Книга Еміля

Розділ 67

Вони сиділи за столом і мовчали. Не просто мовчали, а старанно дулись одне на одного. Спершу він був кинувся битися, але русалка швидко вгамувала його жаским, таким, що пробирав аж до кісток, вереском. Тепер між ними панувало холодне мовчазне перемир’я.

«Може, варто просто розповісти, — міркував він. — Однак вона відповіла чортзна-що».

І сам собі заперечив:

«Почує відповідь — і покине мене тут. А сірників не віддасть».

Він знайшов на кухні якісь сухі духмяні квіти, запарив їх замість чаю й тепер пив. Русалці теж налив, але та схрестила руки на грудях і сердито дивилася на свою чашку, «перебирала» на обличчі різні вирази, наче тасувала колоду карт.

— Пий помалу, тоді не буде таке гаряче, — не витримав Еміль.

Русалка мовчки показала йому язика. Причому ця гримаса теж виникла на її обличчі миттєво. Але Еміля це давно не лякало. А коли міна виникала в невідповідний момент, то навіть смішило. Аврора склала губи трубочкою і вже намірилася сьорбнути чаю, але не наважилась. Вмостилася на стільці з ногами й перелякано принюхувалася до напою. «Як лисиця», — подумав Еміль.

Він узяв свою чашку, голосно втягнув чай губами і прицмокнув, показуючи, який той смачний. Русалка недовірливо зиркнула на нього.

— Треба дмухати, — зглянувся Еміль. — Щоб охолов. Отак — ф-ф-ф-ф-ф-ф…

Блискаючи в його бік очима, вона надула щоки і заходилася старанно видувати повітря в простір.

— У чашку, Авроро, дмухай у чашку!

Він не витримав і засміявся. Вона щось буркнула собі під носа і нажабилася.

Надворі блискавки грубо розривали хмари, окреслюючи рвані краї небесних ран. Еміль підійшов до вікна і мимоволі поринув у споглядання. Буря сунула просто на них, заливала темним індиго щораз більшу частину безкрайньої лазурі за вікном. Сонце лякливо сховалося десь по той бік маяка. Він думав про її відповідь. Дивну, безглузду і загадкову водночас. У принципі, це була ніяка не відповідь. Радше ще один ідіотський натяк. Приблизно цієї миті його замислений погляд, що давно вже блукав де заманеться, натрапив на табличку з написом. «КУЛІТУ АКСУ» — мимоволі прочитав він. Напевно, минуло кілька секунд, поки він усвідомив, що допіру подумки промовив слова, написані геть незнайомою мовою.

Еміль укляк, збентежений цим відкриттям. У його голові полохливою луною повторювалися слова Третього, який вимагав прочитати сторінку раніше, ніж на нього подіє русалчине зілля. Еміль зиркнув на Аврору — та відвернулась і флегматично цокотіла ложечкою в чашці. Похололими руками він поспіхом розгорнув сторінку, яку дав йому Тлумач. Йому аж у животі скрутило в болючому спазмі кепських передчуттів. Додолу посипалися воскові крихти зламаної печатки.

На пожовклому аркуші було кілька рядків, які Еміль легко міг прочитати, не розуміючи водночас жоднісінького слова.

…Зіжмакана остання сторінка, на яку, либонь, полювали шукачі Криниць по всіх Дев’ятьох Світах, непотребом лежала в його кишені. Еміль давно перебрав у пам’яті всі образливі вирази, які тільки можна приміряти на себе в пориві самобичування, але тепер його думки виснажено блукали коридорами темної школи на околиці засніженого селища, де чекала мама. Певно, вона місця собі не знаходила від хвилювання й поганих думок…

«Раптом вона думає, що я помер? Або щось гірше…»

«Щось гірше!» — похмуро озвався в голові його власний голос.

Треба негайно повернутися й усе їй розповісти. А вже потім разом вирішувати, що робити з Криницями, іншими світами і підступними велетнями. Тільки як?

«Не треба було взагалі їхати. Треба було спершу все пояснити мамі…»

«А вона б повірила?» — запитав внутрішній голос, і відповідь була цілком очевидна: не повірила б.

Як не повірила тієї ночі, коли в їхній кімнаті — ні сіло ні впало — опинився чорний директорський телефон. Еміль мимоволі зітхнув. Пригадався змінений відстанню голос у слухавці і як підступні сльози перехопили йому подих. «Ти вже дорослий, і мені потрібна твоя допомога! Мілько, допоможеш мені?»

— Чому вона тобі не сказала? — раптом озвалась русалка.

— Що?

— Що він помер, — додала вона, наче хльоснула батогом.

«Хто помер?» — мав би спитати Еміль, але біда в тому, що він зрозумів одразу. Миттєво. Вона читає думки чи щось таке… Еміль відвернувся і вдав, що й далі дивиться у вікно. А сам намагався стримати сльози. Не її собача справа! Краще б віддала коробку і котилася до своїх Криниць.

— Як ти дізнався? — запитала Аврора просто в нього за плечем.

Еміль щосили замружився, але сльози по-зрадницькому вирвалися з-під повік і тепер прокладали шлях по його щоках — униз, до поблідлих і до болю стиснених губ.

«Як ти дізнався?» — гуло в голові її запитання. «Як ти дізнався?»

…Південне сонце до дзвону розжарило нерухоме полудневе повітря.

— То ось ти який, — промовила незнайома Хазяйка Курей із двоповерхівки навпроти. — А де ж твій братик?

Він знай думав про її клятий ящик і про те, що не могли вони з хлопцями розтягнути по подвір’ю все вугілля, лише кілька разів там ховаючись.

— У лікарні.

— Це тобі так мама сказала? — запитала Хазяйка Курей, наголосивши на слові «мама».

Він кивнув:

— Ми літали до нього. Літаком. І я згори бачив корів.

— Тільки братик давно не в лікарні, — махнула рукою жінка. — Тебе обдурили.

— Мама? — здивувався Еміль.

— А ти піди й запитай, — порадила сусідка. — Іди і спитай, де твій братик.

— Де? — здивувався Еміль, бо геть не розумів, до чого вона веде.

І, перш ніж відповісти, сусідка розтягла губи чи то в гримасі фальшивого співчуття, чи то в огидній, мерзенній посмішці…

І знову, як тоді, на шкільному даху, в Емілевих скронях забилася марна безглузда думка, в якій головними були слова «якби ж».

— Ми нещодавно були в нього. І я плакав, бо йому ставили крапельницю, — Еміль і досі дивився у вікно і, здавалося, бачить у відображенні лікарняну палату. — А він казав, що це не боляче. Але ж я бачив голку…

Аврора, вочевидь, щедро насипала цукру в чашку й тепер гучно розмішувала, стукаючи ложечкою об фарфорові стінки. Цей надокучливий дзенькіт видавався таким нетактовним, таким недоречним. Він на кілька секунд замовк, щоб вона закінчила, але русалка знай калатала і калатала клятою ложечкою — ніби на зло.

— Не калатай так гучно, — попросив він. — Віддай сірники, і я скажу твою відповідь, обіцяю.

І повернувся.

Чай у її чашці шалено кипів, вирував ключем і розкидав довкола білі бризки. У чашці істерично металася ложечка, ніби прагнула вистрибнути. А поверхня столу навколо чашки надприродно швидко вкривалася памороззю. Пляма білих крижаних візерунків розповзалась мов полум’я. Пара ледь здіймалася над чашкою, замерзала крихітними крижинками й осідала сніговим пилом.

Та найголовніше — Аврора. Вона обіруч вчепилась у край столу і дрібно тремтіла — так, ніби її било струмом, а чорні очі були повністю затулені білими плівочками.

— Авроро! — покликав Еміль. — Авроро, що з тобою?

Вона не рухалася, лише дрібно трусилася, наче її морозило.

Паморозь швидко підбиралась до русалчиних пальців, що судомно вчепилися в стільницю. І коли перші крижинки з’явилися на її шкірі, Еміль інстинктивно кинувся до неї й разом зі стільцем відтягнув на метр від столу.

— І-і-і-і-і-і! — заверещала Аврора й шпарко скочила на ноги.

— Що з тобою?

— Завихрення! — вона ошелешено витріщилася на нього. — Ти мене висмикнув!

— Обережно!

Крижана пляма інею розповзалася по підлозі й уже підкрадалась до русалчиних ніг.

— Ентропія падає! — видихнула вона.

Аврора застрибнула на стілець і потяглася до цукорниці, та щойно торкнулась, одразу відсмикнула руку.

— Паскудство! Яка ж холоднюча! Шукай ганчірку! Швидко!

Еміль схопив кухонного рушника і кинув Аврорі. Вона загорнула руку, схопила обмерзлу цукорницю й одним рухом висипала вміст у киплячу чашку. Цукру було чи не більше, ніж води. Чай одразу перестав вирувати.

— Тепер чайник! — вигукнула русалка.

Вона лила воду, аж та перелилася через край, і покришка з брязкотом впала на переповнене солодкою мішанкою горня. Стрімким рухом Аврора збила чашку на підлогу й завмерла. Пильно оглянула вкритий інеєм стіл. Паморозь вже не розповзалася. Розбита чашка лежала в центрі купи мокрого цукру.

— Здається, подіяло, — виснажено сказала русалка і простягла до Еміля руки. — Зніми мене!

Еміль допоміг їй зіскочити додолу.

— Що це було?

— Хтось прагнув повірити в минуле. Захотів, щоб було так, як не було, хоч воно вже було… — вона стривожено глипнула у вікно. — Забудь. Для тебе це надто складно. Краще ось що…

Кухню струсив громовий ляскіт і не дав їй договорити. Все навколо осяяв спалах близької громовиці.

— Вона вдарила навпаки! — заверещала русалка і пройняла його обвинувальним поглядом. — Про що ти думав там, біля вікна?

— Хочеш сказати, це через мене?

— Бо я думала тільки про те, який ти придурок!

— До речі, це ти запитала про брата, і я… — Еміль замовк на півслові. У нього запаморочилася голова і скрутило живіт.

Далекий танець блискавок за вікном набув якоїсь огидної нудотної плинності. Грозові хмари ніби безкінечно ковзали кудись вбік і вгору. Еміль одразу впізнав це гидотне відчуття, коли змінюються спогади.

«Скасовуються», — нагадав у його уяві директорський голос.

Жодних сумнівів — хтось просто зараз переінакшував минуле. Аврора щось питала, заглядала в очі, перебирала на обличчі занепокоєні лики, але він був ніби за склом. Русалка посадила його на стілець. Еміль навіть цього не усвідомив. Він щосили чіплявся за спогади, що вислизали, немов крихітні рибки, яких він ловив руками при самому березі їхнього лагідного південного моря… Силкувався не дати їм стертися з пам’яті… Подолати цю огидну, абсурдну подвійність нещодавніх подій, залишити тільки одну версію — ту, що була насправді.

«І яка ж?» — гидомирненько озвався в його голові директорів голос.

«Я пам’ятаю! — подумки закричав він. — Я все чудово пам’ятаю!»

Ось він повертається в їхню кімнату після мандрівки в завихрення. Ось іде шкільним коридором і майже не відчуває під ногами підлоги — від хвилювання, втоми і захоплення водночас. Думає, що скаже мамі. І майже не дивується, коли бачить, що вона спить. Ось він нашвидкуруч збирає рюкзак. Ось торкається губами її щоки.

Але водночас із кожною секундою в його голові чіткіше вимальовується інший, паралельний спогад. Він набирає барв так стрімко, що відрізнити його від реального дедалі важче. Ось у ньому з’являються деталі. Звуки, запахи. Відчуття. І от уже, за кілька секунд відчайдушної боротьби, він стає єдиним і справжнім: тим, у якому Еміль так ніколи і не повернувся до їхньої кімнати.

Бо коли до дверей лишалося якихось десять кроків, посеред коридору, освітленого пожовклими плафонами, стала стрімко згущуватися темрява.