Книга Еміля

Розділ 27

— Слухай, а в тебе сірники є? Звичайні.

Була перерва. Булдаков знітився й навіть боязко озирнувся, наче був відмінником, який у житті не вчиняв нічого забороненого.

— На біса? — набундючено запитав він. І відступив на пів кроку.

— Не «на біса», а сірники.

— Ну, наприклад, є, — обережно відповів той.

— То є чи нема?

— Ну, є. Наприклад.

— Дай.

— Наприклад, дам… І що?

— Капщо! Дай сірники, кажу. Не бійся.

— Ти гониш? Народу ж повно!

— Ну, так, — погодився Еміль. — Гайда під сходи!

Він першим ступив кілька кроків, але Булдаков залишився на місці.

— Ти це… — Еміль задумався, пригадуючи слово. — Забздюхав?

— Чого-о-о-о? — обурився Булдаков.

— От і ходімо.

Невдовзі вони обидва сховалися від метушні великої перерви біля низьких дверей під сходами.

— Діставай, — сказав Еміль.

— Взагалі-то, я і так через тебе весь час дістаю!

— Виходить, що дістаєш, — погодився Еміль. — Не хочеш — не давай. Сам зроби: запали сірника і спробуй підпалити ось це.

Він трохи повозився з коробочкою й витягнув чорного, на дві третини обгорілого сірника.

— Так а що тут пробувати… — знизав плечима Булдаков.

— А то! Гадаю, він узагалі не займеться. Геть.

— Якщо довго тримати, точно займеться.

— От і давай! — сказав Еміль і простягнув сірника.

— Обов’язково тут? — Булдаков тривожно зиркнув на чорні двері. — Там штук сто повних каністр!

— Отак уже й сто? — недовірливо скривився Еміль.

— Десять точно є, клянуся!

— Так і скажи, що боїшся!

Булдаков тільки пхикнув.

Сірникова голівка чиркнула по коричневому боку коробки. Він підніс полум’я до згорілого сірника в Емілевій руці й став водити вогником уздовж обвугленої поверхні. Нічого не відбувалося. Булдаков навіть язика від напруги висунув, бо дуже старався тримати так, щоб обгорілий край був точно в кінчику полум’я — тоді вже напевно мало зайнятися. Але сталося зовсім не те, чого можна було сподіватись: ані вогню, ані навіть найтоншої ниточки диму. Натомість згорілий сірник почав вкриватися льодом!

— Дзи´по! — захоплено видихнув Булдаков. — Оце тема!

— Що довше тримаєш, то більше льоду! — зауважив Еміль.

— Давай іще! — зажадав Булдаков і з азартом запалив новий сірник.

Коли догорів третій, то на обгорілому сірнику льоду вже намерзло з добру квасолину.

— Ось тобі й доказ! — підсумував Еміль. — Треба показати таке дорослим, і нам одразу повірять!

— Одразу дадуть по шиї.

Булдаков задмухав полум’я й кинув свого сірника на підлогу.

— Ти що, не зрозумів? — із захватом вимовив Еміль. — Вона ж горить навпаки!

— Вона взагалі не горить, — відрізав Булдаков. — Задари, га?

І спробував вихопити обмерзлий сірник із Емілевих пальців. Але тут таки відсмикнув руку і болісно скривився.

— Б’ється, собака!

— Я навчу, — пообіцяв Еміль. — Дивись: треба уявляти, що ти не береш, а віддаєш, робити навпаки…

І простягнув йому сірника на відкритій долоні.

— Дурний чи що?! — обурився Булдаков.

— Чому?

— «Брати, але віддавати», «все навпаки!» — передражнив він. — Так і скажи, що зажав!

— Примітивна логіка, — зауважив Еміль.

— Сам ти логіка! — надувся Булдаков. — Теж мені друг! Подавися своїми фокусами!

І втік, покинув Еміля під сходами самого.

Мама лежала на ліжку в одязі. У тому самому, в якому ходила на уроки. І в туфлях. Хоч сама вона навіть у кімнату не дозволяла заходити у взутті далі, ніж на два кроки. А тут лежала взута на ліжку і дивилася в стелю.

«Як мертва», — мимоволі подумав Еміль і негайно насварив себе за це.

— Ма? Тобі що, гірше?

— Ні, — спокійно відповіла вона.

— Ти взута…

— Яка різниця, — мама сіла. — Постав води на чай. Спочатку кип’ятильник у воду, а вже тоді вмикай.

— Пам’ятаю. Ма, а якби насувалося щось погане, і тобі сказали. І, щоб відвернути це, ти мала би зробити щось небезпечне… Ти зробила б?

— Не балакай. Воду постав.

— Та я ж ставлю.

— Щось наплутаєш, пожежа буде.

— Мам, — серйозно сказав Еміль. — Ну, з якого б це дива я плутав?

— Ой-й-й… — вона відмахнулася.

Еміль зітхнув і опустив кип’ятильник у повне горнятко, яке поставив на блюдечко, блюдечко — на табуретку, табуретку — біля розетки. Й увімкнув.

— Що там у тебе вже насувається? — спитала мама без особливої цікавості.

— От якщо я покажу тобі щось, чого не буває… Ти повіриш, що той телефон дзвонив? І що потім перетворився…

— Якщо покажеш, значить, воно буває, — безбарвним голосом озвалася мама і пхнула йому брудні чашки. — Іди помий.

— А якщо не буває? Якщо це взагалі проти законів фізики, — повіриш?

— Чашки помий спочатку.

Школа була маленька, навчалися в одну зміну. Після першої всі розходилися. Десь грюкали швабрами чергові. Коло умивальника не було ні душі. Еміль нашвидкуруч сполоснув чашки, витер руки об штани, витягнув із кишені сірники і поклав коробочку на підлогу. Випростав над нею руку, як тоді на горищі. І уявив, як вона вислизає з пальців і летить додолу… Коробка слухняно підстрибнула йому в долоню. Діє! Це було ще переконливіше за лід, що намерзає від вогню.

— Що ти на це скажеш, ма? — вголос промовив він. І сам собі відповів, наслідуючи мамину інтонацію: — «Та це ж неможливо! Я очам не вірю!»

Задоволений собою, Еміль повернувся в кімнату. Пахло їжею. Мама смажила цибулю на крихітній електроплитці на підвіконні.

— Мамо! — вигукнув він.

— Кип’ятильник вимкни. Цибуля горить, рук не вистачає.

Вода в чашці давно закипіла і тепер вирувала так люто, аж окріп розплюскався по всій табуретці й летів на підлогу.

— Я зараз тобі таке-е-е-е покажу…

— Кип’ятильник! — перебила мама.

Машинальним рухом Еміль витягнув кип’ятильник із чашки і поклав на блюдце.

— Та ти просто впадеш зараз! — заявив він.

І поклав сірники на підлогу.

— Зробив? — запитала вона, не озираючись.

— Так! Тепер дивись!

— Зараз…

Вона ще раз перемішала запражку, зняла сковорідку й обернулася.

— Поглянь, що буде!

— Хто дозволив тобі брати сірники?

— Ну, мамо! Дивись уважно!

Й Еміль, наче фокусник, простяг руку над сірниковою коробкою.