— Який іще опік? — насторожилася мама.
— Будь-який. Але в ідеалі, від сірників, — він подивився на неї. — Дітям сірники не іграшка!
Його очі були трохи каламутні, він часто кліпав і дивно крутив ними, ніби ніяк не міг навести різкість.
— Які сірники? — стривожилася мама. — Емілю?
— Та нема в мене сірників! — обурився хлопчик.
— Виходить, ти ще не лазив на горище? — запитав директор, безцеремонно тицьнувши в його бік пальцем.
— Ой, що ви! — відповіла замість Еміля мама. — Він навіть із кімнати не виходив. І взагалі, Еміль не такий.
— Такий, — впевнено заперечив директор. — Ви ж учора приїхали?
— Прилетіли, — поправила мама. — Й одразу на поїзд.
— Виходить, сьогодні, — зітхнув директор. — Розминулися. Яка прикрість…
Він перевів погляд на маму і навіщось додав:
— Це неважливо.
— Що неважливо?
— Ви запитаєте: «З ким розминулися?».
— А з ким, до речі, розм-м-м… — почала була мама, але потім сказала: — А… Зрозуміла.
І директор, не мовивши більше ані слова, пішов.
— Трохи дивний він, — зауважив Еміль.
— Є таке, — розсіяно кивнула мама, але відразу схаменулася: — Не можна так про дорослих!
— Навіть про дивних?
— Емілю, я тебе прошу… — і взялася розкладати валізи.
Увечері вона купала його в пластмасовому тазику, як маленького. Емілю подобалося. Хоч було холодно, і він навіть трохи стукотів зубами.
— Зараз уже, потерпи! — примовляла мама.
— А чому тобі так треба пам’ятати ту пісню?
— Не тринди… Буде повний рот мила.
— Ти вічно не відповідаєш! «Дерево біле, три серця в землі» — це про що?
— Ні про що. Давня нецікава казка.
— Розкажи!
— Заплющ-но краще очі!
Вона почала поливати його з кухлика.
— Ну, мамо! — запротестував Еміль. — Скажи хоча б, що таке «ґіннунґаґап»!
— Емілю! — мама взяла його за плечі й зазирнула в очі. — По-перше, ми не вимовляємо це слово просто так…
— А по-друге, я й сам знаю, — покірно закінчив Еміль замість неї. — Ти ніколи не розповідаєш!
— Не розповідаю, бо не пам’ятаю. І взагалі. Не всі вірші щось означають.
— Ти сама кажеш, що «Віщування» — не просто вірш!
— Мало що я кажу.
— Воно як закляття?
Мама пхикнула.
— Заклять не буває.
— Тоді чому воно діє?
— Діє не воно, — мама знову почала поливати його з кухлика.
— А що?
— Капщо. Воно потрібне, щоб я пригадала всю пісню до кінця.
— Навіщо?
— Руханка для пам’яті. Не мороч голову.
— У цьому немає логіки, — заперечив Еміль, щойно знову зміг говорити.
— Чого це немає?
— Ось, наприклад, одна людина все забуває, коли спить…
— Емілю! Я не люблю цієї теми!
— Але ж я не про тебе зараз! Просто є якась людина, що все забуває…
— Тільки дурну з мене не роби!
Мама накрила його голову рушником, наче клітку з метушливим птахом, пересадила на ліжко і заходилася витирати.
— Тоді інше запитання, — не вгамовувався Еміль.
— Ти вирішив мене доконати.
— Чому, коли ти плачеш, починається дощ?
— Коли я плачу? — здивувалася мама. — Милий мій, хіба не логічно припустити, що, коли починається дощ, то я плачу, а зовсім не навпаки!
— Ні.
— Ні?
— Дощ не перший. Ти перша плачеш, — і він одразу починається.
— Якби ж це була правда, мій хороший мрійнику! Уявляєш? Коли хочу — тоді й дощ! — мама говорила жваво, але зовсім не усміхалася, і могло видатися, що вона роздратована. — Одягай-но краще піжаму!
І вона взялася розвішувати рушник на спинці ліжка.
— Ти плачеш, не коли хочеш, — тихо заперечив Еміль. — Ти плачеш, коли згадуєш про Льову.
Вона не відповіла. Еміль заліз під ковдру і відвернувся до стіни. Йому подобалося, коли небеса розверзалися тими несподіваними, неможливими зливами посеред безхмарного дня — і ніби змивали весь смуток і біль. Він заплющив очі, згадуючи, як це було востаннє.
Мама вимкнула світло і теж лягла. Під матрацом рипнула металева сітка. Мама поправила подушку і затихла.
— Ти спиш? — одразу запитав Еміль.
— Ніхто не засинає так швидко. Пора б запам’ятати у твоєму віці.
— Може, побалакаємо поки?
Мама зітхнула:
— Поки що?
— Поки ти засинаєш.
— Ну, Емілю! Ти — як маленький!
— Тоді просто спитаю.
— Як мені остогидли ці нескінченні запитання, — втомлено поскаржилася мама.
— Ну, ма!
Еміль сів на ліжку, щоб було зрозуміліше, наскільки серйозно він налаштований.
— Питай… — здалася мама.
— Чому світів — дев’ять?
— Насправді один.
— Звідки ти знаєш, якщо не бувала в інших?
— Це просто міфологія, — мама відвернулася до стінки, щоб він швидше зрозумів її намір. — Давні греки, наприклад, інакше уявляли. А єгиптяни — взагалі по-своєму.
— А раптом вони теж не знали?
— Емілю… — зітхнула мама. — Ти ж дорослий!
— А Маяк?
— А Маяк узагалі — казка.
— А в чому різниця?
— У казки ніхто не вірить.
— Хтось таки вірить… — заперечив він.
— Все, я спатиму.
— А сни схожі на шматочки інших життів?
Мама хмикнула.
— Не дуже.
— А той твій сон, який повторюється? Де ти суп їси. Ти сама казала, що вві сні тобі здається, ніби то насправді.
— Так, але потім розумієш, що воно не схоже. Що в реальності було би багато інших звуків, і відчуттів, і думок… А там тільки ця дивна тарілка, ніби її зачерпнули з моря… А навколо, коли не дивишся, то нічого й немає.
— А потім ти бачиш риб за вікном, — нагадав Еміль.
— Іноді сни відображають наші хвилювання, — задумливо сказала мама. — Іноді бажання.
— А мрії?
Вона помовчала.
— Мені здається, мріяти взагалі всі розучилися.
— Я ні! Я б з нудьги помер!
Мама позіхнула.
— Це через те, що ти спати не вмієш. А інші сплять собі спокійнесенько.
— Не обов’язково ж вночі мріяти! Можна просто, коли нудно. Або коли замислився.
— Більшість людей так не роблять.
— А як роблять?
— Ніяк. Не мріють. Навіть коли кажуть: «Мрію поїхати на море», вони не мріють так, як ти. Не лежать і не уявляють собі моря.
— Бо сплять?
— Зовсім ні. Їм не треба, та й по всьому.
— Може, просто не пробували?
— Може. А може, щось сталося.
— З ними?
— Зі світом, — тихо сказала мама.
Було чутно, як через коридор у металеву раковину крапає вода.
Еміль відкинувся на подушку і почав подумки перебирати мрії. У такі моменти він запитував сам себе тоном героя лицарського роману:
«З ким маю честь, сер?».
«Я лицар Сплячого Леопарда! — відповідав він і проголошував родовий девіз. — Я сплю, не буди мене!»
Він натрапив на цей девіз у давній історії про спекотні піски та лицарів честі, й той видавався йому дуже іронічним. Подумки Еміль зробив його своїм.
Мрії Еміля були ніби нескінченні фільми. Ось про піратів, і він — то капітан, то квартирмейстер, то простий матрос, то покинутий на острові шукач скарбів… Ось — про лицарів! Він скаче пустелею на високому чорному жеребці. Тьмяно відблискує під вечірнім сонцем сталь кольчужного гауберка, блаженно розтягнувся під самотнім деревом леопард на його щиті… Або — далеке майбутнє. І його космічний корабель пливе в безгомінні чорної, безкрайньої порожнечі… У нього була ціла ніч, щоб подорожувати зі світу в світ. Цілі всесвіти були кропітко створені за роки нескінченного безсоння, намальовані уявою до найменших деталей, звуків і запахів.
— А раптом те, що я вигадую в мріях, десь існує насправді? — запитав він.
Але мама вже спала.
Задзеленчав будильник. Було ще темно, тільки вуличний ліхтар підсвічував кімнату сріблом. Будильник був на батарейках і гидезно пищав. Мама через це називала його «комарик». Еміль терпіти не міг цей звук. Він одразу сів на ліжку:
— Мам! Пищить!
— Тихо там… — сказала вона.
І незграбним рухом скинула будильник на підлогу. Монотонний трель припинився.
— Доброго ранку! — привітався Еміль.
— Спати хочу… — відмахнулася вона.
— Запізнимося ж!
Але, судячи з рівного дихання, мама вважала, що часу вдосталь. Еміль пішов чистити зуби. Повернувся і знову заходився її будити. Навіть трохи злякався, бо мама спала дуже міцно, і він не міг добудитися. Тоді увімкнув світло. Мама відразу болісно замружилася.
— Дайте поспати… — пробурмотіла мама і затулила очі рукою.
Він сів на її ліжку й усміхався.
— Чому тобі так подобається спати? Через сни?
Мама хмурилася і кліпала. Аж раптом рвучко сіла і збентежено почала роззиратися по кімнаті. А потім серйозно промовила до нього:
— Хлопчику, ти хто?
Усмішка миттю випарувалася з Емілевого обличчя.