Книга Еміля

Розділ 19

Виявилося, що взимку уроки фізкультури тут проводять надворі. Еміль такого ніколи не бачив і спершу не зрозумів, чому всі зібрались у вестибюлі, а не пішли до спортзалу. І що кожен виходить із гардеробу з лижами і в спеціальних лижних черевиках. Прийшов учитель фізкультури Юрій Іванович. Він довго стояв посеред вестибюля, зосереджено м’яв пальцями скроні й ніби нічого навколо не помічав.

— Що? — нарешті спитав Юрій Іванович, виринаючи із думок, і глянув каламутним поглядом на Еміля, що стояв перед ним.

— Виявляється, лиж тут не видають, — іще раз почав Еміль. — Їх треба з дому приносити. А я не знав. Та в мене їх і немає.

— Сьогодні який день? — спитав Юрій Іванович.

Від нього йшов якийсь різкий, незнайомий Емілеві запах.

— П’ятниця.

— А вчора? — уточнив учитель, і було незрозуміло, жартує чи ні.

— У мене лиж немає, — зітхнув Еміль. — У школі не знайдеться? На перший раз.

Тут Юрій Іванович здригнувся, наче струшував сон, і обурено поворушив бровами:

— Ти хочеш, щоб я тобі зараз лижі шукав?

— Хоча б одну, — серйозно промовив Еміль.

Учитель набрав повітря, щоб відповісти, але тільки крекнув.

У спортзалі й справді зберігалося кілька зайвих пар — про всяк випадок. Емілю видали величезні в’язані шкарпетки, на які належало натягати жорсткі, покручені часом лижні черевики, що страшенно смерділи.

— Погода — дурдом… — пробурмотів учитель у вестибюлі. — Бігом взули лижі — й на стадіон!

Лижі треба було надівати надворі, перед школою. Усі впоралися за хвилину й розбіглися. Тільки Еміль мучився з кріпленнями, намагаючись затиснути на морозі металеву пружину. У рукавицях не виходило, а якщо без них, то голі пальці нестерпно мерзли. У якийсь момент він ладен був розплакатися й усе покинути, але нарешті кріплення клацнуло.

До стадіону Еміль шкандибав цілісіньку вічність. Після вчорашнього дощу все вкрилося кіркою льоду, і перша в житті спроба стати на лижі перетворилася на катування. Лижі то схрещувалися, то відкочувалися назад і боляче вивертали пальці ніг, то летіли вперед так, що Еміль витягнувся сосискою на палицях. Він насилу чалапав, вигинався всім тілом, випадково присідав, розмахував палицями, мов птах… Усі вже давно вишикувалися на стадіоні, сніжно-білому, як аркуш паперу, дивилися, як він мучиться, й щиро реготали.

— Ану, давай р-р-різкіше! — гримнув Юрій Іванович.

Еміль якось доплентався і став у стрій останнім. Учитель стрімко пронісся вздовж шеренги учнів на дуже тонких білих лижах, і навіть Еміль зрозумів, що вони якісь незвичайні: з іноземними написами згори, а ще вугільно-чорні знизу, а не просто дерев’яні, як у всіх. Юрій Іванович різко загальмував просто перед Емілем, здійнявши хмару крижаних бризок.

— Ти наче вперше на лижі став! — сказав учитель таким тоном, яким кажуть: «Ти наче з неба звалився».

— Уперше, — кивнув Еміль і додав: — У нас же там снігу немає.

— Де це — там? В Африці?

Діти несамовито зареготали, а Булдаков найдужче.

— В А-а-африці! — повторювали вони. — В А-а-африці!

— Тиша! — гаркнув учитель. — Зараз біжимо три кола на час. Готуймося здавати нормативи. Питання є? Питань немає. Право-руч!

Еміль хотів був запитати, як на цих лижах правильно бігати… Але не спитав.

— Біго-о-ом мар-р-рш! — рявкнув учитель.

Усі розвернулися й побігли. Еміль одразу ж відстав. У накатаній лижні було трохи легше, але не набагато. Кілька разів лижі так роз’їжджалися, що Еміль витягався в незграбному шпагаті. Краєм ока помітив, що однокласники вже пішли на друге коло. Потім на третє. А він знай боровся зі своїм першим. Зрештою втратив рівновагу й гепнувся навіть не на лижню, а в глибокий замет. Довго борсався там, потім здогадався відстебнути лижі, витяг з-за коміра грудки снігу і почвалав пішки.

— Зійди з лижні! — горлав учитель. — Ану зійди! Лижню псуєш!

Але що таке пухкий сніг, Еміль уже добре знав. Тож вперто крокував накатаними коліями. І врешті таки завершив коло.

— Час! — глузливо проголосив Юрій Іванович і клацнув секундоміром. — Новий світовий рекорд!

— Ура, — зітхнув Еміль.

— Яке там «ура»! Всю лижню перекопав! Чому не зійшов?

— Сніг глибокий. Я був би весь мокрий.

— А мені яка різниця — був би ти мокрий чи ні?! — гарикнув учитель.

— Вам ніякої, — погодився Еміль.

Учитель фізкультури розкрив рота, але не придумав що відповісти. Й оскільки рот усе одно вже був відкритий, заволав на весь стадіон:

— Шику-у-у-уйсь!

І красиво промчав перед учнями на своїх білих лижах.

Юрій Іванович почав зачитувати результати забігу. Час від часу машинально проводив рукою по чолу, щоб змахнути намерзлі кристалики. Здавалося, що на його лобі вони намерзають частіше, ніж у будь-кого іншого. Раптом хтось голосно засміявся, і вчитель обурено гарикнув, сполохавши учнів, які стояли найближче до нього.

— Р-р-розмови! Булдаков! Ану, вийди зі строю!

Усі замовкли. Еміль був упевнений, що сміявся зовсім не Булдаков, але вчителю ніхто не заперечив. Сам Булдаков знітився, прохилив плечі й мляво виїхав на лижах на пів метра вперед. Учитель відштовхнувся одним граційним рухом, наче виконував танцювальне па, і стрімко під’їхав до нього. На ходу запхнув зошита під пахву і чомусь зняв рукавицю.

Юрій Іванович став перед Булдаковим і заходився довго і демонстративно закручувати м’ясистий вказівний палець равликом, навмисно допомагаючи собі іншою рукою. Можна було подумати, він збирається показати фокус чи, може, приготував для дітей жарт. Аж раптом він різко змахнув кистю й щосили відважив Булдакову болючого, геть не грайливого щигля.

Ніготь дзвінко вдарив по дитячому чолу — так, ніби зламалася суха гілка. Булдаков зойкнув, схопився за лоба й аж відкотився назад у стрій.

— Бдищ! — сказав учитель, і клас загиготів. — Булдаков! Команди ставати в стрій не було.

Булдаков приречено виїхав уперед, не перестаючи енергійно терти чоло. Певно, щоб ніхто не помітив, як він беззвучно плаче. Але ніхто, крім Еміля, на нього й не дивився.

— Дітей бити не можна! — лунко вигукнув Еміль.

І випростався. Він був готовий до того, що зараз його теж виведуть із строю, а він, звісно ж, не вийде. І бити себе не дозволить. Але вчитель лише кинув на нього насмішкуватий погляд.

— Шкода, що не можна! — процідив він. — Р-р-руки прибрав!

Останні слова стосувалися Булдакова. Той покірно прибрав долоні, якими затуляв голову, і вчитель тут-таки виписав йому ще одного щигля. Женя здригнувся й тихенько заскавчав. Лижі знову відкотилися назад.

— Два! — повідомив учитель. — Під’їжджай за третім!

Здавлено схлипуючи, Булдаков знову виїхав зі строю.

Цієї миті Еміль відчув таку злість, аж у скронях застугоніло. Це була навіть не лють, а несамовитість. Вона кипіла в грудях, віддавалася дивною вібрацією, схожою на лоскотання, рвалася назовні. Він хотів було вигукнути щось іще, але боявся, що натомість розплачеться — таке сильне було обурення. І раптом зачерпнув жменю снігу, двома рухами зліпив сніжку — і щосили жбурнув фізрукові простісінько в писок.

У лице він, звісно, не влучив. Та й сніжка, зліплена нашвидкуруч, наполовину розвалилася ще в польоті. І все ж грудка стукнула учителя в плече, і той завмер із піднятою рукою й отетерілою мармизою.

— Хто?! — Юрій Іванович здивовано оглянув стрій учнів.

Третього щигля Булдакову він так і не відважив. Оскільки Еміль єдиний не відводив погляду, фізрук одразу все зрозумів.

— Ти?! — вчитель легко ковзнув до нього вздовж строю. — Зовсім здурів чи що?!

Еміль мовчав, стиснувши зуби. Тільки дивився.

— Ану… Підставляй лоба!

У рухах Юрій Івановича більше не було клоунської насмішкуватості — лише суцільна, нерозбавлена злість. Він високо заніс руку для удару. Всі діти старанно втупилися собі під ноги, і тільки Еміль дивився йому просто в очі.

Аж раптом обличчя вчителя почало стрімко вкриватися інеєм — крихітні кристалики льоду виростали на його шкірі так швидко, наче були живі. Але найхимерніше, що крижані крупинки з’явилися в його очах, аж зіниці потьмяніли, ніби він дивився на світ крізь шар льоду.

Юрій Іванович провів долонею по обличчю й закліпав. Розсіяно розтер у руках крижані кристалики і глянув на Еміля. Його очі знову стали звичайними.

— У вас там, на материку, вже геть того… — озвався вчитель. — Остаточно обнагліли?

Еміль не відповів. Юрій Іванович іще раз потер обличчя й прискіпливо поглянув на долоню.

— Виписати б тобі штрафне коло! — голосно сказав він, щоб чув увесь клас. — Тільки ж ми тоді до вечора чекатимемо, га?

Він обвів шеренгу поглядом, очікуючи реакції. Кілька учнів вимучено засміялися.

…Увесь цей час із напівтемного шкільного горища крізь маленьке замацане віконце за тим, що відбувалося на стадіоні, спостерігали двійко уважних очей. Дуже дивних очей. Їхній власник, на перший погляд, узагалі видавався безоким, бо очі були розташовані не на обличчі, а на гнучких щупальцях з обох боків голови. Здалеку ті щупальця нагадували чи то роги, чи то вуха. Насправді ж ті дивовижні очі були такі чутливі, що сонячне світло завдавало їм болю і змушувало ховатися всередину відростків. Зате вони могли бачити майже в цілковитій темряві. І не просто бачити! Вони розрізняли різні відтінки мороку, чітко бачили тіні на тлі ночі, могли впізнавати кольори, які здавалися суцільним чорним.

І той різновид темряви, що гніздилася в душі вчителя, який полюбляв бити дітей, істоті на горищі дуже сподобався.

— Штовхач! — гортанно промовило створіння й закивало саме собі. — Штовхач!