Книга Еміля

Розділ 12

— А що я казав! — зрадів Еміль і розплився в усмішці

переможця.

— Що я казала! — парирувала мама. — Ти притягнув чийогось черевика! Боже мій, як та бідна дитина додому пішла?!

— Мамо! Але ж це взагалі нелогічно!

Насправді в людей було тоді дуже багато однакових речей. Байдуже що — телефони, черевики, іграшки чи, скажімо, люстри. Якщо в тебе щось є, то неодмінно в когось із твоїх знайомих знайдеться точнісінько таке саме.

— «Нелогічно» — це коли мій син викидає в туалет дорогу шапку однокласника! — відтяла мама. — Оце справді, ніколи б не повірила! Черевик теж Жені Булдакова?

— Це не черевик, — тихо сказав Еміль.

— Чобіток! Ну, це, звісно, все змінює, дякую, що виправив!

Розсердившись, мама взяла зубну щітку й рушник і вийшла. Лише в дверях обернулася:

— Завтра ж повернеш і вибачишся за свою витівку. Не підкинеш нишком, а віддаси і перепросиш у дитини! І щоб спав, коли я повернуся!

— Я не вмію… — прошепотів Еміль.

— Щоб лежав із заплющеними очима! — розсердилася мама. — Ти прекрасно мене зрозумів!

— Це був наш Левко!

Але мама вже вийшла.

Еміль якийсь час пильно вдивлявся в два ліві черевики, що акуратно стояли біля дверей, потім узяв одного і відставив убік разом із правим. А тоді мстиво пнув у куток отой, третій.

Ранок. Умиватися біля шкільної їдальні було якось ніяково — раптом хтось побачить і почне розпитувати, чому він тут чистить зуби і чому в тапочках. Та й узагалі. Вони знову запізнювалися, а йти до класу не хотілося, бо доведеться зустрітися з цим придуркуватим Булдаковим.

Усе, що сталося вчора, здавалося сном. Братів голос у вимкненому телефоні, якого не повинно бути в їхній кімнаті. Третій черевик, якому не було звідки взятися. Плівка гігантського равлика…

— Емілю! — долинув роздратований мамин голос. — Ти заснув там чи що! Знову запізнимося!

— Ма, а де тут живий куточок, не знаєш? — запитав Еміль, коли ввійшов у кімнату.

Мама зітхнула, але відповіла:

— Ніде. Не винайшли разом із гарячою водою… Бігом, я тебе прошу!

— Просто я бачив у школі ворону…

— І бегемота. Не тринди вже, я тебе прошу!

Він увійшов у клас за дві хвилини до початку уроку — і став як укопаний. Навіть засопів від прикрості: за його партою, на місці, яке вчора було порожнім, сидів… Булдаков. Однокласник теж помітив його і вп’явся похмурим, недружнім поглядом. Зітхнувши, Еміль підійшов до свого місця й почав розкладати підручники, наче нічого не сталося:

— Привіт, Булдаков! Як там шапка? Ти сьогодні в ній?

— Ти шо гониш… — насупився той.

— Ну, не знаю, — знизав плечима Еміль. — Бо пахне, ніби в ній.

І він демонстративно почав піднімати ноги, по черзі розглядаючи підошви.

— Нічо не пахне… — невпевнено сказав Булдаков. — Зара як дам в сьорбало!

— А що, хіба вухо вже зажило? — зобразив щирий подив Еміль.

— Побалакай мені тут… — пробасив Булдаков, але вийшло не грізно, а жалібно.

— Ладно тобі вже, — пом’якшив тон Еміль. — Мені знаєш, як образливо було.

— А мені, типу, не образливо чи що?! — Булдаков трохи випнув губу.

Вони сіли за парту.

— Мені ще й від мами влетіло.

— Мені теж, — кивнув Булдаков.

— А тобі за що? — здивувався Еміль.

— За шапку…

— Як — за шапку?! Це ж не ти!

— Їй пофігу. Відразу — шлангом.

— Що шлангом? — не второпав Еміль.

— Відфігачила. Вона завжди шлангом лупашить. Від пральки. А тебе мамця чим б’є?

Річ у тім, що в тих краях і в ті часи багатьох дітей батьки у такий спосіб карали — били. Шлангом, ременем… Скакалкою. Але Еміль приїхав здалеку, і його мама вважала таке виховання неприпустимим і огидним. Ось чому він приголомшено дивився на сусіда по парті й не міг укласти в голові, що той так спокійно говорить про жахливу, принизливу екзекуцію.

— Нічим… — пробурмотів він.

— Краще б чимось, — сказав Булдаков тоном знавця. — Рукою ще й болючіше буває. Особливо, якщо перстень на пальці.

— Мене й рукою не б’ють.

— А чим тоді? — не зрозумів Булдаков.

— Словами…

— Везуха комусь, — тільки й видушив із себе однокласник.

Еміль сидів мовчки і намагався уявити цю моторошну картину: Степанида Купріянівна буденно відкручує від пральної машини шланг, щоб ударити ним сина. А той стоїть і покірно чекає. Це було так мерзенно, так страшно, що його аж пересмикнуло.

— Сильно боляче? — запитав він. — Коли шлангом?

— Нормально, — похмуро відповів Булдаков. — Болючіше знаєш коли? Коли ні за що! Ото раз пацани сказали — лизни ворота. А я ж не знав, що на морозі не можна. І язик прилип, шариш? А мати прибігла — і давай лупасити. Якраз отією шапкою. І зав’язками так боляче по мордяці… Ти знаєш, скільки я там простояв, поки вона прийшла? Навіть кров на язику! Вона з чайника поливала, а я вже знав, що зараз лупашити буде.

Булдаков важко зітхнув і відвернувся.

— Ти тойво… — почав Еміль. — Я справді не хотів туди шапку кидати. А тебе ще й шлангом. Через мене.

Останні слова далися йому найважче. Булдаков повернувся і глянув на нього зі щирим подивом.

— Та ладно, чого ти, — нарешті сказав він. — Вона все одно кусюча така. І голова чухалася постійно. А так я стару надів. Навіть краще.

Вони обидва замовкли.

— А ти нормально б’єшся, — зауважив Еміль. — Досі губа болить.

— А в мене у вусі весь вечір дзижчало! — радісно повідомив Булдаков. — Вмазав так вмазав!

— А ти! У мене аж зірочки!

— А в мене взагалі пташечки!

Вони обидва засміялися.

— Булдаков, Бурун! — гримнула Степанида Купріянівна. — Учитель у класі!

Еміль сіпнувся від несподіванки. Усі діти підвелися. В тиші тоскно продзвенів дзвінок на урок.

— Знюхалися вже… — пробурчала Степанида Купріянівна. — Сідайте! Розгорнули підручники!

Не те щоб вони стали друзями, але війну було припинено.

Ніхто не сидів із Булдаковим від початку навчального року. Мама тримала його в одиночному ув’язненні простісінько в себе перед носом, і ненависні уроки він збував у муках мовчання. Тепер кожну вільну секунду, коли вчителька не дивилася, він використовував, щоб побалакати.

— Бачив? — і показував Емілеві малюнок у підручнику, де всім людям домалював здоровенні цигарки.

— Хочеш поржати? — і, не чекаючи відповіді, починав невиразно шепотіти якийсь старезний анекдот.

Але щойно Степанида Купріянівна кидала погляд у їхній бік, Булдаков миттю падав на парту, наче в окоп, і вдавав, що читає або пише, хоч і впирався носом у зошит.

Еміль увесь час повертався думками до третього черевика. Вранці він знову сховав його під тазик і поставив зверху відро з водою, яке вони з мамою завжди тримали напоготові, щоб не бігати до умивальника щоразу, коли потрібно запарити чаю. Еміль уявляв, як прийде, а черевик знову став телефоном. І як телефон задзвонить, і це буде Льовка. І він скаже: «Мамо, мамо, тебе до телефону!». І вона, звісно, візьме трубку і скаже: «Алло!». А Левко крикне: «Мамо, це я!». І вона помітить дріт від телефону, не встромлений у розетку. І зрозуміє, що все насправді. Уявляв собі, що відчує мама, коли впізнає Левків голос, — і від цього лоскотало в носі й сльози самі по собі наверталися на очі. Еміль щосили втуплювався носом у зошит, щоб ніхто не помітив — особливо Булдаков, який не переставав пхатися зі своїми жартиками.

Після останнього уроку він щодуху помчав до їхньої кімнати. Але під пластиковим тазом лежав той самий черевик — неначе жодного телефона ніколи й не було. Ніби «наснилося», як казала мама. І зараз, удень, дикий нічний жах і справді видавався чимось, що могло просто привидітися. Але голос брата він би впізнав серед тисячі! До того ж ніхто на світі, крім мами і Льови, не називав його Мільком! Ніхто!

Еміль підняв черевика і почав уважно розглядати, сподіваючись знайти бодай якісь відмінності від звичайного, справжнього. Але відмінностей не було. Навпаки, цей черевик був занадто схожий на його власний: кожною складкою, кожною тріщинкою на штучній шкірі, кожною подряпиною.

— Так не буває, — прошепотів Еміль черевику. — Не буває двох однаковісіньких речей…

І тут він запримітив іще дещо: третій черевик нічим не пах. Взагалі. Ні клеєм і штучною шкірою, як пахне нове взуття з магазину. Ні черевиком, якого вже давно носять. Не пахла ні підошва, ні устілка. Цей черевик виділяв не більше запахів, ніж віконне скло.

— Попався! — задоволено повідомив йому Еміль. — Ти майже як справжній! Майже! Але ти зовсім не черевик!

І він знову сховав його під тазик. Зараз прийде мама, він обов’язково покаже їй це — і вона миттю все зрозуміє.

Мама прийшла змучена і не хотіла ні в що вникати. Він переконував її, тикав однакові до останньої подряпини черевики, а вона просто байдужо мугикала у відповідь, а потім мляво відчитала його за те, що він досі не віддав черевик «бідному хлопчику, в якого помилково забрав». І лягла на ліжко. Довести щось мамі так і не вдалося — вона просто ні з чим не сперечалася.

Ближче до вечора мама механічними рухами прасувала собі одяг і майже не відповідала, коли він до неї звертався. Еміль узяв ліхтарика і пішов «пройтися школою». Вона відпустила його байдужим:

— Недовго!

Цього разу ані ворон, ані плівкових слідів, ані загадкових нічних дзвінків. Сама лише порожня школа. Еміль піднявся на другий поверх і, попри легкий озноб страху, подався довгим коридором, що закручувався невеличким відгалуженням. Там були двері в якийсь клас, а в самому кінці — пофарбована в синій колір металева драбина. І ця драбина цілком однозначно натякала, що за квадратним люком у стелі приховане щось загадкове.

— Ось і горище! — зрадів Еміль.