Книга Еміля

Розділ 56

Приблизно годину чи навіть більше Еміль просто сидів біля розбитого дзеркала на підлозі спальні й чекав, чи не почнеться нова Година Сновид. Йому кортіло дізнатися, що ж сталося далі з жінкою, що мала дивні зіниці-рисочки і волосся кольору морської піни. А ще він думав про переписану сторінку і про якихось мерзотників, яких до Криниць приводять нові Постулати. А Маяк і далі мовчав. Тут, унизу, сонячне світло вже переливалося передвечірнім карміном.

«То, мабуть, угорі сходить сонце», — здогадався Еміль.

Він востаннє глянув у дзеркальний уламок, бо ще сподівався побачити в ньому біловолосу Кульґу… А натомість помітив інше: монета, яку Хенті-Менті сховав по той бік дзеркала, досі відображалася! Тобто, якщо дивитися в уламок, її можна було побачити на запилюженому туалетному столику! Хоч у реальності жодної монети там не було.

— Здуріти… — вирвалося в Еміля.

Він іще кілька разів дивився то в уламок, то на столик, ніби звірявся. Якась ледь помітна, ще майже прозора ідея замайоріла в його голові, але він ніяк міг її вловити. У дзеркалі є, в реальності — ні. Та якщо дістати з відображення неможливо, нащо було розбивати дзеркало?

На цю загадку він витратив кілька болісно довгих хвилин, перш ніж думка виринула, немов дельфін, що розтинає у високому стрибку водне плесо. Не відводячи погляду від дзеркального уламка, Еміль потягнувся рукою до столика. І хоча намацав лише вкриту пилом дерев’яну поверхню, у відображенні його пальці торкалися монети. Він розгублено посовав пальцями туди-сюди, а потім щосили уявив, начебто відчуває під шкірою ребристу металеву поверхню, — як робив тоді, із сірниковою коробкою. А щойно «відчув», рішуче схопив уявну монету. Відкинув уламок. Якийсь час дивився на стиснутий п’ястук, бо не наважувався розтиснути пальці. Аж ось — розтиснув.

На долоні тьмяно виблискував шестигранник червоного золота зі старовинного намиста таємничої Кульґи.

…Нагорі справді займався світанок. Горлали мартини — сповіщали про прихід нового дня. Еміль відчинив одні з дверей. Рипнули завіси. В обличчя дмухнув солоний вітер і негайно навіяв якісь невиразні щасливі спогади: як вони разом із мамою і братом ходили до моря.

Океан видавався нескінченною рівниною, що десь там, далеко, зливалася з низьким важким небом без обрію. Сонце, що сходило з протилежного боку, потроху насичувало цей світ барвами. Порослий травою схил круто збігав до самої води, де велетенські валуни, мов вартові, не давали прорватися на берег прибійним хвилям.

Еміль ступив за поріг, але не відходив від дверей далі, ніж на крок. Аж тут у глибині дому втретє за цю довгу ніч пролунав бій годинника, і голос сповістив про появу сновид. «Нарешті!» — зрадів Еміль і подумав, що варто повернутися до тієї спальні. Вже простягнув руку до дверей — аж вони розчахнулися самі. Еміль відсахнувся від несподіванки й відчув, що втрачає рівновагу.

«Падаю!» — лише встигає подумати хлопець і зіщулюється в очікуванні удару.

З дверей притьмом вибігає жінка з волоссям кольору морської піни. Вона прудко відштовхнулася від верхньої сходинки ґанку в потужному, граційному стрибку. Її роздмухане вітром волосся сяє в сонячних променях перламутровим блиском і, здається, може засліпити саме по собі. В руках вона тримає згорток, і Еміль не відразу впізнає у ньому закутане в ковдру немовля.

Жінка повертає голову — й вони зустрічаються поглядами. Її величезні очі із зіницями-рисочками розширюються від подиву… Земля боляче б’є Еміля в лопатки. Він зціплює зуби і підтискає голову, щоб уберегти потилицю.

Жінка в сукні з чорного шовку мчить до води. Вона вже на півдорозі до прибережних скель, коли пісок перед нею фонтаном здіймається в повітря. Наче вибух! Кульґа затуляє дитину і завмирає. Стовп піску не осідає, а зависає в повітрі прозорим серпанком: рухається, дихає, закручується, ущільнюється — й ось у центрі піщаного стовпа постає високий темний абрис. Перед нею нізвідки виникає Хенті-Менті.

Зі шкури пантери цідяться цівки піску. Його довгі вуха опущені. Він щось говорить їй тихим, вуркітливим голосом, але вітер відносить слова.

— Я більше тобі не корюся! — кричить вона у відповідь.

На її лусці нервово танцюють неонові візерунки. Звіроголовий широко щириться. Його зуби великі й жовті, як у леопарда. Кульґа, вочевидь, чекає, що він щось скаже. Але чоловік із головою звіра раптом картинно відступає і схиляється в лакейському поклоні.

«Не вір йому!» — хоче гукнути Еміль, бо кожен рух Хенті-Менті дихає підступом. Жінка запозирливо дивиться — напевно, теж не вірить. Але всього лише секунду — а тоді кидається до води.

Еміль уже знає — не встигне. Це видно з вишкіру звіра. Із того відчаю, який Кульґа вкладає в кожен крок. Із того, якими близькими видаються хвилі океану, в якому вона сподівається знайти порятунок для себе і дитини. Еміль мимоволі скулюється від передчуття біди.

Кульзі лишається кілька кроків, коли щось блискає між нею й океаном. Якусь мить здається, що то порив вітру жбурнув їй під ноги жменю піску. Але ось крихітний піщаний вихор обвиває її плесна, ущільнюється — й перетворюється на вискалену пащу! Зуби, мов капкан, вгризаються в ногу. Вона падає — і з піску важко видряпується величезний вовк.

Кульґа перевертається горілиць, притискає до себе дитинча і відчайдушно намагається звільнити ногу, але звір не розтискає щелеп.

Хенті-Менті не зрушується з місця. У тому, як він нахиляє голову й уважно спостерігає, вчувається насолода.

Вона кидає пожадний погляд на пісок, у відчайдушному ривку випростовує руку й таки встигає схопити великий круглий камінь. Рвучко сідає й заносить руку над головою звіра… Але підступний подмух вітру швиргає їй в обличчя цілу хмару піску, — і ось на її грудях з мільйонів піщинок виростає ще один вовчисько і притьмом притискає її до землі.

Еміль щосили затискає собі рота долонею. Йому здається, що ось-ось ненавмисний зойк зірветься з губ, і тоді хижі пащі вмить виринуть із піску поруч із ним.

— Пропоную ще раз усе обміркувати, — безтурботно промовляє Хенті-Менті.

— Щоб ти здох! — кричить Кульґа крізь вереск нажаханого немовляти.

— Гадаю, ти не в тому становищі, щоб відмовлятися, — каже чоловік у шкурі пантери, і його тон просякнутий глузом.

— Поверни моє серце і побачиш, на що я здатна на рівних! — виклично вигукує полонянка.

— Я не дуже рвуся, — зауважує звіроголовий.

— Я однак не лишуся з тобою!

Хенті-Менті з удаваним жалем хитає головою.

— Доведеться завдати тобі болю, — і відвертається, ніби втрачає до неї цікавість.

Вовк щириться їй просто в обличчя і утробно гарчить. Еміль не витримує і затуляє обличчя руками.

Тиша. Ані криків, ані звіриних риків. Аж раптом починає періщити дощ. Еміль опустив руки. Пляж — геть порожній. Тропічний шторм ллє на пісок суцільні струмені води.

Крізь кишеню шкільної куртки Еміль намацав монету. Що було б, якби Кульґа змогла її запопасти? Що сталося тоді з нею на цьому березі? Він сидів отак, аж поки відчув, що патьоки води заповзли йому за комір і вже обмацують спину. Лише тоді підвівся і кволо пішов назад, під дах… І завмер за два кроки від дерев’яного ґанку.

Перед ним стояв невеличкий, давно покинутий маяк. Старі двері косо висіли на одній завісі. Еміль перелякано кинувся всередину, бо й досі сподівався побачити величну — з дев’ятьма вікнами — кімнату, хоч вона й не могла там уміститися. Але старий маяк складався лишень з вузького темного коридору і такої самої крихітної кімнатки за ним.