Книга Еміля

Розділ 57

Ошелешений, Еміль насилу прочинив перекошені двері й увійшов у вузький коридор закинутого маяка. Єдине невеличке віконце біля входу наїжачилося уламками розбитого скла. У напівтемряві — вкриті лускою облупленої фарби старі гвинтові сходи, що ведуть кудись угору.

Гучно рипнула прогнила дошка, й Еміль поспішно прибрав ногу. Навкруги — бите скло. Коридор такий вузький, що ніде розвернутися. Дуже обережно став підійматися спіральними дерев’яними східцями, аж поки опинився на самому вершечку. Ліхтар маяка цілий, але прожектора не було. Лише великі круглі дзеркала — так, наче маяк працював від сонця. Довкола, скільки сягало око, простягалася безкрая морська гладінь.

Еміль збіг униз. Шпарко зачинив двері, а тоді знову відчинив, ніби це могло щось змінити. Увійшов у приміщення, вийшов, обійшов по колу. Нічого. Лише він, вода, мартини і самотня скеля посеред моря, на якій комусь спало на думку звести нікому не потрібний маяк.

— Пастка… — промовив Еміль. — Якась дурнувата пастка…

Він сів на пісок і заплакав — так гірко, як ніколи в житті.

…Плакав Еміль години зо дві, й воно цілком природно, якщо ви дитина і лишилися самі посеред океану в незнайомому світі. Далі просто шморгав носом і жалів себе подумки, бо плакати вже не мав сил. А зрештою, набридло і це. Й Еміль подався оглядати околиці маяка.

Це був ледь не найменший острів із тих, що він міг собі уявити. Кілька пагорбів, оточених скелястими урвищами і пляжами, а довкола — нескінченна водна пустка. Так, ніби маяк мав позначати центр океану. На острові не було нічогісінько. Жодного деревця, жодного куща. На прибережних каменях грілися тюлені.

Еміль ніколи досі їх не бачив, тож вирішив підійти ближче. Тварини підпустили його так, аж можна було роздивитися вії, що обрамляли допитливі тюленячі очі. Звірі ліниво піднімали голови і не обтяжували себе зайвим сум’яттям.

З іншого боку острова на березі лежав величезний скелет кита. Вибілені сонцем кістки плавними арками здіймалися над піском. Еміль ходив поміж ребрами, ніби коридорами химерної споруди. Мабуть, якщо скелет чимсь обтягнути, то й справді вийшов би будинок. Він блукав кістяною галереєю й торкався гладкої білої поверхні долонею. Аж раптом здивовано зупинився. Одне ребро кита було зламане. Навіть розтрощене! Еміль зацікавлено розглядав ушкодження. Безсумнівно, його зчавили з двох боків. Так, ніби хтось стиснув кістку неймовірно потужними щелепами. Але хто міг таке утнути? Він замислився, перебираючи в голові все, що читав у батькових морських довідниках. Але на думку не спадало жодне створіння, хіба що вимерлі мегалодони.

Еміль повернувся до маяка. Хотілося їсти. В кутку єдиної кімнатки стояло металеве ліжко, але ні матраца, ні навіть ковдри не було. За кімнаткою притулилась іще менша кухня — геть крихітний закапелок. Була навіть брудна електроплита, але вона не працювала. У кутку — почорніла від кіптяви алюмінієва каструля, зім’ята так сильно, аж Еміль спершу навіть не зрозумів, що це. Він крутив каструлю в руках і намагався уявити, як можна було так її погнути. А головне — навіщо.

— Жували її чи що… — вголос припустив Еміль.

Іще одну каструлю знайшов у духовці. Велику. В неї можна було набирати дощову воду… У настінній шафці з відламаними дверцятами на полицях лежав лише білий морський пісок, який, очевидно, заніс туди вітер. Аж раптом під шаром піску Еміль побачив шкіряний гаманець.

Майнула думка про золоті монети, як у піратських романах. Але в гаманці виявилася химерно вигнута залізна скоба і якийсь камінь. Еміль кілька секунд розглядав знахідку й нарешті збагнув і аж підскочив від радості: у його руках було те, що на безлюдному острові цінніше за будь-яке золото.

— Кресало… — прошепотів він і вдарив залізячкою об камінь.

З першого разу не вийшло, та він зміг призвичаїтися й висік цілий жмут яскравих колючих іскор. Що ж, тепер можна розпалити вогонь. Залишалося придумати, що на тому вогні готувати.

— Якби тут були кози, я полював би на них, як Робінзон, — уголос промовив Еміль, щоб хоч трохи підбадьорити себе, і поклав кресало в кишеню.

Уже намірився вийти з маяка, аж раптом звернув увагу на дивні глибокі подряпини на дерев’яній підлозі. А ще — якісь вищербні, ніби хтось встромляв у підлогу щось гостре. Такі сліди були повсюди…

Скидалося на те, що тюлені — єдині мешканці острова. Як на них полювати, Еміль і гадки не мав. Утім, як і на будь-кого іншого. Він стояв на березі, дивився на океан і міркував, як йому впіймати бодай якусь рибину… І раптом за його спиною цілком виразно прозвучало:

— Я тут!

— Ви хто? — завертів головою Еміль.

Тонкий, верескливий голосок безсумнівно лунав зовсім поряд, але навкруги не було нікого. Лише нахабний мартин на піску — так близько, ніби вважав Еміля каменюкою.

— Я тут! Я тут!

Авжеж, до нього говорив мартин.

— Це ти-и-и? — здивовано запитав Еміль.

— Я тут! — нетерпляче повторив птах пронизливим мартинячим голосом. — Я тут! Я тут!

— Оце так! Ну, привіт!

— Свої! — вигукнув мартин і занепокоєно забігав туди-сюди. — Свої! Свої!

— Мене звуть Еміль… А тебе?

Але птах не відповів. Зупинився й на секунду втупився кудись удалечінь.

— Тюлень хижак! — несподівано повідомив мартин і збуджено замахав крилами. — Тюлень хижак!

— Тюлень? — Еміль замислився. — Так, здається, хижак… Ти знаєш, як звідси вибратися?

— Свої! — заторохкотів птах. — Свої-свої-свої!

Еміль трохи розгубився:

— Ти мене не розумієш?

Мартин задер голову й уривчасто закричав:

— Я! Я! Я! Я! Я!

Про всяк випадок Еміль вирішив спробувати ще раз.

— Я — Еміль! — виразно промовив він. — А тебе як звати? У тебе є ім’я?

Мартин нахилив голову й пильно глянув на нього одним оком.

— Тюлень хижак, — відповів він так само повільно і чітко, ніби дражнився.

— Зрозуміло… — розчаровано протягнув Еміль. — Навряд чи ти мені допоможеш.

Згадався хвилястий папужка, якого він колись бачив у гостях. «Петрусик гарнюсик! — без угаву торохтів папуга, не вкладаючи в це жодного сенсу. — Петрусик гарнюсик!»

Еміль подумав, що як не з’явиться жоден корабель, то доведеться їсти водорості. Може, знайде молюсків чи мідій абощо. Великий піщаний язик між нагромадженням валунів був схожий на мініпляж, що його хтось улаштував спеціально для купання. Якщо в таку холоднечу комусь закортить купатися. Промайнула думка, що влітку тут, можливо, навіть спекотно. «А може, це і є літо, — заперечив сам собі Еміль. — Хто його знає, де я…»

На пісок вибіг крихітний краб, не більший за ніготь. Він кумедно підіймав клешні, швидко бігав боком і залишав на піску мереживо мініатюрних слідів.

— Був би ти більший, я б тебе впіймав, — задумливо мовив Еміль.

Утім, якщо є маленькі краби, то, може, на берег вийдуть і більші? Сонце поволі набиралося червоним і дедалі ближче спускалося до холодного океанського плеса. Еміль колись читав, що якісь там краби виходять на берег на заході сонця. Здається. Хай там як, а він подався вздовж океану, сподіваючись знайти більшого краба. Еміль яскраво уявив собі, як їсть надзвичайно смачне крабове м’ясо, і від голоду йому аж звело живіт.

Сонце хилилось до небокраю. Попереду на пісок вибігли дві спритні тіні. Еміль навіть вискнув від захвату — це були два здоровенні краби, розміром з тарілку кожен! Їхні панцири були дуже світлими, майже білими. Краби виявилися напрочуд спритними, але Еміль був сповнений рішучості їх упіймати.

— Нікуди не йдіть! — вигукнув він і кинувся до маяка.

Схопив каструлю й щодуху помчав на берег. Боявся, що краби повтікають. Як же він зрадів, коли побачив на піску не двійко, а добрий десяток! Деякі були такі великі, що накрити їх каструлею було не так уже й легко. Еміль вирішив зосередитися на менших чи на середніх — якого впіймає.

Краби підняли клешні й не рухалися, ніби молилися крабовому богу. Іноді перебігали з місця на місце, а потім знову завмирали і здіймали клешні до хмар. Живіт Еміля голосно бурчав і вимагав дій. Він приготував баняка й почав обережно підкрадатися до найближчого краба, панцир якого був завбільшки із салатницю, а м’ясисті клешні — як дві чималі картоплини.

— Крабик! — у запалі заверещав мартин. — Краби-и-и-к!

— Тихо ти! — вигукнув Еміль, поки птах не сполохав здобичі.

Устиг подумати, що взагалі-то ці краби завеликі для мартина, якому б доцільніше було полювати на ту дрібноту, що він бачив раніше. Але мартин був іншої думки. Він залопотів крильми, сів на пісок просто перед Емілем, задер дзьоба і заверещав іще голосніше:

— Крабик! Крабик!

Якби мартин вигукував щось інше, Еміль би подумав, що птах відганяє його від гнізда абощо. Так і було: мартин розлючено махав на нього крилами.

— Киш! — гримнув Еміль.

— Тюлень хижак!

— То й лети до нього! — і мимоволі глянув у той бік, де бачив тюленяче лежбище — зовсім поруч.

Але всі тюлені кудись зникли. Еміль рішуче ступив уперед, і мартин поспішив відстрибнути. Хлопець ступив іще кілька кроків із каструлею напоготові, а тоді озирнувся. Мартин лишився, де й був, і сумовито дивився в його бік, наче не наважувався підійти ближче.

— Крабик! — гукнув птах.

— Ото і стій там, — тихо відповів Еміль і зосередився на полюванні.

Краби були агресивні, як сільські гуси. Але водночас такі самі полохливі. Спершу розставляли клешні й кидалися на Еміля, та щойно розуміли, що він не лякається, давали драла.

Якось йому вдалося влучно кинути каструлю й накрити краба, але той перекинув посудину, перш ніж хлопець устиг підбігти.

«Наступного разу встигну!» — запевнив себе Еміль.

Поволі краби відступили до самої води, але повертатися у свою стихію не поспішали. Еміль діяв обачніше — рухався повільно і плавно, немов очеретяний кіт, подовгу завмирав, щоб приспати пильність крабів. Це дозволило підкрастися так близько, що точний кидок став майже неминучим. Упевнений в успіху, Еміль не поспішав і ретельно обирав момент.

Не можна сказати, що він жодного разу не замислився, чому панцири у крабів такі світлі. Ця думка раз чи двічі торкнулася краю його свідомості й навіть відгукнулась у пам’яті якоюсь відповіддю, вичитаною в татових книжках, але її заглушили бурчання шлунка й мисливський азарт.

Був відплив. Еміль стояв на утрамбованому мокрому піску. Хвилі шипіли і пінилися за кілька метрів, закидали водяні язики до самих його ніг. Сонце занурилось у воду наполовину і прокреслило по океану довгу червону доріжку. Еміль був цілковито захоплений полюванням. Упівока помітив валун, що стирчав із води за кілька метрів, і в нього навіть промайнула думка, що якихось кілька хвилин тому валуна там ніби й не було. Але тривав відплив, і це все пояснювало: камінь виступив з води, от і все.

Можливо, якби Еміль повернув голову, то вистачило б секунди, щоб усе зрозуміти. І якби він прислухався до настирливих криків мартина, стало б очевидно, що в пташиному голосі давно звучить справжнісінький жах. Але Емілева увага була цілковито прикута до краба. Великого, мов диня, м’ясистого, зі світлим, ледь не прозорим панциром.

Таким прозорим, який буває лиш у крихітних крабенят.

Еміль метнув каструлю й одразу ж кинувся слідом і притиснув її коліном.

— Попався!

Тієї самої миті він зрозумів, що здоровенний чорний валун тепер набагато ближче, ніж був. Ближче, ніж будь-який камінь на оголеному відпливом піску. І тоді Еміль звів очі.

За два метри від нього, де води було насилу по коліно, сидів величезний, завбільшки зі стіл, і чорний, як смола, краб. Еміль встиг перевести погляд на здоровезні потужні клешні, коли монстр блискавичним ривком кинувся на нього.