Книга Еміля

Розділ 88

Високий, схожий на шахового слона, слимак повільно перебирає краями «ступні» своєї єдиної, широкої, мов спідниця, ноги. На паркеті за ним лишається смуга плівки, ніби хтось намастив підлогу силікатним клеєм.

Булдакову так страшно, що бідака заледве дихає. Він намагається сховатися за Ольгу Ігорівну, але та стоїть із таким порожнім поглядом, що він узагалі не певен, чи бачить вона, що відбувається.

— Ольго Ігорівно! Ольго Ігорівно! — смикає він її за руку, та це все одно що трусити гілку, щоб докричатися до дерева.

— Ти чимало згадала, — співучо промовляє слимак. — Залишилося показати тобі найголовніше.

— Хто я? — запитує Ольга Ігорівна, і її голос звучить слабко і жалюгідно.

— От власне, — хитає головою слимак. — От власне… Пам’ятаєш, як ти придумала, щоб воно йшло першим — твоє оленятко? Той твій спогад я бачив тисячу разів і однак не можу збагнути, як таке взагалі могло спасти на думку! Коли Хенті відкрив вам прохід — пам’ятаєш? І ти сказала: «Треба стрибати»…

— Треба стрибати, — луною відгукнулася Ольга Ігорівна й повільно сіла навпочіпки. — Треба стрибати, мій маленький.

…Левчик стояв перед нею й від напруження ледь стиснув губи, бо геть ні на що не спиратися йому було важко, а його милиць вона не взяла. Дзеркала навколо зникли, відкривши їх рожевому світанковому світлу, що лилося крізь величні гілки вічнозеленого дерева, що, здавалося, проросло крізь саме небо.

— Валаркоси впіймають тебе майже відразу, нічого не бійся. А коли ви спуститеся, ти загадаєш бажання. Пам’ятаєш його?

Левко серйозно кивнув:

— Одужати.

— Повністю одужати! — поправила мама. — Я стрибну, щойно побачу, що ти в безпеці, але вони не чекатимуть.

— Велетні, — знову кивнув хлопчик. — Я пам’ятаю.

— І хай що вони питатимуть, відповідай тільки це: «Хочу повністю одужати».

— А якщо спитають: «Хлопчику, як тебе звати?» — запитав Левчик і всміхнувся.

— Зосередься, будь ласка. Мені треба, щоб ти був серйозним. Зможеш?

Він кивнув. Вона довго-довго несла його широкою, мов хідник, гілкою, аж доки та небезпечно витончилася.

— Стрибатимеш звідси, — проказала вона і нервово зітхнула. — Не бійся.

— А очі заплющувати?

— Як хочеш.

— Не хочу, — сказав він після паузи. — Мене ж точно впіймають?

— Точно-точнісінько, — вона опустила його на гілку й поцілувала в чоло.

Левчик ніжно зазирнув їй у вічі.

— Тепер зі мною нічого не станеться?

— А навіть як станеться…

— …то однак усе буде добре! — завершив малий.

— Просто уяви, що вже летиш! І таке відчуття у грудях… Ніби щось лоскоче і хочеться сміятися…

— Як на гойдалці, — тихо промовив хлопчик.

— Як на гойдалці! — повторила мама. — І пам’ятай: повністю одужати і більше нічого!

Він затримався лише на мить, а відтак відпустив її руку й полетів униз, де хмари злилися в суцільну ватяну ковдру.

Мама плигнула слідом, щойно побачила, як валаркоси розправили крила, міцно тримаючи її оленятко. Та навіть падіння не перебило гіркого присмаку тривоги. Ні воно, ні лоскотлива солодкість польоту, коли дві пари лап обхопили її плечі, а дві пари крил залопотіли за спиною.

«Встигну, — шепотіла вона собі. — Я встигну».

Але валаркоси, ніби навмисне, спускалися нескінченно довго. Так довго, що малий уже був біля останньої з трьох Криниць, а вона ще ширяла десь на рівні міської п’ятиповерхівки.

— …І яка твоя справжня мрія? Ота, що в самому серденьку? — спитав Перший Тлумач, нависаючи над хлопчиком знаком запитання.

— Навіть якщо вона неможлива? — перепитав Левчик.

— Тим більше, якщо неможлива! — усміхнувся Тлумач. — Скажеш?

— Це легко. Усього лише одне слово!

— Одужати! — заверещала вона згори, відбиваючись від клятих крил, мов дика кішка, бо ладна була переламати собі всі кістки, тільки б не дати їм занапастити сина. — Він хоче лише одужати!

Геть-чисто всі її слова викрав порив вітру і розтягав по вічнозелених гілках раніше, ніж вони долинули до землі. А хлопчик дзвінко і чітко сказав їм те, у що вірив усім серцем, і ні Тлумачі, ні Криниці, ні сама Доля не побажали опиратися волі дитини.

— Ні-і-і-і! — відчайдушно залементувала мама, звиваючись у лапах валаркосів, мов змія, яку спіймав орел. — Ні-і-і-і! Ні! Ні-і-і-і!