Володарю. Дозвольте виказати вам повагу від імені ваших вірних підданих, а також висловити вам наше співчуття і гнів за жахливий злочин, скоєний проти вашого батька.

Мандан, спробувавши відповісти, затнувся. Його обличчя затьмарив сум, голос надломився, але він продовжив.

— Ми пам’ятаємо спадок Конндура Хороброго, і ми ніколи не повинні забувати, що з ним зробили ішаранські тварюки. — Мандан спішився, перекинув через плече підбитий хутром плащ і підійшов до білого коня. Він поклав руки на прикрашену коштовностями скриньку, спрямувавши погляд на міське святилище пам’яті. — Це кінець нашого шляху.

Конаґ розв’язав шкіряні ремінці, що кріпили скриньку до сідла, потім підняв кришку. Лорд Кейд, його Хоробрий та його дружина наблизилися, щоб поглянути на жахливий вміст скриньки. Після того, як вони належним чином висловили свої гнів і горе, Мандан повернувся, щоб показати збережену реліквію натовпу.

— Я залишу серце мого батька тут, і ваш хранитель зможе виставити його на видноті для всіх. Пам’ятайте, що з ним сталося, і розкажіть про це всім, кого знаєте.

Кейд гордовито напнув груди.

— Для нас велика честь стати постійним домом для такого безцінного подарунка.

Ґант вніс скриню у відчинені двері святилища, за ним рушили Мандан і леді Альмеда. Уто трохи відстав, щоб опинитися поруч з Кейдом, і, коли вони увійшли до дерев’яної будівлі, сказав:

— Щойно церемонія закінчиться, конаґ захоче побачити табір з полоненими.

Після того, як Мандан і Уто влаштувалися в маєтку Кейда, вони разом з хазяїном і його Хоробрим виїхали ґрунтовою дорогою на північний схід. Проїхавши кілька миль, Уто відчув запах солоного повітря і прохолоду від щільного туману, які посилювалися з наближенням до узбережжя. День був вітряним, однак не був неприємним.

Їдучи поруч з Уто, Мандан дивився уперед, затуляючи очі від вітру, нетерпляче чекаючи, коли ж уже побачить табір рабів. Його щоки пашіли.

Незабаром велике військове містечко перекрило їм проїзд по дорозі, що вела до мисів. Сотні піхотинців, лучників і кавалеристів власної армії Кейда жили тут у полотняних наметах і дерев’яних бараках.

Кейд, пустивши коня риссю, провів їх головною вулицею. Солдати зупинялися та шанобливо виструнчувалися, коли повз них проїжджали лорд із супутниками, а потім поверталися до своїх бойових вправ. Багатство, отримане завдяки видобутку морських перлів, дозволяло утримувати таку велику постійну армію, щоб захищати володіння Кейда від заздрісних лордів-сусідів, хоча вже багато років ніхто не наважувався кинути йому виклик. Уто був певен, що ця приватна армія стане дуже важливою частиною війська Співдружності в боротьбі проти ішаранців.

Конаґ і його супровід проїхали крізь військове містечко і невдовзі дісталися примітивного табору, оточеного парканами, дерев’яними вежами та встромленими в землю загостреними кілками, що були спрямовані не назовні, для захисту від загарбників, а всередину, щоб не дати полоненим утекти.

Ґант їхав, згорбившись у сідлі на своєму сірому коні, натомість Кейд сидів прямо і впевнено. Мандан на всі очі роздивлявся навкруги, вони тим часом, проминувши охоронців Кейда, в’їхали до табору. Він скинув з плечей свій теплий плащ, щоб продемонструвати накидку і туніку конаґа.

За огорожею люди виглядали, немов пошарпані ляльки — одягнені в лахміття, з розкуйовдженим волоссям, геть брудні. Самі тільки ішаранці. Хоча Кейд мав можливість належним чином їх годувати і одягати, полонених навмисно тримали в злиднях, і Уто погоджувався, що ці тварини заслуговують на життя в загонах. Шістдесят чоловіків і жінок, що зібралися з усього табору, дивилися порожніми поглядами на відвідувачів, які зупинилися на галявині.

— Основна група зараз на скелях, збирає перлини, щоб заробити собі на прожиток, — пояснив Кейд. — Незабаром ці їх змінять.

Мандан окинув ішаранців безжальним поглядом. З його одягу вони одразу зрозуміли, що цей молодий чоловік — дуже поважна особа. Очі полонених широко розкрилися, сповнившись надії, вони мовчки благально вдивлялися у нього, але він не відповів.

— Подивись на них, Уто. Ти бачиш, наскільки вони огидні, їхнє волосся, вираз облич. Я впевнений, що у їхніх головах самі лихі думки.

— Звичайно, Володарю, так і є, — відповів Уто.

Ґант рохнув, що, схоже, мало, означати згоду.

З протилежного краю табору наближалися вершники, які тягнули за собою відкритий дерев’яний віз. Кейд насупився і рушив зі своїми супутниками вперед, щоб перестріти щойно прибулу групу.

— Робітникам ще надто рано повертатися зі скель. До припливу ще кілька годин.

На дні воза лежав, розкинувши руки, напівголий ішаранець. Його шкіра була вкрита синцями і глибокими порізами. Червоний рубець оперізував щиколотку. Череп був проломлений, одне око стирчало, мов напів-зварене яйце.

Побачивши це, бранці застогнали. Деякі відсахнулися від воза, інші, приголомшені, навпаки подалися вперед.

— Схоже, його побили розбійники, — сказав Мандан одному з вершників.

— Замість того, щоб спуститися кам’яними сходами до води, він кинувся зі скелі й розбився об каміння.

— Ледачий боягуз, — додав інший вершник.

В’язні збилися докупи, намагаючись не дивитися на тіло. Деякі ридали, інші стояли мовчки, хитаючи головами.

Уто холодно промовив:

— Я здивований, що ви завдали собі клопоту принести сюди тіло. Чому б не віддати його морю?

Ґант зауважив хрипким голосом:

— Мій лорд вважає, що видовище скалічених трупів стримає інших від подібних учинків.

Кейд скривив губи й звернувся до Мандана:

— А тепер я втратив ще одного робітника, Володарю.

Нещасні полонені спробували підступити ближче до конаґа.

— Зжальтеся, пане, ми не винні! — благав один чоловік. — Ми нічого не зробили! Я лише бідний рибалка. Почуй нас, убережи нас! Ми не заслуговуємо на таке. — Рибалка простягнув руки, показуючи вкриті брудом, мозолями і кров’ю долоні. — Ми не винні.

— Не винні? — Мандан накинувся на нього. — Ваші люди зарізали мого батька! — Він зиркнув на Уто, і Хоробрий знав, що робити.

Не вагаючись ані миті, Уто схопив чоловіка за голову і крутнув, зламавши йому шию, немов зірвав виноград зі стебла. Нещасний в’язень упав, і Уто відкинув його. Люди, нажахані побаченим, відступили.

Кейд несхвально зітхнув.

— І ось ще один мертвий раб. Вони потрібні нам живими, Уто, щоб вони могли продовжувати працювати.

Мандан роздратовано кинув:

— Ми скоро вирушимо на війну. Тож у нас буде вдосталь нових в’язнів.

Хвилі з гнівним гуркотом розбивалися об підніжжя скель. На зарослій травою ділянці, відкритій усім вітрам, були встановлені полотняні намети і сортувальні кошики. Ішаранські нирці мали на собі лише пов’язки на стегнах, а в руках тримали тупі ножі для роботи. Мотузки навколо щиколоток не давали їм утекти.

Без остраху Мандан підійшов до стрімкого урвища, щоб подивитися на чорні рифи далеко внизу. Уто стояв поруч, захищаючи його. Мокрі скелі поросли мохом і були всіяні м’ясистими наростами морських рослин. Полонені ішаранці спускалися до води вузькими сходинками, подекуди тримаючись за залізне поруччя в особливо небезпечних місцях. Прибій пінився навколо скупчень скель унизу.

Раби видобували молюсків у затоплених закутках і тріщинах, наповнюючи сітки вкритими наростами мушлями, які потім сортували у кошиках нагорі. Бурхливі хвилі розбивалися навколо робітників. Хоча вони й намагалися втриматися на одному місці, прибій ударяв їх об скелі. Ніхто не співчував їхнім стражданням. Вже точно не Мандан.

Лорд Кейд підійшов до них і також став на краю скелі.

— Ці робітники купують їжу для своїх сімей у головному таборі. Якщо вони не добудуть для мене перлів, їхні близькі не матимуть що їсти. — Він посміхнувся. — Це дієва система.

Ґант видав глухий гортанний звук, але нічого не сказав.

— Саме цього вони заслуговують, — промовив Мандан.

Хвиля з гучним гуркотом вдарилася в скелі, здійнявши хвіст бризок. Одного нирця підхопило зворотним потоком і кинуло, мов тонучого щура, на чорний риф. Коли хвиля відступила, він уже хитався на воді обличчям вниз, стікаючи кров’ю. Кейд голосно зітхнув.

— Скоро нам знадобляться нові робітники, — без сарказму зауважив Ґант.