Книга Еміля

Розділ 82

Мало хто впізнав би маяк у руїнах вежі на південному краю Відьомського ринку.

Більшість місцевих навіть не називали це вежею. Казали «руїни» — і край. Зрештою, все, що лишилося, — це викладена кільцем стіна зі сліпими провалами, які колись були вікнами. З одного боку до неї впритул підступили зарості бамбука, що ніби намагався зіштовхнути в море тисячолітні мури. З іншого вітер до каменю обгриз крутий прибережний пагорб, і тільки тонкий килимок трави, дірявий, як стара рисова циновка, де-не-де чіплявся за вибоїни в скелі. Очевидно, як тут і хтось бував, то хіба лише хлопчаки, що шукали місце, де б можна було розповідати байки біля багаття.

Тим дивніше, що в румовищі, у тій самій стіні, що відвернулася від метушні наймерзеннішого з міст Місячних Притулків і дивилася з урвища просто в море, були нікому не потрібні дерев’яні двері. Судячи зі стану дощок, їх установили не більше двох-трьох десятиліть тому. Навіщо комусь знадобилися двері в руїні — незрозуміло: маяк став купою брил іще багато століть тому, а зайти всередину можна крізь діру в стіні. Будь-яку з дір, бо руїни були діряві, як гнилий зуб найстарішого з жебраків, що просив миску рису біля Рибацької брами. Мабуть, і мури давно б розібрали, якби вони не були складені з напрочуд важких, просто-таки велетенських валунів.

Так-от, одного свіжого ранку млявої безсніжної зими, ще до того, як на Чаклунський ринок почали з’їжджатися рибалки, ще до того, як кам’яну корону руїн позначило золотом молоде сонце, до того, як вітерець напнув вітрила рибальських шхун, що виходили з бухти, нікому не потрібні двері румовища хтось рішуче штовхнув зсередини. Сам по собі цей факт не був ані дивним, ані незвичайним — будь-хто міг забратися в продувану всіма вітрами утробу руїн. Але те, що за дверима майнула простора світла кімната з цілком справжньою підлогою й навіть вікнами — вже було не просто дивно, а й абсолютно незбагненно.

Точніше, це б здивувало будь-кого з місцевих мешканців. Але той, хто стежив за входом до руїн стародавнього маяка, тут не жив і навіть до цього світу ніколи не належав. І взагалі, здивувати того, хто живе проти стріли часу, доволі складно.

Коли з-за дверей спершу незграбно вийшов птах і насилу перестрибнув високий поріг, незграбно змахнувши одним крилом, а потім — троє не схожих одне на одного супутників з однаковими полотняними торбами через плече, він тільки схвально кивнув. Авжеж, не все складалося ідеально. Зрештою, вони впливали на його минуле так само, як він — на їхнє. І все ж нитка долі надійно вела Хлопчика-без-Сну саме туди, куди треба. Якщо й була ймовірність, що щось піде не так — він про неї вже подбав. Щойно — якщо дивитися з його боку, або от-от подбає, якщо з їхнього.

— Мій меч і досі просто патик! — йотун енергійно розсік повітря дерев’яним клинком. — Скільки ще порогів треба переступити?

— Ти не знаєш. Може, він уже магічний, — заперечила та, що її обличчя було тисячею змінних масок. — Властивості можуть бути будь-якими.

На цьому таємничий спостерігач іще раз кивнув у відповідь на власні думки — і відступив у Пустку.

— Меч має кромсати й рубати! — запально заявив йотун. — Які ще в нього можуть бути властивості? Може, ми через ни ті пороги йдемо?

— Четверті двері від тих, звідки прийшов вандрівник.

— Так-то я теж вандрівник, — буркнув йотун. — Може, треба було від моїх лічити?

— Кораблі! — зненацька вигукнув хлопчик. — Погляньте!

І справді, унизу, в глибокій бухті, на хвилях гойдалися вузькі витягнуті човни з дивними парними щоглами.

— Файно є! — зрадів йотун. — Досить із мене безлюдних островів!

— Туди! — несподівано закричала пташка за їхніми спинами. — Туди-туди!

Усі озирнулися. За розвалищами розбігалися вниз по схилу сонні вулиці незнайомого міста. Схожі на розкислі від дощу коробки, за ще порожніми торговельними рядами розсипалися перед мандрівниками застелені вранішнім туманом міські квартали Машіяно (що, напевно, найкраще перекласти як «Базар Відьом», або «Відмоділ», або щось у такому дусі).

— Оце так! — захоплено прошепотів хлопець. — Ціле місто!

— Ни певен, що нам туди, — похмуро пробурмотів Б’юле і запхав дерев’яного меча за пояс.

— А куди?

— Було написано, що до Криниць лічені дні, якщо йти у правильному напрямку, — сказала Аврора.

— До кінця договорюй! — буркнув йотун.

— І безліч днів, якщо в неправильному, — зітхнула русалка.

— От і гадай тепер, — похитав головою Б’юле.

— Але коли вже вони так близько, то хтось і підказати може, правда ж?

— Навряд чи тут кожен знає, де ті Криниці, — засумнівався Еміль. — Бо всі б уже пішли.

— Ти певна, що там більше нич ни було? — йотун дістав «Путівника» і заходився гортати туди-сюди. — Може, якісь орієнтири…

— Тлумачі б не дозволили таке записати, — хитнула головою русалка. — Маєш сам відшукати…

— Тлумачі! — раптом вигукнув Б’юле, наче на цвях наступив.

Усі озирнулися, й навіть мартин здивовано витріщив на нього одне око. Б’юле видавався водночас і збудженим, і розгубленим.

— Криниці при самому Гримдрасилі! — пояснив він. — Дерево Світів… Ни чували чи що?

— Чули, — кивнула Аврора, — тільки ніхто не знає, де воно, те дерево.

— У цьому світі! — радісно вигукнув велет. — Їсли Криниці тут, то й Ґрімдрасиль! А їсли відси кілька днів до найвищого дерева у всеньких світах, тутешні мусять про нього знати, га?

Еміль з Авророю перезирнулися.

— А до чого тут Тлумачі? — спитав Еміль.

— Та ні до чого, — стріпнув головою йотун і першим подався в напрямку базару, що виднівся попереду. — Ходімо! Принаймні знаємо, про що розпитувати!

— Стій, — Аврора наздогнала його. — Звідки знаєш про це?

— Та всі знають! А в мене довбешка варит, і по всьому.

— Але ж ти вигукнув: «Тлумачі!»…

— То ми будемо стояти тутка і байкувати, чи вже підемо нарешті до Криниць? — Б’юле різко зупинився і вп’яв у русалку сердитий погляд.

— Криниці — це не де, а коли, — незграбно втрутився Еміль, бо злякався, що вони зараз посваряться. — Тому й відстань вимірюється днями, а не кілометрами чи в чому тут міряють…

— Хтось має ліпші ідеї? — Б’юле запхав «Путівника» під куртку й набундючився. — А коли хто ни має, то хай би й помовчав, заради Іміра й обох єго ніг, най ни вщухає пам’ять по них!

І рушив униз по схилу.

Порожній базар зустрів їх застарілим рибним смородом і рясними розсипами луски під ногами. Прилавки з потемнілого дерева стояли роззявленими пащами вздовж вузьких проходів й чекали на торговців і покупців. Удалині вже гуркотіли візками рибаки, що розкладали улов на найвигідніших місцях — ближче до головного входу. Попереду хтось тер щіткою грубу дощату поверхню, й ритмічне шкрябання супроводжував тонкий металевий скрип. І що ближче вони підходили, то виразніше чувся вереск металу і можна було подумати, ніби це саме плече торговця, що старанно налягав на щітку, протестує проти важкої праці.

— Води — щедрі, бурі — далекі! — побажала русалка, коли вони наблизилися. — Не підкажете дорогу втомленим мандрівникам?

Продавець навіть не озирнувся. Щітка жваво снувала туди-сюди, мовби він і не почув.

— Він ни жер твоїх водоростів, — буркнув Б’юле. — Ни розуміє.

— І не зрозуміє, — несподівано озвався приємний голос десь за спиною.

— Чужак! — злякано вигукнув мартин.

Усі озирнулися.

Це був борсук. «Швидше за все, борсук», — подумав Еміль, бо звір мав незвичний вигляд. По-перше, він був вбраний. Шовкові строї в східному стилі йому дуже личили. Борсук стояв на задніх лапах і був вищий за деяких дорослих. Його хутро було посріблене сивиною. Волоски на щоках вилискували в передчутті ранкової зорі й ледь тремтіли від подиху вітру.

— А ви — розумієте? — здивувалася Аврора.

— Багато торговців користуються думкоростями, бо ж покупці трапляються звідусіль.

— То він що — робот? — Еміль кивнув у бік постаті зі щіткою.

— Магітронік. Невже жодного разу не бачили? — здивувався борсук. — Їх майструють дверґри десь за Кільцевим морем. Механічне тіло, оживлене магією. Розуміють команди.

Той, кого вони прийняли за продавця, тепер стояв до них боком. Добре було видно його схожу на баняк голову з круглими скельцями очей. З-під брудного полотняного халата визирало колесо, схоже на велосипедне.

— А ви купуєте чи продаєте? — улесливо поцікавився борсук.

— Ні те, ні те, — відповів Б’юле. — Ми дещо шукаємо.

— Отже, купуєте.

— Ми шукаємо ни крам. Нам в одне місце потрібно…

— Відомості — теж крам, — борсук схилив голову набік, з цікавістю розглядаючи йотуна. — Запитуйте!

Б’юле трохи набурмосився й навіть відступив на пів кроку. Він був схожий на їжака, що виявив у темному кутку кішку, що спить.

— Тільки платити нам нима чим, — попередив йотун.

— У кожного щось є, — вишкірився борсук. — Було б чим торгувати. Питайте вже!

Йотун і русалка переглянулися, й було видно, що борсук не подобається їм обом. Русалчине обличчя перемикалося з парсуни на парсуну, і жодна з них не мала й крихти тепла.

— Ми, між іншим, поспішаємо, — не надто ввічливо мовила русалка. І звернулася до попутників: — Ходімо!

Вона сказала це так упевнено і владно, що ніхто не заперечив. Але щойно вони ступили кілька кроків, борсук озвався їм услід:

— Дайте хоч поглянути на той меч! Я тільки чув про нього раніше. Це ж легенда!

— Чули про нього? — йотун одразу крутнувся на п’ятах.

— Навіть не думай! — прошипіла Аврора.

— Чужак! — скрикнув мартин.

Та Б’юле вже знову стояв біля прилавка.

— Артефакти і таємниці — мій хліб, — гордо промовив борсук. — Купую, продаю, міняю. Цей меч належить Тому-Хто-Осяює-Світи. У народі кажуть З-Плеча-Меч або Головопад, але справжнє ім’я мені, звісно, невідоме.

Слід сказати, Аврора тим часом корчила йотуну такі недвозначні гримаси, що будь-хто, мабуть, помер би або зі страху, або від реготу. Але йотун в її бік навіть не дивився — всю його увагу було прикуто до хитрих очей борсука.

— І що ж цей меч робит, якщо ви такий знавец? — якнайбайдужіше запитав Б’юле. — Вгадаєте — дам подивитисі.

— А я вже надивився, — раптово заявив борсук. — Ну, бувайте! Щасливої дороги!

На обличчі йотуна застигло здивування — таке виразне, ніби прищ на носі. Він розтулив рота, намірившись щось сказати, але, як це буває, зробив це значно раніше, ніж у голові виникла бодай якась думка — і так застиг. Борсук схилив голову набік, уважно розглядав його й, вочевидь, потішався.

— І що… Гет нима антиресу вгадати? — невпевнено спитав Б’юле.

— Геть-чисто. Натомість можу продати таємницю цього меча вам. Якщо хочете.

Йотун переступив з ноги на ногу і нарешті тихо сказав:

— Є золотий брактет. Один!

— Не цікавить, — відрізав борсук.

Б’юле ще трохи постояв із роззявленим ротом, поки шукав у голові потрібну думку.

— А що цікавит? — нарешті спитав він.

— А які у вас є секрети?

Від цього питання йотуну чомусь зробилося млосно, і він мимоволі озирнувся, наче боявся, що хтось підслухає. Ще гірше стало від того, що Аврора й Еміль, виявляється, давно підійшли, а він і не помітив.

— Нима в мене жодних секретів! — менш чемно, ніж слід було, заявив йотун.

— Я ладен і за маленький віддати, — поблажливо запропонував борсук. — Хочете, скажіть мені своє бажання.

— Яке ще бажання? — напружився Б’юле.

— Ви ж по щось ідете до тих Криниць!

— Звідки ви знаєте? — озвався Еміль, бо прикидатися, вочевидь, не мало сенсу.

— Не схожі на місцевих і обвішані артефактами — хто це, як не вандрівники! Інших таких до нас не заносить.

— Отже, вони і справді поруч! — зрадів йотун і збуджено потер долоні об стегна. — Що ж… Емм… А цей меч і справді такий могутній?

— Ніхто, кого носить земля, не зможе протистояти, — пообіцяв борсук.

— Тоді гаразд… — Б’юле ще трохи потупцяв на місці. — Я сам, тойво… З Йотунгейма…

— О! Тут і досить! — раптом перебив торговець. — Мід Поезії. Нецікаво. Таких таїн у мене три грабарки й повний льох.

— Та я ж навіть ни встиг… — жалібно пхинькнув йотун.

— Кожен другий із ваших країв одержимий віршами, — відмахнувся борсук. — Можна подумати, більше нічого хорошого й не існує!

Він відвернувся, відігнав від прилавка магітроніка і заходився викладати на ньому якісь дивовижні предмети й механізми. Б’юле чекав, що він скаже щось іще, але торговець, здавалося, зовсім про них забув.

— Ходімо, — прошипіла русалка.

— Дурна чи що? — зашепотів він у відповідь.

— Чужак! — нагадав мартин.

— А може, є якісь інші таємниці? — раптом запитав борсук, не озираючись.

— Е-е… То залежить, єкі… — невпевнено пробурмотів йотун.

І його рука, ніби сама собою, намацала в складках пояса заховану там капсулу рішату-масу.

— Бажано страшні, — пояснив борсук, і далі розкладаючи на прилавку крам. — Зрада, обман, секрети від найкращих друзів, змова, підміна… Не може бути, щоб нічого не спадало на думку!

Несвідомим рухом Б’юле витер піт із чола й розгублено втупився у власну долоню.

— Та де… — сказав він, але голос по-зрадницькому тремтів. — Підміну єкусь іще вигадали…

— Може, в нього? — і борсук, досі не зводячи очей, вказав лапою на Еміля.

— Можу розповісти, навіщо я йду до Криниць… — озвався той.

— Краще про клятьбу! — тут борсук виструнчився й прикипів до Еміля голодним поглядом. — Я вже подумав, що мені здалося, але тепер чую чітко…

Він приплющив очі, задер морду і гучно втягнув повітря.

— Саме так… — протягнув крамар, не розтуляючи повік. — Хтось поклявся чужим життям. Без дозволу! Розповідай!

Останнє слово він не так сказав, як прогарчав, зблиснувши очима.

— Я поклявся, що запалю Лазурове Полум’я…

— Чим поклявся? — жадібно уточнив борсук.

— Серцем матері, — тихо сказав Еміль, відчуваючи пастку.

— Овва… — борсук аж скривився. — Яка жахлива обітниця. Не певен, що хтось узагалі наважувався на таке святотатство за останню тисячу років.

— Але я її виконав! — гаряче запевнив Еміль.

Борсук недовірливо примружився.

— Так уже й виконав! Запалив Лазурове Полум’я? — він поглянув на русалку, ніби шукав підтримки. — Це правда? Твій нарід має знати напевно! Маяк Мадґулу знову світиться?

— Не маяк, а сірник! — вигукнув Еміль. — Я запалив його на сірнику!

— Ти так і промовляв, коли клявся: «Запалю на сірнику»?

— Я просто сказав… — знічено мовив Еміль. — Що запалю Лазурове Полум’я.

— Оце так-так… — борсук зосереджено звів брови, ніби не знав, як повідомити справді кепську новину. — І хто ж витяг із тебе таку обіцянку?

— Двоє моїх… Знайомих… — збентежився Еміль, не знаючи, що можна казати, а що варто приховати. — Вони велетні. І зупинили час…

— Брати Високі? — здогадався борсук і осудливо похитав головою. — Ну ти даєш…

— Взагалі-то, вони мені допомогли! — виклично заявив Еміль.

— Ще б пак! А вони сказали тобі, ким є насправді?

— Тлумач у Першої і Тлумач…

— Ницість і Мізерність! Ти дав нездійсненну клятву Ницості й Мізерності, — борсук розчаровано почухав за вухом. — Ваш дерев’яний меч розтинає не плоть, а саму тканину Світів. Треба просто провести ним лінію від себе в бік того, хто стане на шляху — і той провалиться. В буквальному сенсі. Моторошна смерть… Маю надію, це вам допоможе. А щодо тебе, необачний хлопчику…

Тут борсук знову глянув на Еміля й похитав головою. У його погляді читалися водночас і співчуття, й осуд. Потім він швидко узяв щось із прилавка.

— Ось. Усе, що можу запропонувати. Проведе майже до Криниць!

У нього на лапі сиділа зовсім невеличка механічна жабка. Філігранно змайстрована, мов дорогий музейний експонат, вона вся складалася з пластинок і пружинок. Між тонкими панелями, вправно стилізованими під жаб’ячу шкіру, містилися шпарини, крізь які проглядався надзвичайно складний механізм.

Зелена фарба на панелях потріскалася від часу, зате шестерні, навпаки, блищали латунню і сталлю — як нові. За лінзами великих скляних очей можна було розгледіти тонкі пелюстки — як у затворі фотоапарата, який Еміль бачив, коли ходив на фотогурток.

— Міняю на артефакт, — запропонував борсук.

— Я меча ни віддам! — про всяк випадок попередив Б’юле.

Борсук пирхнув.

— Кому він треба! Міняю на його ножиці. Чур, не дивуватись, — і крамар обережно розгорнув перед ними сувій пергаменту. — Малює все приховане — треба лише захотіти. Дивіться, не соромтеся.

На пергаменті грубо, ніби вуглиною, були намальовані всі вони, і в кожного — власний артефакт: з Емілевої кишені стирчали ножиці, на Аврорі були намальовані окуляри, з-під куртки Б’юле визирали кутик «Путівника» і меч.

— О-то-то… — раптом озвався торговець і показав пальцем на те місце, де в Еміля на грудях була намальована чорна плямка. — Таке я бачу вперше і можу помилятися… Але, здається, хтось тут не витримає Випробування Серця. За давніх часів я дістав би вам токен, але їх геть не лишилося.

Борсук зітхнув:

— Беріть уже хоч жабку.

— А що роблять ножиці? — обережно спитав Еміль.

— Відрізають нитку долі, ясна річ.

Еміль недовірливо схилив голову:

— Відрізають те, чого не існує?

— По-твоєму, якщо повітря не видно, то його теж нема?

— І як вони діють?

— Ножиці? — борсук усміхнувся і продекламував: — Вістря, вістря, два кружальця, спробуй впхни між ними пальця!

— Та ні, — Еміль почувався дурнувато. — Я про те, як саме перерізати… Ви знаєте?

— Ти міняєш чи ні? — хитро примружився торговець.

— Він не міняє! — раптово втрутилася Аврора. — Що за манера! Розкажіть чесно, тоді й пропонуйте!

— Розказую чесно, — несподівано урочисто виголосив борсук, — русалок у наших краях не люблять аж так, що як помітять — ловлять і вчиняють страшне! А твої миготливі мордочки видно за добру половину рі. Але рада на це є: за будь-яку твою таємницю я продам тобі порцелянову пудру. Дозволяє без зусиль тримати лице! До того ж одне-єдине і повсякчас бездоганно відсторонене. Зазвичай купують картярі. Що скажеш? — І вільною лапою борсук жестом фокусника витяг красиву емальовану коробочку з ієрогліфами на кришці.

Аврора вагалася. Еміль розсіяно мацав у кишені сріблясті мамині ножиці. Ті самі, якими в дитинстві гострив дерев’яного меча. А Б’юле, притримуючи той-таки меч, обмірковував, чи встигне вихопити в борсука жабку, коли той почне провалюватися крізь землю.

— Я йду до Криниць, щоб убити мою матір, — зненацька промовила русалка льодяним тоном.

І щойно ці страшні слова зірвалися з її вуст, вона взяла пудру з лапи приголомшеного борсука — і пішла геть.

Її супутники, не менш ошелешені, ніж крамар, рушили слідом. Висіла важка тиша. Навіть мартин не подавав жодного звуку і принишк на Емілевих руках. Під ногами понуро чвакала грязюка, й кожен думав про щось своє. І їхні думки були похмуріші за той сірий світанок на чужому березі…

— Стійте! Стійте!

Крізь задишку голос борсука звучав жалібно. Вони вже проминули базарну браму і простували вузькою вуличкою, що тхнула помиями. Зупинилися. Борсук шкутильгав і тримався лапою за бік. Його магітронік випередив господаря й майже наздогнав супутників, розбризкуючи багнюку тонким обідком колеса. Еміль, про всяк випадок, відступив і злегка відтягнув Аврору з дороги.

Магітронік зупинився за крок до них і простягнув механічну долоню. На долоні лежала путівна жабка.

— Візьміть! — вигукнув їм борсук. — Безкоштовно! Я ж не тварюка якась. Якщо вже дитина випадково дала обітницю запалити Лазурове Полум’я… Та ще й такою клятвою… Ви просто мусите знайти Криниці! Це його єдиний шанс урятувати маму. Ху-у-ух!

Борсук нарешті їх наздогнав і тепер увесь зібгався, аж торкався носом колін, і важко відсапувався.

— А якщо надіти русалчині окуляри, можна на деякий час зникнути, — повідомив він. — Перенестися в інше місце і час. Теж згодиться.

— Але ж я не збирався… — сказав Еміль із жахом у голосі.

— Надівати окуляри? — не зрозумів борсук. — Шукати Криниці?

— Запалювати Вогонь! Я йду до Криниць, щоб урятувати брата!

— Овва… Виходить, тобі доведеться… — борсук витріщився на Еміля розгубленим поглядом. — Обирати між братом і мамою?

Не сказавши більше ані слова, він задумливо почухав вухо і поплентався назад у бік базару. Аврора обережно забрала з механічної долоні магітроніка жабку й заховала в сумку. Робот задзижчав і поїхав услід за крамарем.

…Коли борсук озирнувся, вони були лише крихітними рисками на темному тлі брудної портової вулички: йотун, русалка і хлопчик із птахою на руках. Крамар проводжав їх поглядом, аж доки ті зникли з очей. І лише опісля, не стримавшись, гидливо пересмикнув плечима — наче по спині йому щось повзало.