Книга Еміля

Розділ 29

— Пачку макаронів, будь ласка! — озвався він до продавчині в накрохмаленому фартуху, яка визирала з-за величезних ваг. — Найкращих!

І висипав на прилавок жменьку монет. Непривітна жінка мовчки поклала перед ним вузьку, як книжка, картонну коробку з написом «Ріжки». Еміль із сумнівом глипнув на недоладну картинку.

— Це найкращі, які є?

— Це просто, які є.

Еміль узяв пачку, на ходу вигукнув «дякую» і вийшов. Продавчиня провела його мовчазним безрадісним поглядом.

Сонце сіло, хоча було насилу пів на п’яту. Опустилися сірі, похмурі сутінки. Обпечений вказівний палець був перемотаний бинтом, що притискав до шкіри картопляну кашку. Майже не боліло. Сніг тонко вищав під ногами. Еміль петляв вузькими стежками між сараями, штабелями дров і приземкуватими хатами, засипаними снігом аж по дахи.

— Опа-ча! — почулося попереду. — Зирте, хто йде!

Еміль звів очі. Просто перед ним стояв Булдаков і тримав на плечі потворну стару хокейну ключку. Поруч стояли двоє старших хлопців класу десь із п’ятого із такими самими ключками.

— Здоров, — сказав Еміль.

— Оце про нього я казав! — оголосив Булдаков хлопцям. — Це в нього ті сірники!

— Ану, покаж! — зажадав пухкий, опецькуватий п’ятикласник.

— Ти що, спиш на х-ходу? — пискляво докинув третій хлопець і сплюнув у сніг. — Сірники на базу!

— Каже, горять навпаки! — залопотів Булдаков. — І в руку стрибають! Нехай покаже!

— Іншим разом — обов’язково, — пообіцяв Еміль. — Я трохи спішу. Дайте пройти, будь ласка.

— Ти чого, малий! — обурився писклявий і загрозливо зняв ключку з плеча. — Ану, жени сірники!

— Бо буде боляче, — попередив пухкий і тицьнув руків’ям ключки Емілю під ребра.

— Сірники дітям не іграшка, — дуже спокійно відказав Еміль. — Але якщо дуже треба, то маму мою запитайте!

З цими словами він озирнувся, махнув комусь рукою й дуже натурально гукнув:

— Я тут, мам! А вони мене б’ють!

Усі троє відсахнулися від нього, як від зарази, і злякано закрутили головами, намагаючись розгледіти, де ж мама. А Еміль просто дав драла.

Судячи з того, як запізніло пролунали їхні обурені вигуки, було зрозуміло, що хлопці досить довго не могли второпати, що ж відбувається. Погана новина полягала в тому, що навздогін вони таки кинулися.

Еміль мчав, наче на кону стояло життя. Не озирався, міцно притискав до грудей пачку макаронів і думав лише про одне — не зашпортатися. Бо без сірників він не зможе допомогти мамі, яка марніє на очах. «І західний вітер перетворить її на кипарис…»

— Оточуй! — волав Булдаков.

Еміль придушив у собі бажання озирнутися. Кілька разів черевики по-зрадницькому ковзали, він махав руками і виписував вигадливі піруети, щоб не гепнутися, а тоді різко звернув за найближчий сарай. І відразу — ще раз, за ріг довгого будинку, а потім знову — між сараями. Зрештою сам заплутався й вискочив просто під ноги Писклявому і Пухкому. Ті стояли у вузькому проході між дерев’яною стіною будинку і парканом. Звертати не було куди. Еміль вчасно збагнув, що зупинятися не можна в жодному разі — тож метнувся просто між ними, наче хотів протаранити.

— Ой-йо! — тільки й устиг видихнути Пухкий, поки хапав руками повітря: Еміль відштовхнув його, мов кеглю.

— Стояти! — заволав Писклявий.

Він спробував вхопити Еміля за каптур, але Пухкий, що й досі судомно шукав руками опори, схопився за шарф Писклявого і гепнувся всім тілом у замет. Писклявий скавкнув і гримнувся зверху.

— Злізь, придурку!

— Шарф відпусти!

— Та боляче ж!

Еміль не витримав і озирнувся: прикро було б пропустити таке видовище. Переслідувачі борсалися в заметі. Булдаков, важко дихаючи і тримаючись за бік, якраз вийшов із-за сараю з іншого боку.

— А хто це у нас обожнює зрадоньку? — грайливо гукнув йому Еміль.

— Я?! — відгукнувся Булдаков і від обурення аж підстрибнув. — Я зрадник?!

— Як скажеш! — знизав плечима Еміль і побіг далі.

А п’ять хвилин по тому Булдаков із двома приятелями, геть захекані, зупинилися біля дверей школи.

— Встигли? — відсапуючись, запитав Булдаков.

— Полюбе, — відповів Писклявий і важко сперся на ключку. — Ми ж зрізали.

— Зачекаємо… — сказав Пухкий. — Тільки треба всередині. Бо засіче.

І рішуче взявся за дверну ручку.

— Тільки бити не сильно будемо, га? — попросив Булдаков.

— Як піде, — буркнув Пухкий.

— Я полюбе нормально втащу! — пообіцяв Писклявий.

— А якщо це… Якщо він сам сірники віддасть?

Пухкий повернувся всім корпусом і вовкувато зиркнув на Булдакова:

— Пофіг. Кабзда твоєму корешу, ясно?

Булдаков переступив поріг останнім, і двері за ними зачинилися.

…Коли Еміль вийшов до школи, падав сніг. Величезні пухнасті сніжинки були схожі на пір’я білих птахів. У цілковитій тиші вони повільно опускалися, освітлені вуличними ліхтарями. Еміль задер голову і ловив їх ротом. Було тихо. Школа видавалася темною, а тому трохи зловісною. Лише вікна вестибюля горіли тьмяним жовтим світлом. Під ребрами ще кололо від бігу, а в грудях солодко щеміло — бо кривдники впіймали облизня.

Скрипнули петлі важких дверей. Він ступив у порожній вестибюль. І раптом відчув легкий укол страху. Наче щось було не так. Хотілося кинутися мерщій до їхньої кімнати, але стримався. Зрештою, він зовсім не боягуз. Прислухався. Тихо. У школі точно ні душі.

Еміль устиг доволі далеко відійти від дверей, коли з коридору йому назустріч вийшли Писклявий і Булдаков.

— Сірники жени! — пробелькотів Булдаков.

— Г-г-гнида мала! — озвався Писклявий і зняв із плеча ключку.

— Пацани, ви чого…

Еміль озирнувся. Біля виходу, опершись на одвірок, стояв Пухкий. Шлях до втечі було відрізано. І тоді Еміль закричав:

— Мамо! Мамо! Ма-а-а-а-мо! Ма-а-а-а-а-ма!