Книга Еміля

Розділ 9

— Пташко! — покликав Еміль. — Ціпа-ціпа-ціпа!

Ворона нахилила голову і пильно розглядала Еміля одним оком. Відтак знову кілька разів дзвінко дзьобнула бетон.

— Ти ручна? — запитав Еміль.

Ворона поглянула на нього, і її очі зблиснули в темряві, наче дві срібні монетки. Чомусь на мить стало моторошно, й Еміль навіть подумки трохи вилаяв сам себе за це.

— Тц-тц-тц-тц! До мене! — він трохи подумав і невпевнено додав: — Ґулі-ґулі-ґулі!

Але ворона лише обдарувала його зневажливим поглядом, розпростерла крила і підстрибнула на кілька сходинок вгору. Її кігті неприємно шкребли по бетону.

— Пташко! Ти не можеш літати? — лагідно запитав Еміль. — Болить крильце?

Ворона озирнувся на нього з верхньої сходинки, ніби чекала, що він піде слідом, і смиканою воронячою ходою попрямувала до другого прольоту. Звісно ж, не піти за нею було неможливо. Коли вже у школі є справжня ворона, та ще й вибралася з живого куточка (бо звідки ж іще вона могла узятися), вони неодмінно мають познайомитися!

— Куди пішла! Тц-тц-тц! Ти тут живеш?

Ворона зникла з виду, змусивши Еміля перейти на біг.

— Куди! — обурився він. — Тц-тц-тц! Пташко!

Промінь ліхтарика встиг вихопити з темряви лише чорний силует, що майнув у прочинених навстіж дверях кабінету директора.

— До мене, дурненька! — покликав Еміль. — Тц-тц-тц! Куди пішла?

Темно. Лампи не горять. Страшнувато. Але наздогнати птаху, звісно, дуже хотілося. До того ж, несподівано для самого себе, ідея навідатися в кабінет директора отак, уночі, потай від усіх, видалася йому жахливо привабливою. У всіх значеннях слова «жахливо».

— Пташко! Ціпа-ціпа! Туди не можна!

Темряву кабінету розбавляло сріблясте сяйво віддзеркаленого снігом світла вуличного ліхтаря. Усе, як і вчора. Гіпсовий неандерталець намурмосився в темряву. Хіба що тепер відблиски з вікна ділили його лице навпіл, надаючи рисам зловісності.

Еміль енергійно дзижчав ліхтариком. Він навіть сів навпочіпки, щоб як слід дістати променем під шафу, стіл і стільці. Але ворона ніби розчинилася.

— На-на-на! Пташко! Де ти?

Про всяк випадок відчинив шафу. На вішаку самотньо погойдувався сірий директорів піджак. Тихо. На столі в ідеальному порядку лежали олівці, записник, стос зошитів і ще якісь папірці, телефон із лискучим, туго закрученим шнуром. «Дивно», — подумав Еміль і знову освітив ліхтариком кожен куток.

«Вибігла, як я зайшов», — вирішив він і визирнув у коридор.

Пробігся променем ліхтарика по далеких темних кутах, але через те, що доводилося постійно натискати на важіль, пучок світла весь час смикався і стрибав. Ворона легко могла зараз бути десь там, у тіні, а він не бачить.

— І добре, — сказав він уголос. — Потім знайду.

Його увагу тепер поглинула ідея обстежити директорський кабінет, який миттєво перетворився на Головний Командний Пульт космічної станції. Ворон, звісно ж, був розумною формою життя з далекої планети і чергував на пульті. І, поки він не повернувся, Еміль мусив встигнути все дослідити. Не гаючи більше ні секунди, він увімкнув вмонтований у ліхтарик мікрофотоапарат і почав сторінка за сторінкою фотографувати документи на директоровому столі (безсумнівно, секретні).

— Справу зроблено, — задоволено прошепотів він і вже хотів іти.

І тут його погляд упав на телефон. На секунду промайнула думка, як було б чудово просто зараз набрати номер друга і поговорити з ним! Але в Еміля тут не було друзів. Він зняв трубку і приклав до вуха.

— Алло! Ффффуш-фффуш!

Тут варто нагадати, що ті телефони зовсім не були такі, як зараз. Якщо підняти трубку (а вам ніхто не телефонував), у ній лунав неголосний монотонний гудок. Це означало, що телефон працює і можна набирати номер. Так от, жодного гудка не було.

Якби в Еміля вдома був телефон, він би одразу це помітив. Але він користувався ним лише кілька разів, тож просто не звернув на це уваги.

— Завдання виконано! — відрапортував він. — Готуйтеся до стикування!

І вже хотів покласти трубку, аж раптом у слухавці цілком чітко сказали:

— Алло?

Він зойкнув і грюкнув трубкою об телефон.

«Дззззи-и-и-и-и-нннннь!» — тієї ж миті заверещав апарат, і Еміль аж підстрибнув із переляку. Металеве відлуння відбивалося від стін метушливою птахою.

«Краще піду звідси», — вирішив він.

Першою думкою було, що йому ого-го як влетить. Забратися вночі в директорський кабінет! Спробуй доведи потім, що нічого поганого не робив. Серце калатало хаотично і тривожно. Якщо той, хто телефонував, вирішить з’ясувати, хто ж міг так пізно підняти слухавку, йому негайно розкажуть про хлопчика Еміля і його маму…

У голові народилася абсолютно ідіотська думка, що це сам директор і дзвонить, щоб насварити його за те, що торкався зошита на столі.

«Дззззи-и-и-и-и-нннннь! — вимогливо повторився дзвінок. — Дззззи-и-и-и-и-нннннь!»

Еміль зачинив за собою двері й швидко попрямував униз. Телефон іще раз настирливо пролунав йому вслід і замовк. Він збіг у вестибюль, ритмічно працюючи важелем ліхтарика. В голові роїлися погані думки.

«А що, як там упізнали мій голос?»

«Хто? Ніхто тут твого голосу не знає!»

«А що, як усе-таки директор?»

«У нього грубий голос. А цей — тонкий…»

Продовжуючи цей внутрішній діалог, Еміль перетнув вестибюль і побіг до їхньої кімнати. Аж тут дзвінок долинув знову — і зовсім не з другого поверху. Металева трель пролунала просто за його спиною — у вестибюлі. Еміль різко розвернувся і змусив динамо-машину ліхтарика завищати від напруги. На мить у нього навіть запаморочилося в голові.

На тумбочці, де ще хвилину тому нічогісінько не було, слабко поблискував округлими боками чорний телефонний апарат і до того ж несамовито дзеленчав.