Книга Еміля

Розділ 83

Булдаков нічого не встиг збагнути. Удар об стіну відгукнувся судомним, задушливим болем у животі, наче хтось зі старших знову «всадив йому в сонечко». Тільки цього разу в очах насправді стало так темно — хоч в око стрель. Минуло, певно, кілька довгих секунд, перш ніж Женя подумав, що це радше схоже не на удар, а на дивне, жаске падіння крізь морок.

Утім, біль невдовзі відступив, крізь заплющені повіки проступило світло, і повернулися відчуття. Лопатками і потилицею він відчував тверду підлогу, і почув шум листя — так, ніби вітер гойдає дерева. А ще — запахи. Незнайомі, свіжі, буйні. Відчуття нереальності остаточно відступило. Булдаков розплющив очі, беззвучно застогнав і сів.

Він був на підлозі в якійсь кімнаті. Ні, в сараї. У дивному сараї, в якому, здавалося, щілин було більше, ніж дощок, з яких він збитий. І в шпарини виднілося листя. День.

— Де це ми? — запитав хтось, і Булдаков озирнувся.

Емілева мама, Ольга Ігорівна, теж сиділа на підлозі й зосереджено терла скроні. Булдаков мовчав; він намагався збагнути, чому листя зелене, якщо зима. Ольга Ігорівна заходилась водити долонею по дощаній підлозі, так ніби навмисне хотіла загнати собі скалку. А потім раптом нахилилась, висолопила язика і лизнула долівку.

Женя аж очі вирячив.

— Лизни й ти! — скомандувала Ольга Ігорівна. — Лизни і скажи, що мені не ввижається!

«Лизни, вони солодкі!» — згадав Булдаков і недовірливо насупився.

Але Ольга Ігорівна очікувально дивилася на нього. І хоч він не розумів, навіщо вона це просить, відмовитись не наважувався. «Сама ж лизнула, — заспокоїв він себе. — Значить, усе нормально».

— Ти заснув? — спитала вона суворо.

Женя зітхнув, ліг на живіт і обережно висолопив кінчик язика. Дошки були солодкі й водночас трохи кислуваті. Він лизнув сильніше — жодних сумнівів! Навіть дуже солодкі! Саме такі, якими в його уяві мали бути оті кляті футбольні ворота. Тільки хлопчаки його обдурили, а Ольга Ігорівна — ні.

— Ну? — спитала вона. — Фруктова карамель?

— Барбариска, — уточнив Булдаков.

Його улюблені цукерки-смоктульки. А інших, правду кажучи, у них і не бувало. Ольга Ігорівна підвелася, підійшла до стіни і крізь щілину довго спостерігала, як гойдається листя.

— Я знаю це місце, — нарешті промовила вона.

Булдаков запитально дивився на неї.

— Я сама його вигадала, — пояснила вона. — У дитинстві. Ми на найвищому у світі дереві.

Було незрозуміло. Нічогісінько не зрозуміло. Ольга Ігорівна ступила до нього й сіла навпочіпки.

— Тебе Женею звати, так? Слухай мене дуже уважно, Женю. Ми — в Пустці. Довго пояснювати, просто повір — це Пустка. І тут дуже небезпечно. Зрозумів?

Булдаков невизначено смикнув головою.

— Тепер головне: тут не можна нічого згадувати. Геть нічого. Інакше відразу опинишся у спогадах — і застрягнеш. Назавжди. Зможеш якийсь час нічого не згадувати?

Булдаков знову труснув головою — цього разу квапливо і ствердно. Те, як вона з ним говорила, і те, що її слова були цілковито незрозумілими — лякало, і йому хотілося, щоб Емілева мама відійшла. Але вона знай зазирала в очі, ніби хотіла прочитати думки. Насправді ж фраза «нічого не згадувати» звучала досить ясно. Просто він не знав, як це. І що вважати спогадом, а що ні. І де вони. І чому літо.

Ольга Ігорівна знову підійшла до стіни. Довго вдивлялася крізь щілину кудись у море листя. Булдаков іще трохи посидів, а потім теж підвівся й обережно визирнув. І справді — високо. Дуже. А навколо — гілки, листя і знову гілки. І весь ліс — десь там, нижче. А вони — вище. І не видно жодного знайомого дерева. Ні ялин, ні сосон, ні заростей лопуха і ведмежої дудки.

— Я щось придумаю, — пообіцяла Ольга Ігорівна. — Придумаю, як вибратися, тільки не заважай.

Не заважати він умів.

Женя притиснув чоло до дошки і намагався розгледіти землю, але її зовсім не було видно. Ані клаптика. Унизу колихалося листя — і більше нічого. Дивитися було нудно, і в голові негайно сплив нещодавній кошмар: задушливе відчуття світу, що безкінечно віддаляється й залишає тебе в темряві. «Мабуть, я знепритомнів», — подумав Булдаков. Із ним уже щось таке траплялось. У поліклініці.

Тоді вони з мамою довго чекали в черзі, й Булдаков безцільно тинявся коридором і мацав усе підряд, поки його мама понуро розглядала фікус у дерев’яному вазоні. Він вирішив прокреслити лінію пальцем по стіні — від туалету в дальньому кінці й аж до мами. То приклав пальця до стіни й заходився старанно вести ним по штукатурці, потім по дверях, дверній ручці, знову по стіні. Відтак палець перелетів на лікарняну каталку, що стояла на дорозі, ковзнув її нижнім краєм — аж раптом подушечку підступно пронизав біль. Булдаков мовчки встромив пальця до рота і відчув солоний присмак. Дерматин був прищеплений до каталки довгою голкою від шприца з косо зрізаним гострим кінцем. У нього промайнула думка, а чи не поцупити голку, щоб потім штрикати всіх у школі, аж тут у голові дивно зашуміло, а все навколо затяглося сірою миготливою млою. «Непритомнію», — чомусь одразу здогадався Женя, і йому зробилося страшно.

Першою думкою було кинутися до мами, але зізнатись, що він зомліває від уколу в палець, було нестерпно соромно. І Булдаков вдав, що просто гуляє коридором, хоча з кожним кроком усе навколо затягувалося млою, а звуки віддалялися і глухли. Якоїсь миті Женька подумав, що на кінчику голки могла бути якась небезпечна зараза і тепер він помирає. Мабуть, саме ця думка й була останньою, найстрашнішою в його житті: «Я помираю». І він шубовснув у щось м’яке і чорне.

Отямився вже на підлозі — хтось тицяв йому під носа флакон, що смердів котячою сечею. Мама заходилася його обіймати й легенько плескати долонею по щоці, раз у раз повторюючи: «Добігався!». А з її очей котилися сльози.

— Добігався! — вкотре вигукнула мама й легенько ляснула по лобі.

— Ма… — застогнав Булдаков, і власний голос віддався болем у голові й вухах.

І тільки тепер зрозумів, що це відбувається по-справжньому: він лежить, а над ним схилилась мама і сварить його. «Бо я, як завжди, начудив», — подумки погодився він із нею.

— Мамо! — вигукнув він і сів.

Сарай і безкрає море листя зникли. Світ навколо був звичайною лікарняною палатою — похмурою й понурою, як усі, які він коли-небудь бачив.

— Женю! Женю, перестань! Перестань згадувати!

Він здивовано повернув голову. Ольга Ігорівна сиділа навпочіпки біля самого ліжка і шарпала його за руку.

— Я не можу тебе витягти! Зупинись! Ти у спогаді! Не згадуй!

«Не згадувати — що?» — здивувався Женя. І хотів спитати в мами. Його мама теж була тут: обіймала, притуливши голову йому до грудей, і це заважало дихати.

— Ма, що з тобою?

— Іди до мене! — відповіла замість мами Ольга Ігорівна і стисла йому зап’ястя. — Ну!

Женя хотів пояснити, що через мамині обійми не може встати. Але Ольга Ігорівна смикнула Булдакова до себе — й ось він уже підвівся з ліжка.

— Ти сам усе це створюєш, — вона ніби не сварила його, а благала. — Не згадуй! Не думай!

Збентежений, Булдаков озирнувся. Йому хотілося до мами. Вона й далі лежала грудьми на його ліжку й обіймала когось, перев’язаного жовтими бинтами. Він мимоволі сіпнувся до неї, але Ольга Ігорівна не пустила, а ще міцніше стиснула руку.

— Хто це? — вирвалося в Булдакова. — Ма, хто це біля тебе?

Мама не відповіла, натомість палко заговорила Ольга Ігорівна:

— Неконтрольовані спогади небезпечні! Тобі треба зосередитися, чуєш? Тільки ти можеш нас звідси вивести. Я не в тому стані, я нас обох занапащу. Чуєш мене чи ні?

Він чув, але й далі нічого не розумів. Тому повернувся до матері й промукав, немов телятко:

— Мамо! Ма!

— Дивись на мене! — Ольга Ігорівна схопила його за щоки. — То не мама. Це все наче сон, ясно? Хочеш до мами — слухайся мене! Ти слухатимешся?

Він скосив очі, щоб знову поглянути на маму, й побачив, що в неї ледь здригаються плечі. Плаче. Від цього видовища він відчув майже фізичний біль десь глибоко в животі.

— А тепер згадуй, тільки обережно, — попросила Ольга Ігорівна, — коли саме ти лежав у лікарні? Що це було? Згадай тільки це, ну?

Він знову обвів очима палату. Чому «згадай»? Хіба він був тут колись? Аж раптом у пам’яті спливло забуте, майже незнайоме слово — «кір».

— Я хворів… — тихо сказав Женя. — Давно…

Тільки палата була інша. Його будили вночі, щоб робити укол, і він плакав, а одного разу намагався втекти і навіть дерся на стіну трубою батареї. Але мама сказала, що поб’є.

— Молодець! — знову озвався голос, тільки тепер він уже не міг сказати, хто говорить.

Темний бокс інфекційного відділення перетинали смуги електричного світла з вікна. Мама вдягнена заснула на сусідньому ліжку, згорнувшись клубочком на провислій металевій сітці. Їй на ноги була недбало накинута колюча лікарняна ковдра.

— Тільки не занурюйся, чуєш?

Він майже не чув. Його очі були прикуті до обведеного тонкою жовтою лінією світла контуру вхідних дверей. Зараз прийдуть робити укол, а мама спить. І буде ще гірше. Ще страшніше.

Ніби у відповідь на його думки, у двері постукали.

— Ти занурюєшся! — долинув з-за дверей знайомий жіночий голос. — Я насилу тебе знайшла!

— Знову укол? — спитав Женя й про всяк випадок заскиглив. — Ма! Мамо!

— Послухай мене, послухай! — жінка зі знайомим голосом щосили тарабанила у двері. — Це спогад! Це було давно. Ти ж зараз зовсім не такий малий. Ми в Пустці, пам’ятаєш? Тому просто відчини ці двері й вийди. Зможеш?

У Пустці… Було давно… Спогад…

Її слова звучали в голові як дивні безглузді накази. Але сама думка про те, що можна просто відчинити двері й вийти, озвалася в ньому слабким спалахом радості. Тут було надто страшно. Він звісив ноги з ліжка.

Шкірою він відчував шорстке лікарняне простирадло й те, як напнулися пружини під миршавим матрацом. «По-справжньому, — думав він. — Це ж по-справжньому».

Тільки Женя не пам’ятав, що було до того, як він розплющив очі в цій моторошній палаті. А ще — він точно вже не був маленьким. Давно вже не був. І кинувши обережний погляд на маму, що спала, подався до виходу.

— Молодець! — підбадьорював голос за дверима. — Ні про що не думай. Просто відчини, і ми виберемось. Обіцяю, виберемося!

Тишу лікарняної палати порушувало лише знайоме мамине дихання: нечутне на вдиху, швидке і напружене на видиху. Завжди зосереджене, ніби навіть уві сні вона докладала зусиль, щоб жити… Женя ступив кілька несміливих кроків і взявся за ручку дверей. Але останньої миті злякався, що вони будуть замкнені, й він марно смикатиме ручку знову і знову, а двері не відчиняться. Бо колись уже так і було. Не з цими дверима і не тут, але було саме так!

— Булдаков! — гаркнула мама.

Він перелякано притулився спиною до клятих дверей. Він вдома. Пахло димом і господарським милом. Піч гула і тріскотіла. На мамі — халат і брудний фартух. Рукава підсукані до ліктів. Вдома вона називала його за прізвищем, лише коли злилася. І зараз у її руці був складений навпіл шланг від пральної машини.

— Паскуда мала, — лиховісно проказала мама і замахнулася.

Він не пам’ятав, що накоїв. Не пам’ятав, за що вона збирається його бити. Так прикро — він навіть не пам’ятав, за що…

— Це не по-справжньому! — долинуло з-за дверей, але голос був такий далекий, ніби гукали знадвору. — Просто згадай щось хороше! Щось хороше!

Він затулив обличчя долонями і чекав пекучого болю від шланга в стегні чи в плечі. Але останні слова голосу з-за дверей несподівано пробудили в пам’яті спомин.

Щось хороше… Може, якраз за це його і б’ють…

Згадалось, як обпікає гортань гіркий, гидкий сигаретний дим. Як він набирав повен рот, а сам нишком вдихав носом, щоб пацани не зрозуміли, що він курить «не в затяг». Затягуватися він теж пробував: у легенях пекло від надривного кашлю, в переніссі віддавало гаром, ніби він проковтнув жменю попелу. «Не в затяг» було набагато краще. Смак сигарети йому однак не подобався. Зате подобалися погляди пацанів, коли він повільно виштовхував повітря з легень й одночасно випускав дим, що зібрався в роті, недбалою цівкою.

— Дай мені спробувати! Дай!

Він віддав їм цигарку з таким виглядом, ніби відриває від серця.

— Он ти де! — з-за сараю вигулькнула вродлива жінка зі знайомим до болю обличчям і схопила його за плече.

— Я не курив! — заскімлив Булдаков. — Просто стояв із пацанами!

А сам ніяк не міг згадати, де її бачив.

— За мною! — наказала жінка і міцно вхопила його за лікоть. — Просто йди за мною.

І потягла дощатим тротуаром, що звивався поміж сараїв і кривих приземкуватих хат.

— Вирвалися, — сказала вона.

— А ви не будете сваритися? — запитав Булдаков і про всяк випадок спробував висмикнути руку, але жінка не пустила.

— Женю, ти вмієш фантазувати? Впевнена, що зможеш, якщо захочеш. Треба буде уявляти те, що я скажу, гаразд? І швидко.

«Ольга Ігорівна», — згадав він, а вголос запитав:

— Навіщо?

— Бо ти вже позганяв сюди всі жахіття дитинства. А в Пустці вони стають небезпечними. По-справжньому небезпечними, чуєш мене? По-справжньому!

Вона показала кудись пальцем, і Женя слухняно поглянув у тому напрямку.

З-поміж сірих сараїв крізь зібгані від весняного сонця й почорнілі кучугури талого снігу до них зі злостивою рішучістю прямували якісь люди. Придивившись, Женя з жахом зрозумів, що всі вони були однакові, наче копії: кремезні грубі жінки в білих халатах із зав’язками на спині й у жовто-коричневих гумових рукавичках. У руках в них блищали металом медичні інструменти.

— Чому ти боявся їх у дитинстві? — запитала Ольга Ігорівна. — Пам’ятаєш?

— Вони робили боляче…

— Отож-бо. І повір мені: тепер вони завдадуть набагато більшого болю, — Ольга Ігорівна стиснула його за плече. — Й тому просто зараз ти мусиш згадати свою мрію.

— Мрію? — розгублено перепитав Женя.

— Сама я не в тому стані. І, швидше за все, затягну нас у стократ страшніші жахіття. Ось чому це має бути саме твоя мрія. Неймовірна, чарівна, навіть дурнувата — не має значення! Головне, щось, чого ти не міг бачити в реальності. Де ніколи не бував. А краще — чого взагалі не існує. Спробуєш?

Ольга Ігорівна повернула його голову і змусила поглянути в її блакитні очі.

— Згадай мрію й вигадай двері, через які можна туди потрапити, — ось і все. Тільки нехай ці двері будуть зовсім поряд, благаю тебе! Інакше ми просто не встигнемо добігти.