Книга Еміля

Розділ 2

— Який іще опік? — насторожилася мама.

— Будь-який. Але в ідеалі, від сірників, — він подивився на неї. — Дітям сірники не іграшка!

Його очі були трохи каламутні, він часто кліпав і дивно крутив ними, ніби ніяк не міг навести різкість.

— Які сірники? — стривожилася мама. — Емілю?

— Та нема в мене сірників! — обурився хлопчик.

— Виходить, ти ще не лазив на горище? — запитав директор, безцеремонно тицьнувши в його бік пальцем.

— Ой, що ви! — відповіла замість Еміля мама. — Він навіть із кімнати не виходив. І взагалі, Еміль не такий.

— Такий, — впевнено заперечив директор. — Ви ж учора приїхали?

— Прилетіли, — поправила мама. — Й одразу на поїзд.

— Виходить, сьогодні, — зітхнув директор. — Розминулися. Яка прикрість…

Він перевів погляд на маму і навіщось додав:

— Це неважливо.

— Що неважливо?

— Ви запитаєте: «З ким розминулися?».

— А з ким, до речі, розм-м-м… — почала була мама, але потім сказала: — А… Зрозуміла.

І директор, не мовивши більше ані слова, пішов.

— Трохи дивний він, — зауважив Еміль.

— Є таке, — розсіяно кивнула мама, але відразу схаменулася: — Не можна так про дорослих!

— Навіть про дивних?

— Емілю, я тебе прошу… — і взялася розкладати валізи.

Увечері вона купала його в пластмасовому тазику, як маленького. Емілю подобалося. Хоч було холодно, і він навіть трохи стукотів зубами.

— Зараз уже, потерпи! — примовляла мама.

— А чому тобі так треба пам’ятати ту пісню?

— Не тринди… Буде повний рот мила.

— Ти вічно не відповідаєш! «Дерево біле, три серця в землі» — це про що?

— Ні про що. Давня нецікава казка.

— Розкажи!

— Заплющ-но краще очі!

Вона почала поливати його з кухлика.

— Ну, мамо! — запротестував Еміль. — Скажи хоча б, що таке «ґіннунґаґап»!

— Емілю! — мама взяла його за плечі й зазирнула в очі. — По-перше, ми не вимовляємо це слово просто так…

— А по-друге, я й сам знаю, — покірно закінчив Еміль замість неї. — Ти ніколи не розповідаєш!

— Не розповідаю, бо не пам’ятаю. І взагалі. Не всі вірші щось означають.

— Ти сама кажеш, що «Віщування» — не просто вірш!

— Мало що я кажу.

— Воно як закляття?

Мама пхикнула.

— Заклять не буває.

— Тоді чому воно діє?

— Діє не воно, — мама знову почала поливати його з кухлика.

— А що?

— Капщо. Воно потрібне, щоб я пригадала всю пісню до кінця.

— Навіщо?

— Руханка для пам’яті. Не мороч голову.

— У цьому немає логіки, — заперечив Еміль, щойно знову зміг говорити.

— Чого це немає?

— Ось, наприклад, одна людина все забуває, коли спить…

— Емілю! Я не люблю цієї теми!

— Але ж я не про тебе зараз! Просто є якась людина, що все забуває…

— Тільки дурну з мене не роби!

Мама накрила його голову рушником, наче клітку з метушливим птахом, пересадила на ліжко і заходилася витирати.

— Тоді інше запитання, — не вгамовувався Еміль.

— Ти вирішив мене доконати.

— Чому, коли ти плачеш, починається дощ?

— Коли я плачу? — здивувалася мама. — Милий мій, хіба не логічно припустити, що, коли починається дощ, то я плачу, а зовсім не навпаки!

— Ні.

— Ні?

— Дощ не перший. Ти перша плачеш, — і він одразу починається.

— Якби ж це була правда, мій хороший мрійнику! Уявляєш? Коли хочу — тоді й дощ! — мама говорила жваво, але зовсім не усміхалася, і могло видатися, що вона роздратована. — Одягай-но краще піжаму!

І вона взялася розвішувати рушник на спинці ліжка.

— Ти плачеш, не коли хочеш, — тихо заперечив Еміль. — Ти плачеш, коли згадуєш про Льову.

Вона не відповіла. Еміль заліз під ковдру і відвернувся до стіни. Йому подобалося, коли небеса розверзалися тими несподіваними, неможливими зливами посеред безхмарного дня — і ніби змивали весь смуток і біль. Він заплющив очі, згадуючи, як це було востаннє.

Мама вимкнула світло і теж лягла. Під матрацом рипнула металева сітка. Мама поправила подушку і затихла.

— Ти спиш? — одразу запитав Еміль.

— Ніхто не засинає так швидко. Пора б запам’ятати у твоєму віці.

— Може, побалакаємо поки?

Мама зітхнула:

— Поки що?

— Поки ти засинаєш.

— Ну, Емілю! Ти — як маленький!

— Тоді просто спитаю.

— Як мені остогидли ці нескінченні запитання, — втомлено поскаржилася мама.

— Ну, ма!

Еміль сів на ліжку, щоб було зрозуміліше, наскільки серйозно він налаштований.

— Питай… — здалася мама.

— Чому світів — дев’ять?

— Насправді один.

— Звідки ти знаєш, якщо не бувала в інших?

— Це просто міфологія, — мама відвернулася до стінки, щоб він швидше зрозумів її намір. — Давні греки, наприклад, інакше уявляли. А єгиптяни — взагалі по-своєму.

— А раптом вони теж не знали?

— Емілю… — зітхнула мама. — Ти ж дорослий!

— А Маяк?

— А Маяк узагалі — казка.

— А в чому різниця?

— У казки ніхто не вірить.

— Хтось таки вірить… — заперечив він.

— Все, я спатиму.

— А сни схожі на шматочки інших життів?

Мама хмикнула.

— Не дуже.

— А той твій сон, який повторюється? Де ти суп їси. Ти сама казала, що вві сні тобі здається, ніби то насправді.

— Так, але потім розумієш, що воно не схоже. Що в реальності було би багато інших звуків, і відчуттів, і думок… А там тільки ця дивна тарілка, ніби її зачерпнули з моря… А навколо, коли не дивишся, то нічого й немає.

— А потім ти бачиш риб за вікном, — нагадав Еміль.

— Іноді сни відображають наші хвилювання, — задумливо сказала мама. — Іноді бажання.

— А мрії?

Вона помовчала.

— Мені здається, мріяти взагалі всі розучилися.

— Я ні! Я б з нудьги помер!

Мама позіхнула.

— Це через те, що ти спати не вмієш. А інші сплять собі спокійнесенько.

— Не обов’язково ж вночі мріяти! Можна просто, коли нудно. Або коли замислився.

— Більшість людей так не роблять.

— А як роблять?

— Ніяк. Не мріють. Навіть коли кажуть: «Мрію поїхати на море», вони не мріють так, як ти. Не лежать і не уявляють собі моря.

— Бо сплять?

— Зовсім ні. Їм не треба, та й по всьому.

— Може, просто не пробували?

— Може. А може, щось сталося.

— З ними?

— Зі світом, — тихо сказала мама.

Було чутно, як через коридор у металеву раковину крапає вода.

Еміль відкинувся на подушку і почав подумки перебирати мрії. У такі моменти він запитував сам себе тоном героя лицарського роману:

«З ким маю честь, сер?».

«Я лицар Сплячого Леопарда! — відповідав він і проголошував родовий девіз. — Я сплю, не буди мене!»

Він натрапив на цей девіз у давній історії про спекотні піски та лицарів честі, й той видавався йому дуже іронічним. Подумки Еміль зробив його своїм.

Мрії Еміля були ніби нескінченні фільми. Ось про піратів, і він — то капітан, то квартирмейстер, то простий матрос, то покинутий на острові шукач скарбів… Ось — про лицарів! Він скаче пустелею на високому чорному жеребці. Тьмяно відблискує під вечірнім сонцем сталь кольчужного гауберка, блаженно розтягнувся під самотнім деревом леопард на його щиті… Або — далеке майбутнє. І його космічний корабель пливе в безгомінні чорної, безкрайньої порожнечі… У нього була ціла ніч, щоб подорожувати зі світу в світ. Цілі всесвіти були кропітко створені за роки нескінченного безсоння, намальовані уявою до найменших деталей, звуків і запахів.

— А раптом те, що я вигадую в мріях, десь існує насправді? — запитав він.

Але мама вже спала.

Задзеленчав будильник. Було ще темно, тільки вуличний ліхтар підсвічував кімнату сріблом. Будильник був на батарейках і гидезно пищав. Мама через це називала його «комарик». Еміль терпіти не міг цей звук. Він одразу сів на ліжку:

— Мам! Пищить!

— Тихо там… — сказала вона.

І незграбним рухом скинула будильник на підлогу. Монотонний трель припинився.

— Доброго ранку! — привітався Еміль.

— Спати хочу… — відмахнулася вона.

— Запізнимося ж!

Але, судячи з рівного дихання, мама вважала, що часу вдосталь. Еміль пішов чистити зуби. Повернувся і знову заходився її будити. Навіть трохи злякався, бо мама спала дуже міцно, і він не міг добудитися. Тоді увімкнув світло. Мама відразу болісно замружилася.

— Дайте поспати… — пробурмотіла мама і затулила очі рукою.

Він сів на її ліжку й усміхався.

— Чому тобі так подобається спати? Через сни?

Мама хмурилася і кліпала. Аж раптом рвучко сіла і збентежено почала роззиратися по кімнаті. А потім серйозно промовила до нього:

— Хлопчику, ти хто?

Усмішка миттю випарувалася з Емілевого обличчя.