Книга Еміля

Розділ 90

Можна було подумати, що село Зецуно всі ці роки тільки й чекало, коли в котромусь із будинків пролунає той істеричний, сповнений ядучої ненависті вереск.

Господар не завадив їм покинути дім лише через страх вступати в сутичку самотужки. Але за порогом будинку вже збирався натовп, і трійці друзів довелося тікати в найближчу порожню вуличку, а далі — в ліс, видиратися крутим схилом і вузькою звивистою стежиною.

Натовп оговтався й ринув слідом. Спершу шукачі Криниць були добряче попереду і, здавалося, вже втекли. Та коли стежка вивела їх на лісову дорогу, з’ясувалося, що більшість селян передбачливо рушила в обхід і тепер бігла втікачам навперейми. Якби вандрівники затрималися бодай на кілька секунд, селяни перерізали б єдиний шлях до порятунку. Тепер друзі гнали щодуху, а оскаженілий, спраглий крові натовп наступав їм на п’яти.

— Агій вам, випердки конячі! — раптом прохарчав Б’юле й розвернувся обличчям до переслідувачів. — А скуштуйте ж ви люті йотунової!

І дерев’яний меч звився в повітря. На мить він завмер, осудливо вказуючи вістрям у небо, а тоді шпарко прокреслив лінію в дорожній пилюці, — ніби кінчиком меча швиргонув щось у бік натовпу.

— Не смій! — верескнув Еміль і сильно штурхонув Б’юле в лікоть.

Вирвавшись з-під дерев’яного клинка, слід від меча сам собою продовжив прокреслюватися по землі оскаженілою лісовою гадюкою. І тільки те, що останньої миті йотуна штовхнули, врятувало бозна-скільки людей від неминучої загибелі: за якихось три кроки до селян слід раптом повернув до узбіччя і зник у лісовій гущавині. Тієї ж миті вздовж лінії з жаским металевим скреготом частина дороги і лісу провалилася крізь землю.

Дорога між ними і натовпом фактично зникла, узбіччя стали сторчма і зімкнулися, аж сосни обабіч схилилися у ґречному поклоні. А там, де моторошний слід звернув до лісу, на його місці зяяла чи то вузька балка, чи то глибока канава, більше схожа на зарослу близну. І покручені, скалічені дерева стриміли із ґрунту, наче нитки з хірургічного шва. Ліс обіруч тієї лінії так в неї увігнуло, ніби там у лютій битві зійшлися два зустрічні урагани.

Перші з переслідувачів перелякано зупинилися, натовп сповільнився. Утім, задні вже насідали на передніх, і крізь приголомшені перші ряди, мов вода, протікали останні.

— Ми не можемо вбивати їх за те, що сталося з їхніми дітьми! — крикнув Еміль.

— А вони нас — можуть! — відрубав Б’юле і знову змахнув мечем.

— Вони хочуть убити вбивцю дітей, — Еміль міцно схопив йотуна за зап’ястя. — Ти б не хотів?

На Аврориному обличчі майнула найпохмуріша з масок, та вони цього не побачили. Коротку суперечку швидко перервав лемент натовпу, що відважився продертися крізь мішанку поламаних дерев, каміння, землі та вивернутого коріння. І вандрівники знову кинулися навтьоки.

Їм вдалося добряче відірватися. Біда в тому, що селяни і не думали зупинятися, ніби спільний звірячий шал був для них невичерпним джерелом сил. Дорога забирала крутіше і крутіше вгору. Емілеві здавалося, що мартин, який принишк і тремтів у нього на руках, тепер важить цілезну тонну. Кожен крок давався дедалі тяжче.

Б’юле хекав попереду, хоч від напруги його лисина й пішла багряними плямами. Еміль тримав темп з останніх сил, відстаючи метрів на десять. Але Аврора бігла останньою й відстала від Еміля вдвічі більше, ніж він — від Б’юле. Там, за вигином дороги, натовп пришвидшився, немов учув запах крові. Судячи з вигуків, селяни жваво скорочували відстань.

— Швидше! — гукнув Еміль до русалки.

— Я не можу… — простогнала та. — Більше не можу втримати форму…

Ледь вимовивши це, Аврора перечепилася — і вмить розлилася по ґрунтовій дорозі потоком води, змішуючись із пилом та опалою хвоєю. Наступної миті знову набула людської подоби — вся в грязюці, брудна, до обличчя поприлипали соснова глиця й опале листя, у волоссі — сміття й цурпалки.

— Швидше, Авроро! — знову покликав Еміль і, здається, сам витратив на цей вигук останні сили.

Натовп, мов оскаженілий від голоду пітон, виринув з-за повороту. Попереду були найдужчі та спраглі розправи. І побачивши, як близько здобич, вони подвоїли темп.

Русалка знову розливалася й знову збиралася. Але її біг був повільніший за звичайну ходу. Волосся звисало злиплими брунатними ковтяхами. Вона скидалася на мотанку, що пролежала всю зиму в рівчаку при дорозі.

Еміль озирнувся й сповільнився.

— Ни відставай! — одразу гукнув Б’юле.

Аврора втретє розлилася. Коли зібралася знову, то була схожа на зібгану від старості жебрачку, а не на дівчинку. Заточилася, впала на землю. Якимось дивом зберегла форму. Лежачи в багні, озирнулася на натовп. А тоді відчайдушно спробувала заверещати моторошним русалчиним виском. Може, варто було зробити це відразу, ще в селі. Можливо, тоді все склалося б інакше.

Але чи то через втому, чи через багнюку, що змішувалася з Авророю щоразу, як вона розливалася, — замість жаского, гнітючого роздери-душу-крику з її горла вирвався лише жалісний розпачливий зойк.

Еміль зупинився. До русалки натовп дістанеться за пів хвилини, а може, і швидше. Він ще встигав повернутися й допомогти їй підвестися, але шансів утекти буде обмаль.

— Емілю! — озвався йотун. — Я зачеплю Аврору! Давай ти!

І щойно хлопець озирнувся, той кинув йому меча. Еміль зловив його однією рукою, бо іншою й далі притискав до себе мартина. Знайоме змалечку кутасте руків’я звично лягло в долоню. Він перевів погляд на натовп. І справді, русалка була точнісінько між йотуном і селянами, а з місця, де стояв Еміль, можна було сміливо креслити провалля. Загинули б тільки люди.

— Скорше, ану! — гукнув йотун.

Секунди танули. Еміль вагався. Один рух — і десяток переслідувачів, що вирвалися вперед, зникне у вічній безодні. Молодих чоловіків. Чиїхось дітей і, судячи з люті в їхніх очах, — чиїхось батьків теж…

Русалка зіскулилася в багні. Йотун щось верещав. Мабуть, то було слово «вже», розтягнуте до безкінечності оскаженілим Емілевим серцем — він його не чув. Дивився на тих, кому судилося завершити свій вік у корчах, повільно конаючи в лещатах матінки-землі. На тих, кого зараз зібгає, зіжмакає живцем безжальна хватка із піску і каміння. Від кого залишиться тільки дивна рана в гірській дорозі.

Хлопчик відвів руку, опустив кінчика меча до самої землі й примірився — ніби збирався жбурнути його у натовп. Один із переслідувачів вирвався вперед. Еміль упізнав його. Той, що не встиг посивіти — татусь бідолашної Кіко…

І прибрав меча. Дерев’яний клинок так і не торкнувся дорожнього пилу.

— Тікаймо! — самими губами прошепотів він йотунові.

Осатанілий натовп поглинув русалку, мов хвиля.