Книга Еміля

Розділ 77

Б’юле багато чого боявся. Ясна річ, ніхто про це не здогадувався, а він докладав чималих зусиль, щоб ніколи і не здогадалися. Та речей, які лякали йотуна, було чимало. Про Ґрарка, скажімо, ви вже знаєте. Ще він боявся лісової хюльдри з діркою замість спини, нічних грюків (особливо коли хтось ніби ходить на горищі), боявся вистромити ногу з-під ковдри, боявся коричневих жаб і того, що як різко обернутися в імлі — побачиш когось у себе за спиною. Боявся нахилятися до криниці в сутінках, боявся розплющити очі під водою, і що мама забуде його на базарі — теж боявся. Боявся, що кажан заповзе йому в рота, поки він спить, боявся рипливих підлог (раптом тріснуть під ногою), боявся, що вдихне яблучну кісточку (а вона проросте в мозку). Боявся непроглядної темряви, коли не видно взагалі нічогісінько, і що хтось дивиться на нього впритул, а він і не знає. Боявся, що якось уранці прокинеться в труні або що вдавиться за обідом, а всі подумають, ніби він сміється, і просто дивитимуться, як він помирає. Боявся, що спитає щось недоречне, й усі зарегочуть. Або що вітер розчахне двері вбиральні саме тоді, коли дорогою проїжджатиме віз, повен сусідських дітлахів, їхніх мам і молодиць, і всі стануть дивитися й тицяти пальцями. А ще — опустити вночі руку з ліжка, бо якщо її хтось лизне холодним липким язиком, він тієї ж миті помре зі страху. Але на вершині всієї цієї піраміди страхів усіх видів і калібрів, навіть вище за пекельного вовка Ґрарка, у Б’юле були ондини — створіння однаково моторошні й бридкі.

Ондини втопили його двоюрідного дядька, і, кажуть, обличчя мерця було спотворене гримасою такого жаху, що місцевий рибалка, який виловив його з річки, посивів за один день — лишень від того, що поглянув небіжчику в очі. Ондини звели з глузду його двоюрідного діда, і той весь час дивився на річку і плакав, аж поки однієї ночі подався місячною доріжкою і втопився. Якось вони з батьком бачили порожній драккар, якого прибило до скель. І кажуть, то ондини їхнім вереском довели екіпаж до сказу, і всі його члени перетовкли один одного в дикій безглуздій бійці, а ті, що вижили, кинулися на власні мечі.

Ондини якось принадили його батька просто в бистрінь, і він дивом не перекинув човна, а коли повернувся додому — два дні не розмовляв. Один мамин родич завинив був ондинам душу і тому все життя боявся води дужче вогню. Він стежив, щоб у його домі ніде не збиралося води більше, ніж чашка — ні в калюжі, ні у відрі, ні в забутому під дощем шоломі. Та якось його однак знайшли мертвим — обличчям у тарілці з юшкою. Чи варто казати, що він утопився…

Отож не слід ані осуджувати, ні дорікати Б’юле, що кинувся навтьоки з кухні, коли ондина розплющила очі. І нехай він боявся, що от-от почує хрускіт маленьких кісточок хлопчика, якого щойно врятував від блискавки, нехай картав себе за боягузтво (і за те, що забув на маяку свого вірного скрамсакса), але прадавній родинний жах перед ондинами був могутніший.

Б’юле опам’ятався в одній із кімнат у кінці коридору й усвідомив, що стоїть у тій-таки непроглядній темряві, де просто за сантиметр від його обличчя може ховатися зубата пика будь-якої почвари — а він і гадки не матиме. Усвідомивши це, Б’юле занепокоївся (а як по правді, то мало не сконав від переляку) й замислився, а чи не вийти назад (а отже, ризикнути здибати голодну ондину), чи, може, залишитися тут (із кимось невідомим, хто причаївся в мороці). Серце калатало важко і лунко.

Б’юле здавалося, ніби той стукіт наповнює всю кімнату. Він став мамрати довкола руками і страшенно боявся когось намацати, але пітьма була геть порожня. Тоді він повернувся до дверей і заходився общупувати стіни. Вони були дивні: ідеально гладенькі, без жодної шорсткості. Приблизно на рівні чола Б’юле намацав щось видовжене — й одразу впізнав гасову лампу, яких тут повно. Міркуючи, чим запалити, зняв її з гака… І лампа відразу ж сама собою спалахнула рівним жовтим полум’ям. Б’юле здригнувся й ледь не впустив її, але встиг себе опанувати.

І аж йойкнув.

У довгих темних коридорах навколо стояли десятки силуетів із такими самими лампами і пильно вдивлялися в нього. Йому знадобилося кілька секунд, перш ніж усвідомив, що постаті, які синхронно підіймали й опускали лампи разом із ним, — це його власні відображення, бо стіни квадратної кімнати були всуціль дзеркальні.

У самому центрі кімнати, на дерев’яній підлозі, стояли здоровенні терези з мідними шальками на ланцюгах. На одній лежало перо якоїсь дуже великої птахи. Друга була вся в бурих патьоках і плямах. По спині Б’юле пробіг неприємний холодок, і він мимоволі озирнувся, щоб переконатися, що позаду нікого нема. Він упізнав цю кімнату. І терези, і перо, і дзеркала були дуже точно зображені в «Путівнику».

— Хулера ясна… — прошепотів він від надміру емоцій.

Б’юле стояв просто посеред Серцесховища. У кожнісінькому віддзеркаленні на підлозі стояв постамент, але в кожному — трохи в іншому місці. «Бо це різні постаменти», — здогадався Б’юле. Йому пригадалися байки, які переказують вечорами в трактирах Йотунгейма. «Одне дзеркало, одне серце!» Тільки зараз постаменти були пусті.

Йотун швидко звірився з ілюстраціями в «Путівникові» й поспішив перейти до наступної кімнати.

Кімната була цілком нормальна, з вікнами (якщо, звісно, можна вважати нормальними вікна, що виходять у безконечне зоряне небо) — і теж майже порожня. Майже, бо в ній не було ані столів, ані стільців, ані шаф, ані дзеркал, зате біля стіни стояв величезний, до самісінької стелі, достоту гігантський комод. Такий великий, що Б’юле знову відчув себе дитиною — коли навіть вилізти на стілець було нелегким завданням. А стільці в його велетенських батьків були нівроку.

Комод був наче складений із доброї сотні шухляд, і на кожній — табличка з написом. Так багато, ніби його власник зібрав мільйон різних речей і в найретельніший спосіб їх розсортував.

Кілька секунд Б’юле стояв, благоговійно роззявивши рота. Потім дістав «Путівник» і швидко знайшов потрібну сторінку — на ній була зображена ця кімната, ніби автор малюнка стояв у тому самому місці, де зараз Б’юле.

Тут важливо нагадати, що «Путівник» написаний будь-якою мовою. Це такий самий загальновідомий факт у Йотунгеймі, як і те, що місячний хорт щоночі гасає небом навздогін за місяцем і намагається його зжерти. Ось чому варто лише почати читати «Путівник», як він одразу перекладався зрозумілою мовою. Аби ж тільки Б’юле вмів почати!

Не те щоб йотуни були неписьменним народом — зовсім ні! Навпаки, пристрасть до віршів змусила інеїстих велетнів навчатися грамоти ще тоді, коли руни писали тільки заклиначі та віщуни. Батьки віддали Б’юле до місцевого вчителя ще малям. Але знаєте, що сталося на одному з перших уроків, коли спекотної літньої днини вони сиділи біля навстіж прочиненого вікна над сувоями з рунами? Здогадатися нескладно. Надто, знаючи, що в той час у малого на голові ще вилися кучерики. Власне, лише до того дня й вилися…

БА-БАМ! — і в їхньому селищі більше ніхто не вчив дітей грамоти, зате кожен принаймні трохи вмів гасити пожежі. Може, батьки і самі б упоралися із синовою наукою, та, як на лихо, папір так чудово горить!

Одне слово, Б’юле не міг прочитати навіть те, що написано будь-якою мовою, тому задовольнявся картинками та історіями численних байкарів у шинках.

Не згортаючи книги, Б’юле ступнув кілька кроків до комода. Його метою було схопити будь-яку з шухляд, а, як вдасться, то одна по одній переловити всіх.

Та щойно наблизився — фрррришшш! — шухляди розлетілися, ніби від вибуху! Він навіть присів із несподіванки. Від самого комода нічого не лишилося. Шухляди тепер сновигали туди-сюди під стелею. Б’юле кивнув, ніби у відповідь на власні думки, і перегорнув сторінку. Один із ящиків був зображений у «Путівнику» в найдрібніших деталях — ретельно промальована дерев’яна фактура, табличка невідомою мовою і — крила. Дві пари прозорих і тонких, як у жука.

— Жукляди, — згадав Б’юле і задер голову. — Далеко ни повтікаєте!

Жукляди низько дзижчали й билися об вікна, наче тлусті, вгодовані мухи. Йотун перегорнув сторінку «Путівника» — там було безліч маленьких малюнків різних предметів — і короткий підпис під кожним. Деякі мали звичний вигляд: мечі, шоломи, лампи, якісь елементи одягу; деякі могли видатися дивними. Утім, Б’юле знав про кожен із них усе: звідки взявся, яким наговором зачарований, на що здатен. Якийсь час йотун ніжно погладжував малюнки пальцем і щось бурмотів. А тоді рішуче згорнув «Путівник», обережно поклав його на підлогу — й із азартом мисливського пса кинувся ловити шухляди.

Ой леле… Чи то стелі виявилися надто високими (вже збудували, так збудували), чи Б’юле був трохи занизький (ніде правди діти), але з таким самим успіхом він міг би ганятися за ластівками в чистому полі.

За якийсь час Б’юле добряче засапався й тяжко опустився на підлогу — саме туди, де до того стояв комод. Знесилено застогнав, мовби в нього вичерпались останні сили, приплющив очі… І, здається, так і задрімав липким важким сном. Якби в йотуна були вії, ніхто й ніколи б не помітив крихітних щілинок між його повіками! До того ж він іще й геть натурально давав хропака — так солодко, що на будь-кого навіяв би сон.

От тільки шухляди знай собі літали і літали. А потім — склалися в комод біля протилежної стіни.

Б’юле вмить перестав хропіти і набундючився… Аж раптом зірвався з місця, наче гарматне ядро. Першої секунди справді могло видатися, що він устигне добігти до комода раніше, ніж шухляди встигнуть розгорнути крила. Але останньої миті вони легко злетіли під стелю, а Б’юле зашпортався, гепнувся з розбігу на підлогу й, мов клунок, проїхався до самісінької стіни, і його лиса маківка з ляским стукотом зустрілася зі штукатуркою.

Б’юле не рухався і, здається, навіть не дихав. Тільки його широкі плечі ледь тремтіли від гірких беззвучних ридань.

Річ у тім, що всі неймовірні магічні артефакти — зокрема і сам Громогурк Форра (хай би що там про нього казали) — зараз кружляли над його лисою голівонькою, замкнені в крилатих шухлядках. А єдине, чого Б’юле не знав про чудесні предмети, — це їхні справжні імена. Тільки народні: на кшталт Громогурк, або З-Плеча-Меч, або Наскрізальний Спис. Справжні імена давали владу над магічним предметом, а головне — дозволяли витягти його із зачарованої скрині; народні ж пасували хіба для побрехеньок у корчмах.

Найгірше, що кожне справжнє ім’я було старанно виведене під зображенням чарівного предмета в «Путівнику», й це, безумовно, надавало неймовірні можливості кожному, кому вдалося б потрапити в цю кімнату з «Путівником» у руках.

Кожному, хто вмів читати.