Книга Еміля

Розділ 97

Еміль наполіг, щоб Аврора пішла того ж дня.

— Ми не побачимося? — спитала вона.

— Часовивернуті травми не лікуються, ти ж знаєш…

— Я думала, ми відтяли тобі цю нитку.

Еміль мовчав. Вони обоє розуміли, що він відтягує прощання.

— Що робитимеш потім? — запитав він.

— Пройду Світлу Путь, — відповіла русалка.

— Гадаєш, це можливо?

— Гадаю, нею варто йти.

— «Путівник» і досі у Б’юле.

— Він не потрібний, — відказала Аврора. — Я знаю все, що мені треба.

— І яким же буде твоє бажання?

Вона знизила плечима й усміхнулася:

— Дорогою щось придумаю. Шлях до мрії — важливіший за мрію, пам’ятаєш?

— Ці слова сказав дехто не дуже хороший.

— Зараз їх сказала я, — русалка всміхнулася.

Еміль раптом рвучко обійняв її:

— Я сумуватиму.

— Я можу побути ще.

Але він лиш зітхнув.

— Йди, — промовив нарешті. — Тобі треба знайти Б’юле.

Русалка поривчасто притиснула Еміля до себе, ніби боялася, що він вирветься, а потім відпустила і вийшла, не мовивши жодного слова.

Він і справді хвилювався за Б’юле. У його грудях таки жевріла надія на те, що не пізно все виправити — хай і примарна, як веселка в краплинах роси. Інша річ, що він і гадки не мав, як саме виправлятиме те, що накоїв. Його план мав лише два пункти.

Була ще одна причина, з якої він відіслав Аврору: не хотів, щоб вона бачила його страждання, бо знав: слимак змусить його мучитися. І муки ті перевершили все, що він коли-небудь відчував чи навіть міг уявити.

Спершу — світло: воно раптом стало різати очі й віддаватися болем у надбрів’ї. Еміль засмикнув вікна і сів у крісло. Слабкість. А невдовзі — пульсуючий біль у потилиці. У роті пересохло так, що важко ворушити язиком. Він налив собі води. Вода скотилася в живіт важким холодним згустком, наче залізо. Він чекав, що тяжкість відступить, але натомість сонячне сплетіння прохромив несподіваний біль, немов хтось ударив. Раптовий, задушливий напад нудоти змусив його кинутися до ванни.

…Еміль не знав, скільки часу минуло. Перед очима — вибоїни і тріщини глиняної підлоги у ванній кімнаті. Він важко сапає, й повітря здається нудотно-солодким на смак. Живіт і досі крутить від болю, що оперезав його розпеченим кільцем. Великі краплини поту набрякають на його чолі, стікають в очі та змушують подовгу кліпати. «Треба попити», — думає Еміль, бо усвідомлює, що втратив багато води. Але кожен ковток спричиняє новий болісний спазм, і зрештою — блювоту.

…Мабуть, час від часу він непритомніє. Принаймні зараз точно очуняв після якогось провалу. Голова не болить, а лише гуде. Біль і животі минув, та лишився якийсь тиск у грудях і відчуття, ніби не може глибоко вдихнути. А він і справді не міг — боляче.

«Мама поклала б на лоба мокру хустинку, — подумав він, — і гладила б».

…Ніч. Отже, знову був непритомний. Сизе місячне сяйво крізь крихітне віконце витікає на підлогу. Він увесь мокрий і тремтить від холоду. Часто й уривчасто хекає, як пес, що от-от сконає. У роті — металічний присмак. Еміль насилу стає на коліна і спльовує у прямокутник світла на підлозі. Кров. Насилу підводиться. Ноги так тремтять, що доводиться хапатися за умивальник. Тупий біль у грудях, ніби хтось проломив ребра. Він вдихає, і його аж підкидає від надривного, хрипкого кашлю. Дуже боляче. Розриває зсередини. Еміль заплющує очі, бо здається, вони зараз луснуть.

Напад вщухає. Він із подивом витріщається на умивальник — той забризканий чимось чорним. З огидою витирає губи. Щось липке. Йому не хочеться знати, що саме. Довго полоще рота.

Здається, трохи полегшало. Тримаючись за стіну, дійшов до ліжка. Навіть не ліг, а упав на нього. Подумав, що слід було б покласти голову на подушку…

Світло. Еміль лежить щокою на покривалі. Виявляється, ноги сповзли, і він пів ночі простояв навколішки. Нічого не болить. Це вже добре. Хіба що слабкість. Невимовно повільно повзе до подушки — і нарешті нормально лягає. Цього разу залишається при тямі. Тільки думок немає. Бо немає сил навіть думати.

…Післяобіднє сонце зазирнуло у вікно і полоскотало повіки. Еміль сів на ліжку — й навіть здивувався, наскільки добре почувається. Слабкість минула. Хотілося їсти, і більш нічого. Підвівся. Ні болю, ні тремтіння. Поклав руку на груди — і на мить злякався, що зараз не відчує биття серця. Завмер. Стукає. Стукає, як завжди. Еміль кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, помацав живота і навіть добряче натиснув.

— Одне з двох, — сказав він собі. — Або в мене тепер Чорне Серце, або ж слизняк не впорався. Але я вижив. Я точно вижив!

Кілька наступних хвилин він мовчки дивився у вікно. Ніби прощався. А потім рвучко здійняв руки і голосно мовив:

— Високий!

І плеснув долонями над головою.

За пів години за велетнем, що скарлючився так, ніби щось видивлявся на підлозі, й хлопчиком, що його серйозний погляд, здавалося, був спроможний простромити стіни, зачинилися двері облямованого суцільною міддю ліфта. Високий задоволено всміхнувся й поглянув на Еміля:

— Я ж казав, що ти зможеш.

— Я не казав, що не зможу, — відсторонено озвався Еміль.

— Одного я все-таки не розумію, — провадив велетень. — Замість сірників ти взяв свічку. Тут усе ясно — щось таки має горіти. Але поставив її за зачиненими дверима. Цікаве рішення, але можу припустити, що людям легше повірити в здійснене диво, ніж у те, що відбувається просто на очах. Парадокс, але так уже влаштований ваш мозок. І от далі ти просиш мене піти і поглянути, чи вона горить.

— Я не казав «поглянути, чи горить», — поправив Еміль. — Я сказав: «Горить! Ідіть погляньте!».

— Так і було! Але чому не подивився сам?

— Ви були ближче, — знизав плечима Еміль.

Його тон був такий, ніби він і не сподівався, що велетень повірить.

— Іноді мені здається, що ти нам не по зубах, — зауважив Високий.

— То ви таки хочете мене з’їсти?

— У хорошому сенсі, — запевнив той.

Завили механізми, але кабіна, як і попередні рази, не рушила з місця.

— Дивовижно, — знову мовив велет. — Повірити в цілком вигаданий ліфт тобі було легше, ніж у власну здатність запалювати Полум’я!

— Чому вигаданий?

— Бо у світлі Полум’я ти бачиш шлях на маяк. Але який той шлях — вирішуєш тільки ти. Юний Хенті, наприклад, побачив карту, вишкрябану на стіні. Йому довелося вивчити її напам’ять і йти пішки через усю пустелю. А ти, прошу дуже: вжик — і вже на Маяку!

Механізм клацнув, натягнутий метал натужно загудів, і двері відчинилися до знайомої кімнати з дев’ятьма дверима.

— Хочете сказати, це я створив ліфт? — спитав Еміль.

— До речі, запитай себе, чому в ньому немає жодної кнопки, — загадково мовив Високий і ступив назовні.

Вони спустилися вниз, де нічне небо лишень починало світлішати в передчутті світанку. Велетень без зупинки повів їх прямісінько у дзеркальну кімнату.

Високий упевнено підійшов до єдиного дзеркала, в якому відбивалося серце на постаменті. Простягнув руку так, щоб її відображення в дзеркалі торкнулося пульсуючого серця — і воно вмить опинилося на його велетенській долоні.

Тлумач дбайливо, мов курча, поклав серце на терези, а на протилежну шальку — велике пухнасте перо. Серце відразу ж пішло вгору, а перо — вниз, і щойно металеве дно чаші торкнулося підлоги, заскреготали невидимі механізми. За мить дзеркала на двох суміжних стінах розвернулися боком — і перед ними відкрилося нескінченне сплетіння гігантських гілок — широких, як міські вулиці. І, здавалося, вони простяглися просто у небо.

— От і Споконвічний Ясен! — усміхнувся Високий. — Можеш вийти роздивитися. А коли я вийму твоє серце й заміню оцим, ти підеш по гілці й стрибнеш. І дай мені монету. Я залишав тобі цілу жменю. Щоб я міг офіційно зберігати твоє серце, скільки буде потрібно.

— Потрібно кому?

— Перестань, Емілю, ти ж не дурний хлопець! Ніхто не дасть тобі такої влади безконтрольно.

Та Еміль і не подумав лізти в кишеню. Він знай дивився на велетенське гілля, і в його очах читалася напруга.

— На що ти витріщаєшся? — запитав Високий.

— Щойно ви знімете мамине серце… Брама зачиниться, так?

— Не хвилюйся про це.

— Отже, ви маєте, чим замінити…

У відповідь Високий бридко всміхнувся.

— Чиє воно? — запитав Еміль.

— Яка різниця, — смикнув плечима Високий.

— І де ви взяли його так швидко? Не пусте, наповнене серце, яке точно відчинить браму?

— Даремно хвилюєшся, мій хлопчику! Я прожив надто довге життя, щоб помилятися в таких дрібницях. Воно відчинить.

— Звідки ви знаєте?

— Бо певні серця завжди відчиняють, — загадково мовив велет.

— Але… Якщо серце так легко замінити, навіщо вам мамине?

— Серця вічних — вічні! А людські, на жаль… — він пожував губами, підшукуючи слово. — Гниють.

— Воно дитяче! — раптом із жахом здогадався Еміль. — Ви принесли з собою дитяче серце!

— Давай уже монету, і перейдімо до справи, — поквапив Високий.

— То для цього ви вбили дитину?!

— Я просто позичив серце. Не моя вина, що ви не здатні без них жити.

Еміль хотів щось відповісти, але, вочевидь, не знайшов слів. Темна недитяча ненависть промайнула в його очах, і він квапливо відвернувся, ніби боявся, що велетень помітить.

— Я хочу іще дещо в обмін на те, що зроблю, — нарешті проказав Еміль.

— І що ж це, мій несподівано захланний друже? — озвався Високий.

— Рішату-рішту. Ще одну капсулу.

— Ти зможеш мати їх тисячі, коли ми знову запустимо Маяк на повну. Треба лише відновити виробництво токенів, і навіть не сумнівайся, що ти…

— Треба зараз, — урвав його Еміль. — Лише одну.

Брова Високого повільно поповзла вгору, виражаючи холодне роздратування.

— По-перше, ми віддали тобі останні три, — повільно промовив він. — По-друге, одна в тебе ще лишилася. А по-третє, і головне, я розраховую на неї просто зараз, інакше не зможу замінити тобі серце.

— Не зможете?

— Без рішату-рішту ти відразу помреш. Тож давай сюди капсулу.

Еміль похитав головою:

— Я віддав її Третьому.

— Ти її що?!

— Він сказав, це врятує чиєсь життя.

Обличчя велета витягнулося так, що він ледь не дістав підборіддям грудей.

— Ти кажеш мені просто зараз, що все марно? Та ти хоч розумієш, що занапастив і себе, і маму?!

— Однак ваш план був гімняний, — смикнув плечима Еміль.

— Не може бути… — отетеріло вичавив із себе Високий. — Має існувати якийсь спосіб…

— Він є, — мовив Еміль і закусив губу. Навіть очі замружив на секунду, як людина, що збирається на силі. — Просто він не ваш!

І наступної миті притьмом кинувся туди, де нещодавно була стіна дзеркал, а тепер тяглася в небо дорогою й сама гілка дерева Ґрімдрассиль, з якої стрибали вниз відчайдушні шукачі кращих доль.

До останньої секунди він чекав чогось поганого. Що дзеркала раптом знову зімкнуться, або що Високий кинеться навздогін, або хтось вискочить йому навперейми — як оті піщані вовки, яких він бачив у спогадах Хенті-Менті. Але велетень не рушив з місця. Він окликнув Еміля вже там, на гілці:

— Не роби дурниць! Валаркоси роздеруть тебе на шматки!

Еміль зупинився, бо гілка стала вже геть тонка.

— У серцях тварин не буває пустоти, пам’ятаєте? — гукнув він. — Лише голод і азарт!

І, не даючи собі передумати, Еміль стрибнув униз — туди, де під шаром густих хмар біля підніжжя Споконвічного Ясена чекали на нього Криниці Долі.