Книга Еміля

Розділ 98

Вітер. Гуде так, аж, здається, притлумлює навіть думки. Кілька болісно довгих хвилин жаске падіння видається безнадійним. Він тільки й робить, що безкінечно судомно вдихає. Або, може, навпаки — кричить. Раптом хтось підхоплює його під спину і міцно хапає за плечі, й падіння стає польотом. Валаркоси. Їхні крила шурхотять у потоках повітря, й Еміль поволі планерує по широкій дузі до роззявлених пащ трьох велетенських Криниць.

Він бачив їх у Пустці, та наяву вони ще величніші, ще більші, ще неймовірніші. Дві пари крил турботливо опускають його на зелену траву — рівну, мов підстрижену. Неподалік гігантського провалля його вже чекає Третій Тлумач, що виблискує на сонці золотою маскою, й Еміль прямує до нього, міцно стискаючи в кишені ножиці, наче боїться забути, у що вирішив вірити, і подумки повторює ту саму фразу: «Ми відтяли цю нитку».

— Очам не вірю! — каже Золота Маска замість вітання.

— Хіба не ви дали мені Темні Постулати?

— Я дав їх тобі, щоб ти передумав або ж загинув дорогою. Та, здається, я декого переоцінив. Що ж… — він барабанить пальцями по золотому підборіддю. — То якого чуда ти просиш у Криниць?

— Запалити Лазурове Полум’я.

— І стати новим Хранителем?

— Ні. Мені не потрібна влада.

— Тоді звідки таке бажання?

— Я поклявся, — знизує плечима Еміль.

— Отже, це не твоє бажання. А Криниці виконують лише твої. Забув?

— Немає такого правила! Ви самі його вигадали.

— Немає такого правила, щоб вандрівник повчав Тлумача! — обурюється Третій.

— Я маю виконати клятву, — вперто каже Еміль.

— Я не питав про повинність. Лише про бажання.

Еміль відвернувся й дивився, як вітер колише траву. Там, удалині, починалася гряда пагорбів.

Він гадав собі, а що там за ними. І на що він схожий — Первовічний Світ…

— Я відгадав ваші загадки, — нарешті мовив він.

— І про неспокійну рибу лосося? — зацікавлено запитав Третій.

— У дзеркалах ми бачимо себе.

— Що ж… — Золота Маска лукаво схилилася до плеча. — І тебе влаштувала відгадка?

— Байдуже, куди пливе рибка. Важливо — що в неї в серці.

— Але ж у тебе в серці саме те, що я думаю? Бо мій брат верещав так, що його було чути з верхівки Ясена!

— Він верещав?

— Ти все пропустив, поки падав.

Еміль мовчав. Вітер обвівав обличчя. Хотілося заплющити очі, підставити щоки сонцю і ні про що не думати.

— Повторю запитання, — майже лагідно проказав Третій. — Якого чуда ти просиш? Особисто я порадив би подумати про брата. Його ще не пізно повернути!

— Він ніколи мені не дзвонив. Ніколи не просив його повертати. Ніхто взагалі не казав, що таке можливо.

— То ти якраз біля правильної Криниці! Побажай повернути брата таким, яким ти його пам’ятаєш, і наполягай на своєму, хоч би скільки ті двоє морочили тобі голову! Ну ж бо! Побажай повернути брата!

Еміль знову глянув удалечінь, ніби десь там, за пагорбами, черпав свою силу. І раптом запитав:

— А він хоче? Я ж навіть не знаю, де він.

— До чого тут він! — здивувалася Золота Маска. — Тут запитують, чого хочеш ти!

— Щоб мама мене любила, — відчужено відповів він. — Навіть коли я не такий чемний, як був Левко.

Небажані сльози розмили далекий обрій, і Еміль зосереджено закліпав, намагаючись опанувати себе.

— Теж мені диво, — розчаровано форкнула Золота Маска. — Вона й так любить.

— Тоді чому ніколи не каже?

— Ну… Мабуть, їй теж не казали.

— От я й хочу, щоб вона казала! І не хотіла, щоб я був як хтось, а просто як я! І любила теж просто так! І обіймала часто-часто…

— Ого! Не забагато?

Еміль сумовито зітхнув:

— Надто неймовірно для одного бажання?

— Надто складно для багатьох мам, — журливо похитав головою Третій. — Ти певен, що хочеш саме цього?

— Якщо подумати, то я завжди лише цього й хотів…

І, не чекаючи відповіді, Еміль розвернувся й пішов геть, в обхід гігантського круглого провалля Третьої Криниці.

— Криниць три, ти зазирнув у одну… — мовив йому вслід Третій.

Він навіть не озирнувся. Попереду з вічно безрадісним обличчям стояв Такий Самий Високий.

— Чого ти хочеш понад усе на світі? — без передмов запитав він.

— Я хочу до мами, — смикнув плечима Еміль.

— Твоя мама вже кілька днів у Пустці. Гастропод виштовхнув її туди.

— Тоді мені треба в Пустку. Врятувати маму й повернутися додому.

— Ти не врятуєш.

— Це моє бажання.

— Хіба про це ви домовлялися з моїм братом? — стиха запитав велетень, коли нахилився просто до самого Емілевого вуха.

— Я хочу до мами, — уперто повторив хлопчик.

— Це навіть не те, що ти попросив біля Третьої Криниці!

— Я хочу цього найбільше на світі! — відрубав Еміль. — Таке було запитання, правда ж?

Такий Самий примружився і склав руки на грудях. Еміль міркував, чи не пора вже йти до наступної Криниці, аж ось велетень ущипливо запитав:

— І що ж ти готовий за це віддати?

— Я вже все віддав, — похитав головою Еміль. — О, ледь не забув. Високий вимагає ваше життя в обмін на мій другий шанс. Але хіба ж можна віддавати те, що тобі не належить! Ви згодні?

Такий Самий лише по-совиному блимнув очима.

І ось Еміль уже прямує вздовж краю Першої Криниці і, здається, відчуває чолом, як його свердлить поглядом Тлумач, на ймення Високий. Той чекає, заклавши руки за спину, і на його обличчі немає і сліду звичної доброзичливості. Він уже не сідає перед хлопцем навпочіпки і навіть голову не нахиляє.

— Що за серце у тебе в грудях? — сичить він по-зміїному, щойно Еміль наближається.

— А цього що, не написано у «Віщуванні»?

— Що ти замислив, хлопчику? — запозирливо зіщулюється Високий. — Нікому не судилося перехитрити Тлумачів!

— Хіба ви не раді? Я знайшов спосіб спуститися, і ось я тут.

— Тоді скажи нарешті, що хочеш стати Хранителем Маяка. Ще не пізно виправити все те, що ти наплів біля інших Криниць! Бажання буде виконане, і я теж дотримаюся слова. Клянуся тобі!

— Кажуть, ваші клятви нічого не варті.

— Мій милий зухвалий хлопчику, — повільно промовляє Високий і натягує на лице найбридкішу з фальшивих посмішок. — Щойно ти назвав коло двох різних Криниць два різні бажання. Я вже мовчу про решту. Ти хоч уявляєш, що я можу склепати з цього? Та ти благатимеш про другий шанс! Молитимеш скасувати хоча б виконане — та це буде неможливо!

— Я не обиратиму між мамою і братом, — і Еміль рішучим рухом змахнув щось зі щоки.

— О, ти забув, що в цьому рівнянні є ще й ти. Чи мертва плямка вже зникла?

— Здається, ми відтяли цю нитку, — відсторонено відповів Еміль. — Якусь точно відтяли…

— Та годі вже, — лице Високого знову набуло чуйного виразу, й він присів перед Емілем навпочіпки. — Ми ж усе придумали. Нічого не змінилося. Хіба що ти позбавив мене моєї маленької гарантії, бо згодував слимакові власне серце… Ти ж саме так і вчинив, я правду кажу?

— Я не збираюся бути рабом.

— Що ж, це справедливо! Тепер у нас справжнє рівноправне партнерство. А щодо Чорного Серця… З ним буде навіть легше, повір! Ножиці й досі при тобі?

— Годі вбивств для одного дня, — понуро проказав він.

— Ти про що?

— Про серце, яке ви принесли на заміну маминому.

— Перестань, — велет скривив втомлену гримасу. — Ти навіть не знаєш, хто то був!

— У тому й суть… — прошепотів хлопчик.

— Помилишся зараз, і всі принесені жертви — марні!

— Ніколи не пізно припинити чинити зло. Усе інше я й так змарнував.

— А якщо я запропоную обмін? Мій брат в обмін на твого! Плюс те, що ти загадаєш, навіть якщо примудришся запакувати десять бажань в одне!

— Ви вже пропонували. «Вічно живий володар царства мертвих» чи що там я маю сказати…

— Твого брата немає в країні мерців, як немає його і в Пустці. Але сам ти не відшукаєш його за все життя, навіть якщо Криниці перетворять тебе на безсмертного хорта! Ти мав шанс, але вже проґавив його! Відмовся зараз — і навіть не дізнаєшся, де припустився помилки! Погодься — і ти виграєш в усьому!

Еміль стиснув губи в тоненьку ниточку. Високий намагається зазирнути йому в очі, але погляд хлопчика блукав десь далеко.

— Наважуйся! — квапить Високий. — Це лише маленький клац ножицями!

Еміль мовчить. Крихітна складочка на переніссі — як у мами, тільки не така глибока — намагається вхопити якусь дуже важливу думку.

— То я вже зустрічав його?

— Кого? — перепитує велет, і навіть дитина зрозуміла б, що його здивування фальшиве.

— Ви сказали, я проґавив шанс. Отже, мав його.

— Ти маєш його просто зараз, — якось надто запопадливо запевнив Високий. — Усе, що треба, — промовити правильне бажання! Ну!

— Правильне бажання, — повторив Еміль і нарешті звів очі на Тлумача. — Ваша правда!

Вирази здивування й радості наввипередки проступають на обличчі велетня, та Еміль веде далі:

— Я інколи думав про мартина: чому він все говорить ніби осмислено, і тільки одна-єдина фраза про тюленя звучить ні в кут, ні в двері… А потім і Аврора звернула на це увагу. І ось я думаю: а що, як птах весь цей час намагався сказати щось, чого немає в пташиному словнику? Що як він хотів зліпити щось нове з тих понять, які бувають у житті мартинів?

— Мені здається, твоя часовивернута травма вже дісталася мозку, мій юний друже, — похмуро зауважив Високий.

— …А потім я побачив отой спогад, — задумливо продовжив Еміль, ніби і не стояв зараз біля Криниць Долі перед найскладнішим вибором у житті. — Мій брат був такий, як на фотографії. Вона завжди стояла в нашій квартирі біля телефона. Тільки я думав, що він там дорослий… А тепер я старший за нього. І він просто маленький хлопчик. І всього лише хотів видужати. Але ви навмисно почали питати його про мрію, що в самому серденьку! Навмисно!

Високий мовчки дивився. Його обличчя — маска холодної, безжальної ненависті.

— І вона в нього була! Справжня! Найсправжніша! І лише одне слово, — великі сльозини ковзали по Емілевих щоках. — І це слово було «літати».

Здається, Високий навіть не дихав. Він досі чекав. Чекав, що Еміль схибить.

— Усі тюлені — хижаки. Левчик міг і не знати цього. Але слово, яке він намагався сказати, означало хижого звіра, а шукати його треба було в назві тюленя. Цей тюлень — морський лев, а слово… — Еміль на мить замовкає, щоб упоратися з емоціями. — Він весь цей час намагався назвати мені своє ім’я.

Еміль звів очі на велетня і промовив голосно й чітко, щоб почули і Криниці, і Ясен над ними, і саме Небо Первовічного Світу:

— Ось моє бажання! Я хочу, щоб мартин знову літав!