Книга Еміля

Розділ 45

На заході сонця опустився туман.

Такий густий, що скидався на грозову хмару, яка лягла черевом просто на хвилі океану. Йотун Б’юле зроду такого не бачив, хоч за життя йому траплялися такі тумани, де за два кроки нічого не розгледиш. І все ж цей був по-справжньому непроглядний. Такий, що всі інші видавалися просто серпанком.

— Я близенько! — зрадів Б’юле. — Дуже близенько!

Вітрило звисало зі щогли, мов ганчірка. Йотун закріпив стернове весло, вмостився зручніше, стулив повіки й почав читати закляття:

Десь на середині цього дивного вірша він згадав, що мав би видивлятися на обрії світло Гном’ячого Вогню, й одразу розплющив очі та втупився у молочну імлу. З таким самим успіхом він міг би спробувати читати книгу, натягнувши собі на голову напірника (а Б’юле ще й читати, як ми пам’ятаємо, не вмів). Одне слово, він не бачив геть нічого. Бліда, брудно-біла мла. І що пильніше вдивлявся, то більше розумів: у такому тумані не розгледиш і сонця, най би воно навіть стояло в зеніті.

— Нічого, на те воно й Лазурове Полум’я, — вголос заспокоїв себе Б’юле, щоб хоч трохи підбадьоритися.

Про те, що Кобольдбранд більше не горить, він чув ще змалечку. Половина казок, які йому розповідала мама, були про це. А друга половина — про те, що вогонь колись знову запалає. І все ж йотун вірив, що давнє закляття спрацює. Бо більше вірити йому не було в що.

Б’юле читав і читав, а сам переконував себе, що з першого разу і не мало би вийти. Він, щоправда, повторив закляття вже, мабуть, усоте, і все ж йому певний час вдавалося сподіватись, що легендарне Гном’яче Світло ось-ось спалахне на обрії. Що, може, воно бодай блимне на мить. Що, може, просто розвіється туман, і він побачить перед собою той самий маяк…

Тож він знову і знову читав віршика, і його голос лунав над водним плесом впевненим, бадьорим речитативом. Потім уже не таким бадьорим. Потім не таким упевненим. І зрештою у голосі йотуна чітко забриніла туга.

Якби Б’юле бодай додумався рахувати, скільки разів повторив закляття, йому було б трохи легше зорієнтуватися. Але він не додумався. І тепер йотуну здавалося, що він тут цілу вічність і, напевно, пробуде ще одну. А тоді неодмінно здійметься шторм. І цього Б’юле справді боявся. Думка про шторм так його ятрила, що про всяк випадок йотун ліг на дно човна. Ще якийсь час його губи несамохіть бубоніли той самий віршик, а тоді він тяжко зітхнув і замовк.

— Єкий же я йолуп… — тужливо сказав він завісі туману над головою. — Нікому ни тре’ пертисі на маяк, тільки Б’юле — найдужче тре’. Ніхто ни шукає Мід Поезії, тільки Б’юле — наймудріший…

Йотун лежав і думав про своє прокляття. Оте, що скалічило йому все життя, а потім дало в руки «Путівник» — безсумнівно, найцінніший артефакт на світі, — щоб зрештою привести його сюди, на дно застряглого посеред океану човна, й, очевидно, в найіронічніший спосіб завершити тут його шлях.

Не так Б’юле боявся того шторму, як грози. І не так грози, як блискавки. І не так блискавки, як пожежі. Бо пожежа спалить човен. А от тоді нещасний Б’юле втоне. І громовиця, що безсила супроти нього на суходолі, вкоротить йому віку посеред хвиль.

Навіть ім’я дісталося Б’юле через його прокляття. Повністю воно звучало як Білейпт і мало напрочуд гарне значення — «Сяйливий у Бурі». Але назвали його так зовсім не заради благозвучності, не на честь діда і навіть не тому, що Б’юле був якийсь особливо чудовий у штормову погоду. Це ім’я дали йому, коли велетню виповнилося три роки, а первісне — забули. І дали його, тому що під час бурі він сяяв в буквальному сенсі — бо в нього неуникненно влучали блискавки.

Щойно на небі збиралися бодай дві хирляві хмаринки, неодмінно знаходилася громовиця, яка лупила просто в Білейпта, варто лише було йому вистромити носа за двері чи у вікно. А якщо й не вистромляти, то раніше або пізніше блискавка влучала в дім.

Блискавки і Білейпт були нерозлучні, як вогонь і дим, як мороз і лід, як вітер і пил.

Втішало тільки те, що блискавки не надто йому шкодили — якщо не зважати на те, що він клацав зубами, з очей сипалися іскри, а волосся згорало дощенту. От тільки навколо нього… Навколо нього вщент згорали будинки, а то й цілі вулиці.

Ось чому родина Білейпта жила щоразу в новому домі, хоча весь час на тому самому місці. Коли він підріс, батьки зачиняли його на час грози в погребі або навіть відправляли в гори. Але інколи негода накочувалася раптово. І тоді — ГА-ГАХ! Спалах, вогонь, плач малого велетня, дим, крики «Пожежа!». Ну і, власне, пожежа…

Одного посушливого року кілька місяців не було ані дощу, ані найменшої хмарини.

— Мамо! — закричав якось уранці Білейпт. — Що то є в мене на лобі?!

— Брови пробилися! — зраділа мати.

Та оскільки літо вже добігало кінця, вона зітхнула і додала:

— Скоро минеться.

Далі — гірше: коли Білейпт подорослішав, люди почали думати, що то не в нього б’ють блискавки, а він сам викликає їх із неба. Чому? Бо має лиху вдачу, чи ненавидить увесь світ, чи, може, збочений піроман, чи все вкупі. А що їм іще було думати?

Увійшов Білейпт до придорожнього шинку, трохи посварився з шинкарем через кисле пиво. Торох! І ось він уже стоїть, трохи підкопчений, але цілий, посеред згарища, і зішкрібає рештки брів. Зайшов на базар теплого весняного дня. Гах! І всі миттю покидали справи і гасять пожежу. Либонь, йотуну не сподобалася ціна… Побачився з дівчиною — блись! У кращому разі вона запам’ятає це побачення на все життя. У гіршому — не згадає ніколи.

Словом, Білейпта не любили. А якщо й терпіли в шинках чи на ринку, то здебільшого там, де бачили вперше.

Та якось доля таки всміхнулася Білейпту — він зустрів Гіроккін. Її ім’я (він лагідно називав її Роккі) означало «Зморщена у Вогні». Але Б’юле наполягав, що це хибний переклад, і його Роккі насправді «Та, що Танцює у Полум’ї». Та найважливіше було ось що: хоч би де з’являлася Гіроккін, якщо там була бодай іскорка, бодай запалена свічка, — то рано чи пізно там спалахувала пожежа.

Ось чому на ринках і в шинках її приймали так само «радісно», як і голомозого Білейпта.

— Ми будемо жили в печері, єка їднак ни згорит, а наші діти най сі думают, що брови нам просто ни належат зроду! — подумав Білейпт.

І закохався.

На жаль, завоювати серце велетки самим лише фактом відсутності брів виявилося не так просто. Ну, не закохалася вона в Білейпта — і край.

Ось чому єдиною надією бідолашного йотуна був поетичний дар. Адже всім відомо, що, всупереч стереотипам, зубасті й широкоплечі інеїсті велетні просто тануть, коли чують доречно заримовані рядки. Єдина проблема полягала в тому, що всі спроби Б’юле написати бодай щось таке, чим не соромно похизуватися перед Роккі, не дали жодних плодів. Точніше, якісь плоди, можливо, і були, але коханій він не прочитав би їх навіть під страхом смерті.

Одне слово, велетень, на ім’я Б’юле, відчайдушно потребував поетичного дару. З цими думками він і подався у мандри. І зараз був ближчий до мрії, ніж міг навіть мріяти. Точніше, був ближчий пів години тому — поки надія, що білу млу туману прошиє спалах лазурового світла, не поступилася місцем бажанню заволати з розпачу.

Так думав Б’юле, лежачи на дні човна, і гарячі сльози стікали по його обличчю просто у вуха. А за якийсь час, непомітно для себе, йотун заснув. І майже відразу крізь туман десь удалині яскравим кобальтовим спалахом замерехтіло таємниче світіння.

Йому знову наснився маяк. І знову цей сон був майже буквальним повторенням попередніх: метушливі коридори, стукіт Дев’ятьох Дверей, вандрівники і контрабандисти з усіх світів. Тільки в цьому сні був дивний хлопчик із дуже глибокими дорослими очима. Б’юле був певен, що той іще ніколи йому не снився. Аж тут у звичний сюжет повторюваного сну, коли кухар-восьминіг випадково ледь не вивернув на підлогу цілий баняк свого варива, вплівся цей дивний глядач. Він нічогісінько не знав ані про Маяк, ані про сновид, що ночами зустрічаються на ньому.

…Б’юле прокинувся й сів, так рвучко, аж загойдався човен. Недавній сон стугонів у скронях яскравими, трохи моторошними образами. Утім, вони вже почали танути і змішуватися. Лише пильний погляд головоногого іхтіоморфа й досі холодком відгукувався у грудях. Б’юле нервово витер піт із безбрового чола.

— Куда ніч, туда й сон… — прошепотів він і тричі сплюнув через плече.

Туман і досі висів навкруги непроникною завісою, ледь підсвіченою невидимим крізь імлу місяцем. Б’юле мляво крутив головою, вдивляючись у блякле ніщо, і змальовував у думках прекрасний лик своєї Гіроккін у примарній імлі, й особливо ні на що не сподівався… Аж раптом зрозумів, що вже втретє бачить краєм ока, як у тумані пульсує світло. Таке слабке, що він спершу вирішив, ніби ввижається. Але тепер вдивився уважніше й навіть затамував подих від напруги.

Це було лише мляве відлуння нервової синьої іскри, що мерехтіла десь там, за межами видимості — наче надія лише на мить прочинила двері й визирнула в море відчаю. Та йотуну і цього було достатньо.

— Слава Іміру Споконвічному! — вигукнув Б’юле. — А казали, він більше ни горит!

І, не сподіваючись на вітер, він ухопився за весла, щоб гребти щосили в напрямку, що його підказав синій спалах.

Як і віщували легенди, туман майже відразу почав розсіюватися. А на світанку, коли сонце випливло з моря і його нижній край відірвався від небокраю, йотун зміг чітко розгледіти тонку смугу острова і тлустий штрих старого закинутого маяка.