Книга Еміля

Розділ 59

Ампула тріснула з глухим низьким звуком, ніби клацнув суглоб.

Запізніло промайнула думка: якщо загадковій речовині потрібна бодай секунда, щоб подіяти, — це кінець. Еміль бачив усіяне шипами одоробало просто над собою й розумів: він будь-що має відскочити. Здавалося, навіть намагався це зробити, але тіло ніби отримувало сигнали не через нервову систему, а голубиною поштою — настільки довго і мляво реагували м’язи на істеричні накази мозку.

А краб знай падав і падав. Падав і падав. Так довго, що в якийсь момент Еміль усвідомив: членистоноге не рухається, а просто висить у повітрі! А він і не намагається відійти — лише застиг, паралізований спазмом жаху.

— Ти був на волосині, — просто з-за спини долинув знайомий голос одного з братів-велетів.

Еміль все не міг відвести погляду від краба, боячись, що той таки впаде на нього. Але світ завмер, як тоді у школі. На тлі збляклого заходу хвилі океану перетворилися на темні пагорби. Бризки піни — ніби вилиті із застиглого скла. Він ступив кілька кроків убік, далі від закляклого в повітрі краба, і важко опустився на пісок.

— А де інший? — запитав Еміль.

— Може, сьогодні я і є інший.

Тільки тепер Еміль озирнувся — й аж здригнувся. Це був той самий худий тип у золотій масці й драному рожевому светрі.

— То це ви?

— Ти ж у курсі, що на це запитання неможливо відповісти «ні»? — зауважив той.

— Я мав на увазі, Третій.

— Так мене називають, — погодився велетень.

— А я Еміль, — із ввічливості назвався він.

— Якщо не витягнете свого тіла, краб вас з’їсть, щойно ми відійдемо глибше. Без тіла прогулянки довші, до речі. Це на майбутнє.

Геть збитий із пантелику, Еміль хотів було запитати: «Яке тіло?», та раптом згадав слова Високого і підскочив мов ошпарений. Там, де з маяка падав униз велетенський краб, на піску, розгублено дивлячись угору, досі стояв він сам.

Еміль несміливо наблизився.

— І як його… — невпевнено запитав він.

— Різко на себе. Тільки швидше.

Глибоко вдихнувши — не щодня висмикуєш за край самого себе, — Еміль ухопив за плечі того, хто скидався на його воскову копію, і смикнув. Спершу здалося, що зрушити з місця застиглого самого себе неможливо. Та раптом щось глухо ляснуло — і вони обидва впали на пісок. Еміль одразу сів і закрутив головою, — його друге «я» зникло.

— Якщо душа і тіло по один бік, вони відразу з’єднуються, — і Третій галантно повів рукою. — Ласкаво прошу! Тепер ви тут із тілом і душею. Буквально.

Здається, Еміль витратив останні сили. Хотілося просто посидіти, бо серце й досі тарабанило, а груди пекло з кожним вдихом. Велетень не заважав. Шок поволі відступив.

— Ви знаєте, що це за місце? — запитав Еміль.

— Кадінгірра. Острів у всіх світах.

— В одному світі це пустеля.

— Колись там було море…

Третій повернув голову туди, де біля самого піску завмер у божевільному віражі мартин, що тікав від крабової клешні. Одне крило витягнуте вгору, друге зігнуте під дивним кутом, махове пір’я розчепірене, ніби пальці…

— Не думав, що ти так швидко його знайдеш, — чомусь сказав велетень.

— Мартина? — здивувався Еміль.

Третій потис плечима:

— Цей світ. Загалом.

Здавалося, що крізь маску велетень заглядає хлопцеві в очі й що він чимось стурбований. І було зовсім не зрозуміло, що він почуває. Та чи й почуває хоч щось.

— Просто взяв і вийшов, — відповів Еміль.

— Ти навіть не уявляєш, як багато в цьому житті залежить від правильно обраних дверей.

— Мабуть…

— Коли тебе викине назад і барви знову стануть яскравими, я хочу, щоб ти не просто врятувався від крабів. А й учинив правильно.

Еміль мимоволі звів голову. Лише зараз він зрозумів, що світ навколо — ніби за брудним склом. Усе зблякло. Мабуть, тоді, у школі, було так само, але він не зауважив.

— І як правильно? — запитав він.

— Так, як буде краще.

— Кому?

— Наприклад, твоєму братові. Ти ж по нього прийшов? — велетень нахилився золотою маскою до Емілевих очей.

Братові… Скільки часу минуло, відколи він увійшов у ліфт? День? А він уже витратив одну з трьох капсул. Як він поверне брата, якщо за кожними дверима — цілий світ, і в тому світі ще треба відшукати Криниці? Стало нестерпно гірко і самотньо. Мабуть, саме тому він знову згадав той день. Довгі роки, аж до моменту на даху, він думав, що забув його — лінивий, розпечений сонцем недільний полудень, коли Еміль ховався в ящику для вугілля. В її ящику. Ну чому він не обрав будь-який інший із двох десятків однакових ящиків! Чому…

Здається, жар розпеченого південним сонцем асфальту досі пече його ступні. Він намагається ставати на траву, що проросла в тріщинах, щоб було не так гаряче…

«Мама все скаже, — думає він. — Засміється і скаже, що все не так. Навіть хай би назвала його дурником! Навіть насварила легенько — аби тільки засміялася».

І уявляє її обличчя. Як вона сміється, і сварить його, і називає дурником. І обіймає.

Вискакує на доріжку з бетонних плит, що веде до будинку, й біжить щодуху. Тух-тух-тух-тух — кожен крок відгукується в п’ятах ритмічним свербінням. Пригинається під гілкою, старається не наступити на опалі вишні, пірнає в тінь виноградника, і ось він уже під вікном кухні.

«Ма! — гукає він і забігає в під’їзд, що після спеки видається крижаним. — Ма! Мамо!»

І налягає на ручку оббитих дерматином дверей квартири номер дванадцять.

«Ма! Знаєш, що мені сказали про братика… Ма, знаєш? Ма!»

— Ти геть кука на муню! — гиркнув Третій.

І Еміль умить відчув, як хтось схопив його за плече і висмикнув із передпокою їхньої пропахлої в’єтнамськими циновками квартири, — на берег, де навіть сам вітер завмер. І тільки тепер усвідомив, що справді щойно стояв там! Буквально — був там, у тому дні!

— Неконтрольовані спогади можуть бути небезпечними! — повчально мовив Третій. — Ти все-таки в Пустці, хоч і на її краю. Чи знав ти, що вона здатна накопичуватися в серцях?

— Пустка?

— Порожнеча… — прогуркотіла Золота Маска, і в її голосі змішалися повага і біль. — У нас не так багато часу.

— На що?

— На розмову. Що робитимеш далі?

— Вже точно спробую нічого не згадувати, — пообіцяв Еміль.

— А взагалі? Вже вирішив?

— Не знаю… Вибиратися звідси.

— І що? Принесеш мамі пташку зі зламаним крилом?

— Їй зламали крило? — Еміль зажурено глянув на мартина.

— Літати — не головне, — відмахнувся велет. — Їй давно пора згадати, хто вона. Хоч це ти розумієш?

Еміль насторожено подивився на велета.

— Пташці?

— Мамі! Ти ж читав «Віщування»?

— Мамі не можна згадувати… — пробурмотів він. — Це як кокон…

— Там сказано, що мати Хлопчика-без-Сну погубить молодшого сина так само, як занапастила старшого, — незворушно провадив Третій. — І, певно, теж пересидить цю неприємність у власному коконі.

— Це все неправда! Вона нікого не занапастила!

— Так сказано у «Віщуванні», — знизав плечима Третій.

— Чому треба вірити в якісь там пророцтва?

— Вірити треба в любов. Решту — враховувати.

— Якщо та провидиця Валла була така мудра, чому не змогла уникнути смерті?

— Дуже смішно, — байдужо мовила маска. — Ніхто не може уникнути смерті. Але жити можна по-різному! От ти — чого б хотів?

— До мами, — буркнув Еміль.

— А потім?

Еміль набундючився:

— Усі говорять про Криниці, але ніхто не хоче підказати, де вони!

— Бо підказувати заборонено, — розвів руками Третій. — Ми зобов’язані тримати в таємниці все, що хоч якось із ними пов’язане. За порушення — покарання Долі.

Еміль засмучено підпер щоки і втупився в заціпенілі хвилі.

— Зате натякати можна! — раптом радісно вигукнув Третій. — Ти ж розумієш натяки?

— Залежно які, — підняв голову Еміль.

— Можемо спробувати! Але спершу скажи мені, скільки ампул вони тобі дали? — Золота Маска схилилася до нього, наче квітка на гнучкому стеблі.

— Вони? — раптова зміна збила Еміля з пантелику. — Ваші брати?

— Колишні брати, — поправив Третій. — Минулого, де мене народила їхня мати, більше не існує.

— Три, як ви і казали.

— Напрочуд щедро з їхнього боку! Тлумачі, бачиш, нічого і нікому не можуть робити задурно… — машкара нахилилася до Емілевого обличчя так близько, що ледь не торкалася носом. — А я ж бо збираюся не просто підштовхнути тебе до розгадки. Я віддам тобі останню сторінку «Путівника»! Найголовнішу, якщо розібратися.

— Я не знаю, що таке «Путівник», — зауважив Еміль.

— Йой… — Третій був явно збентежений. — Це такий… «Путівник»! Хто б не шукав Криниці, він вписує туди нові рядки про все, що з ним відбувається. Не сам — вони з’являються там без його відома наприкінці кожного прожитого дня Вандрівки. Окрім дня, коли вандрівник нарешті постає перед Криницями — такого розділу там не буде, навіть якщо намагатися вписати його самотужки. Ба більше, якщо у книзі якимось чином опиниться точна вказівка на місце, де розташовані Криниці, наше завдання — вирвати цю сторінку негайно! Хай би її навіть сховали на дні моря! Одного разу, до речі, так і було… Ось чому там описано все на світі, крім відповіді на запитання, де саме розташовані Криниці! Але знаєш, що товстіший ставав «Путівник», то менше вандрівників зрештою доходили до Криниць. Забагато інших див там описано! Як то кажуть, коли навкруги стільки синиць, кому потрібен миршавий журавель… Багато хто взагалі переставав вірити, що Криниці існують. І тоді ми дописали останню сторінку. Не те щоб просто взяли і розповіли, де їх знайти, але водночас — дали певні підказки. Три, якщо точніше.

— А навіщо її вирвали?

— Ну… — Золота Маска відвернулася, подивилася на небо, потім на пісок собі під ноги. — Довга історія… Ти хочеш сторінку чи ні?

— Звичайно, хочу! А якою вона мовою?

— Будь-якою, як і весь «Путівник». Тільки не зволікай! Обов’язково прочитай її до того, як зустрінеш русалку!

— Яку ще русалку?

— У «Віщуванні» не сказано прямо, але я думаю, що йдеться про ондину. Якщо вона нагодує тебе думкоростями, текст сторінки перестане перекладатися. І поки дія триває, ти зможеш лише читати. А розуміти — ні.

— Я й зараз нічого не розумію.

— Ось бачиш! Решту скажу тобі, коли віддам сторінку. Але спочатку — плата! — Золота Маска вичікувально замовкла.

— У мене нічого немає, — розгублено сказав Еміль, а сам подумав про сірники і про те, що нізащо їх не віддасть.

— Ампула рішату-рішту! — підказала машкара так тихо, ніби їх могли підслухати. — У тебе залишилося дві, ти ж не збираєшся помирати так часто!

— Ампула… — Еміль підозріливо поглянув на золоте обличчя, вкрите гравіюванням. — А ваші брати віддали мені їх просто так, між іншим. Без жодної плати.

— Хочеш сказати, ти геть нічого не зробив? — хитро спитав Третій. — І нічим їм не клявся?

— Це теж враховується?

— Мої брати за все життя нікому не допомогли просто так! А я прошу ампулу навіть не для себе!

— Виходить, ви не такий, як вони? — запитав Еміль, і в його голосі промайнув сарказм.

— Такий, — знизала плечима Золота Маска. — Але кращий.

Емілю здалося, що велетень невинно всміхається під машкарою.

— Гаразд… — він мимоволі сягнув у кишеню. — І для кого ж ампула?

— Для одного мрійника. Без неї йому ніколи не дійти до Криниць. Навіть гірше — без ампули ним пожертвують.

— Як — пожертвують?

— Ти мені скажи! Ти вже дорослий хлопчик і, гадаю, зможеш придумати спосіб пожертвувати кимось. Заради великої мети, скажімо.

— А чому вам не байдуже?

— Ну, знаєш! Коли ти вперше зустрів мене в Пустці, я взяв і допоміг тобі просто так! — і Третій вимогливо простягнув дужу руку. — Давай ампулу! Погодься, врятувати чуже життя — це вже не даремно прожити власне!

Це останнє твердження Третього так сподобалося Емілю, що вагався він лише мить, а потім простяг йому довгасту капсулу, схожу на ягоду жимолості.

— Можливо, в тебе і справді є шанс, — гмикнула Золота Маска, роздивляючись ампулу проти світла, мов ювелір, що милується коштовністю. Смужка індигового диму здавалася особливо яскравою на тлі сірого світу. — Що ж, у нас не так багато часу. В якийсь момент тебе просто р-р-раз — і викине назад за край!

— Скоро?

— Я відчую, — Третій сів поруч, і його коліна височіли над хлопчиком, мов величезні циркулі. — Отже, ти хочеш дізнатися, де знайти Криниці Долі.

— Хочу, — повільно кивнув Еміль.

— То запитуй!

— А сторінка?

— У самому кінці! Від того, скільки натяків ти встигнеш відгадати, залежить, з якими словами я її віддам.

— Гаразд… — Емілю дедалі менше подобалася ця угода, але, здається, іншої ради не було. — І де ж?

— Повністю запитуй!

— Де знайти Криниці Долі?

Третій замислився лише на мить, а тоді спитав:

— А де знайти віру, надію й відвагу?

— Де?

— Десь на шляху до Криниць! — і розвів руками з таким виглядом, ніби це все пояснювало.

— Цей натяк якийсь незрозумілий, — кисло зауважив Еміль.

— Тоді запитай по-іншому!

— Куди йти, щоб знайти Криниці?

— А куди йти, щоб знайти себе?

— Це все якісь дурнуваті натяки! — обурився хлопчик. — Я не розумію!

І подумав, що не варто було віддавати ампулу.

— Спробуй запитати по-іншому, — Золота Маска по-собачому схилилася до плеча. — Або — запитай про інше!

Й Еміль несподівано для самого себе промовив:

— Чому Гастропод убив мого батька?

— Вони і це тобі розповіли! — здивувався Третій. — Мотиви Гастропода дуже заплутані, й про них немає жодного слова у «Віщуванні». Мені здається, його насторожив дар, який твій батько здобув біля Криниць… Довга історія. Але зрештою я врятував твого татка! Утім, моя смерть-навпаки скасувала і всі мої вчинки. І його порятунок — теж. Через шлейф бідолаха прожив із цим іще кілька днів… — велетень мотнув головою. — Це все довго пояснювати й аж ніяк не стосується Криниць.

— Але навіщо? Навіщо Гастропод так учинив?

— Щоб відповісти, треба знати, хто він такий, а це… — Золота Маска завмерла на секунду, а потім вигукнула: — А це дуже, дуже хороше запитання! Якщо, звісно, ти готовий його поставити і добряче попітніти над моїми натяками.

І Третій вп’явся в Еміля темними прорізами очей.

— Готовий, — погодився Еміль. — І хто ж він, отой Споконвічний Гастропод?

— Яке важливе і, головне, несподіване запитання! — задоволено промовила Золота Маска. — Слухай-но, рибко моя! І слухай уважно!