Книга Еміля

Розділ 103

Це було схоже на тунель — слабке світло попереду, мов зоряне небо.

— Ледве відшукав, — зізнався Б’юле. — Запам’ятай: якщо дивишсі її очима — її там нимає. Сам лише спогад.

— Я зрозумів.

— І значит — притьмом назад!

— Ти вже сто разів казав.

— Емілю! — йотун узяв його за лікоть. — Чим менше побачиш — тим тобі ж ліпше. То Третій хотів, аби я показав тобі це, отож…

— Отож, там нічого доброго, — закінчив за нього Еміль, вивільняючи руку. — Я швидко.

За десяток кроків стало ясно: попереду справді світять зорі. До його слуху долинуло шепотіння вітру. Заінтригований, він прискорив крок — аж доки навколо стало простягатися саме лише небо.

…Запаморочилася голова. Він на мить заплющив очі й аж тоді знову поглянув.

Внизу її замшеві туфлі на самому краї прірви. Ще нижче — вогні заснулого міста. Двоповерхівки. Він дивиться її очима. Де це? Коли? Ніби у відповідь на його думки, вона озирається — і всередині в Еміля все стискається: мама стоїть на самому кінчику стріли височенного крана, що будував дев’ятиповерхівку, в яку він згодом бігав кататися на ліфті.

Дивно, але їй не страшно. В її серці — тягуча байдужа нерішучість. Вона просто ще не вирішила, чи справді так буде краще. Вітер ворохобить її кучері й м’яко підштовхує в плечі. І навіть сам кран ледь помітно хитається від його подиху.

Знову погляд униз, аж крутиться голова — й Еміль помічає, що просто під мамою немає ані будівельного майданчика, ані зеленого паркану, яким огороджують забудови, ані навіть землі. Просто під нею роззявила бездонну чорну пащу Пустка.

— Буде вже! — долинає голос Б’юле. — Хіба ни второпав, що її там нима!

Хтось тягне його за плече і змушує відступити — і ось Еміль знову в порожній темряві, за кілька кроків від плями зоряного неба, в яке знову здійняла погляд його мама.

— Навіщо… Навіщо вона хотіла…

— Вона ни стрибнула, чуєш? Постояла — і сі вернула до хати.

— Вона збиралася! Прийшла туди, поки я спав… — Еміль дивиться на Б’юле, і в зоряному світлі його обличчя ніби у привида. — А що було б вранці? Про що вона думала?

— Вона того ни скоїла! І ни скоїла, бо вдома спав ти — про цево й думала!

— На твою думку, таке можна пробачити?

— Таке ни можна судити! Ти видів її очима, але ни відчував її серцем!

— У неї механічне серце… — похитав головою Еміль і поплентався геть.

— Куди ти йдеш? — наздогнав його йотун.

— Мені байдуже.

— Ні! — вигукнув він. — Ні-ні-ні! Як ти ни втямиш — саме цього й хотів Третій: аби ти більше ни хотів жити!

— Може, мені більше немає для чого, — зітхнув Еміль.

— Як ото їй? — Йотун обійшов його і зазирнув у вічі.

— Я нізвідки не стрибаю…

— Емілю, результат буде той самий. Ни можна припиняти боротисі! І тамка, на крані, твоя мама вирішила, що буде. А ти?

— Немає сенсу, — він розстібнув сорочку і показав йотунові ліловий роздутий синець у центрі грудей.

— Вона теж тако думала! Але ни стрибнула! А ти? Боротимишсі?

Еміль мовчав. Йотун терпляче чекав, не зводячи з нього очей. Нарешті хлопець ледь помітно кивнув. Б’юле кивнув у відповідь.

Упершись руками в боки, йотун озирнувся, ніби в цій пітьмі можна було щось розгледіти.

— І де ж вона може бути?

— Я не знаю, — похитав головою Еміль.

— Якщо ти ни знаєш — ніхто ни знає.

— Знає… — раптом сказав Еміль і вперше звів на нього погляд. — Булдаков був із нею! Він міг бачити!

— Хто?

— Неважливо! Як саме, кажеш, ти знаходиш спогади?

— А ти чиїми очима дививсі?

— Нічиїми. Цього спогаду я ніколи не бачив.

— Так єк тоді? — розгублено кліпнув Б’юле.

— Я знаю, що саме сталося. І де — теж знаю.

— Найперше треба знати, що відчував той, чий спогад. Ни всі відчуття підряд, а головне. Але ж єк ти його ни бачив…

— Дай мені секунду, — відповів Еміль і відвернувся.

Заплющив очі, щоб зосередитися.

Довго нічогісінько не виходило. Еміль то так, то сяк намагався оживити в уяві картину, свідком якої не був.

— Ну єк? — спитав Б’юле.

— Тихо!

Еміль щосили уявляв смак крижаного, заледенілого металу, і як намертво прилипає язик, щойно торкнешся самим кінчиком. Аж раптом під ногами зарипів сніг.

— Виходит! — заволав Б’юле. — Ади!

Вони стояли посеред білого засніженого поля біля великої квадратної будівлі школи. Але більше нічого не було. Ні неба, ні обрію, нічого взагалі.

— Це не спогад, — розчаровано проказав Еміль. — Це те, що я вигадав. Я намагався уявити його відчуття…

— Чиї?

— Та Булдакова ж, — Еміль обхопив голову руками. — Якби в тебе примерз язик до металу на морозі… Що б ти відчував?

— Що я йолуп! — форкнув йотун. — Це ж кому таке на думку спаде язиком — залізяку лизькати…

— Наприклад, тебе обдурили… У дитинстві…

— А… Ну, цейво… Єк ни смикатисі, то ни має бути так вже боляче. Більше лячно.

— Від чого — лячно?

— Ну… Що ни відчепишся, напевно, — йотун знизав плечима. — Тако, щоб взяти й прилипнути — зі мнов такого ни було.

— Щось тут не те, — спохмурнів Еміль.

Він втупився в білий сніг під ногами і знай крутив у голові те, що чув від Булдакова — і про ту історію, і про маму, і про шланг, яким його луплять ледь що не так. А потім подумав: цікаво, як це — мати за матір вічно наїжачену і недобру Степаниду Купріянівну.

А тоді — уявив.

…У жовтому світлі заслідженої мухами лампочки мама нервово прасує йому сорочку.

— Женю! Женю, або ти сам встанеш, або я тебе копняками на мороз вижену!

— Ну, ма…

Він із заплющеними очима неохоче сідає на ліжку в своїй крихітній спальні. Тьмяне світло з «великої кімнати» нестерпно ріже навіть крізь повіки. Женя трохи хитається на ліжку, мов кобра, — засинає. Мати кидає в його бік колючі погляди, а потім закінчує прасувати і підходить до нього з сорочкою.

— Паскуда мала! — каже вона і шмагає його сорочкою по голові.

Боляче клацає ґудзик по чолу.

— Ну, ма… — схлипує він.

— Одягайся! Через тебе запізнимося!

Женя натягає ще теплу сорочку й неохоче злізає з ліжка.

— Рукави чорні, вже не відпираються! — бурмоче мати. — Почистив зуби і сів їсти — бігом!

Він показово тре лоба, щоб вона побачила і спитала, а він сказав би, що боляче — від ґудзика… Вона бачить, але нічого не питає.

У тарілці посеред добрячої гірки перлової каші холоне пласка жалюгідна котлета.

Женя ненавидить снідати. Більше за сніданки він ненавидить лише перловку. Вранці він любить солодкий чай і булку з маслом, але мати дозволяє їх тільки «після їди». А після їди вже не хочеться… Женя кидає понурий погляд на стіл і мляво чвалає у вбиральню.

— Прокидайся вже, мухо сонна! — сердиться мати і штовхає його долонею в потилицю, поки він флегматично вичавлює зубну пасту над металевим умивальником.

— Ну, ма… — мляво озивається він і з огидою починає ялозити щіткою по передніх зубах. Вона ніколи не купує дитячої пасти, тільки дорослу, солону на смак і гидку, як крейда…

«Річ не в страху і не в приниженні, — розуміє Еміль. — Він до того всього звик».

І, не розплющуючи очей, уявив стадіон — так чітко, мовби стояв поруч із Булдаковим.

— Лизни, давай! Вони солодкі! — захоплено вигукували хлопці й по черзі нахилялися до металевої стійки воріт.

Булдаков не міг бачити з-за їхніх спин, але був надто наївний, аби щось запідозрити, тож думав, що вони справді лижуть. Та й захоплення, що читалося в очах п’ятикласників, було таке щире!

Насправді в їхніх поглядах виблискував засмак задоволення від його приниження, — але він не помітив різниці.

— Які ж вони солодющі! — вигукували хлопці. — Просто мед якийсь! Нямки-нямки!

І Женя мимоволі уявив собі смак меду в роті. І сам не помітив, як тіло подалося вперед — до широкої коричневої стійки воріт. Мабуть, якщо вже торкатися, то хоча б легенько, самісіньким кінчиком, але Женя так повірив у медовий смак, що висолопив язика лопатою…

Язик прилип миттєво. Крижаний холод і гидкий смак металу — аж до горла. А щойно смикнувся назад — біль. Навіть сльози виступили. А вони реготали і тицяли в нього пальцями. Хтось перший здогадався дати йому, безпорадному, копняка, і решта миттю приєдналася. По щоках одна за одною котилися сльози.

— Вшиваємося! — гукнув хтось.

І хлопці розбіглися, покинувши його самого.

І ось він стоїть, зібганий, наче припнуте козеня. Від холоду язик пронизує біль, та він того майже не відчуває, бо в його уяві вся школа зараз товчеться біля підвіконь, і їдкий, злий регіт котиться класами лавиною — ось від чого справді боляче. Від невидимих поглядів з-за вікон, що їх Булдаков наче відчуває шкірою… І найгірше, що серед них точно є осудливий, повний холодного презирства колючий погляд матері. Бо він, як завжди, її підвів.

— Емілю! — шепоче Б’юле і трясе його за плече. — Вийшло! У тебе вийшло!

Той тільки тепер розплющує очі. Вони стоять посеред шкільного стадіону. Дрібні сніжинки мляво осідають на лискуче хутро завеликої шапки хлопчика, що намертво прилип язиком до залізної стійки футбольних воріт. Степанида Купріянівна вже суне до них через стадіон — із чайником, що парує, в розстебнутому пальті, з виразом крижаної рішучості на обличчі. Булдаков зіщулюється, ніби до нього підступає саме лихо.

— Я знаю, що він почуває, — каже Еміль. — Тільки не розумію, що це…

— Булдаков! — вигукує Степанида Купріянівна. — Скільки можна! Всі діти — як діти, і тілько воно ніяк не вспокоїться!

І обливає з чайника стійку воріт. Булдаков відчуває теплі струмені в роті й на підборідді, і язик нарешті відлипає.

— Я думав, вони фолодкі, — знічено белькоче він.

Вона люто шмагає його обличчя шапкою, потім жбурляє її в сніг і йде геть. Булдаков хрипко ридає.

— Це твій спогад, — каже йому Еміль і кладе руку на плече. — Просто спогад.

— Ва фтьо? — ридаючи, питає той і спльовує кров. — Ва фтьо?

— Просто йди зі мною, — вмовляє Еміль. — Інакше все повториться.

— Ва фтьо? — скавчить однокласник.

— Зациклився, — каже Б’юле. — Ни чує тебе.

— Ва фтьо… — повторює той.

— Йдуть, — йотун вказує очима на юрбу п’ятикласників, що вийшли з-за школи. — Зараз буде спочатку.

— Ходімо з нами, Женько! — вмовляє Еміль. — Ходім!

— Ва фтьо! — торочить Булдаков. — Ва фтьо!

Хлопці вже поруч.

— Хочеш прикол? — каже один із них і хитро зиркає на Булдакова.

Усе повторюється. За хвилину Булдаков тремтить усім тілом в очікуванні матері, яка наближається у своєму розстібнутому пальті, мов той тропічний шторм, яким дають жіночі імена. Ураган «Степанида».

— Ва фтьо?! — кричить визволений, але принижений Булдаков їй услід.

— Він ни почує тебе, — хитає головою йотун.

— Але ж ти почув, — заперечує Еміль.

— Бо ти щось сказав тоді, й він одпустив мене.

— Хто — він?

— Спогад.

— Ва фтьо… — скиглить Булдаков.

Еміль замислюється на мить, а відтак каже Булдакову на вухо:

— Ти не винен. Чуєш?

— Я внаю! — плаче він. — Тоді ва фтьо?

— Кажу тобі — ні за що! Ходімо звідси!

— Я думав, вони фолодкі… — схлипує він. — А вона відлупфювала! Ва фтьо?

— Та «ні ва фтьо»! — сердиться Еміль. — Ходімо!

— Ва фтьо?.. — скиглить Булдаков.

З-за школи знову весело виходить ватага хлопчаків.

— Ти не винен, чуєш? — повторює Еміль. — Не винен!

— Він знає, — зауважує йотун. — Й однак думає, що причина в ньому.

— А вона — в чому?

— Гадки ни маю! — знизує плечима Б’юле. — Тільки ти кажеш йому те, що він і так знає.

Еміль напружено думає. П’ятикласники пройшли вже пів стадіону. Йому страшенно не хочеться бачити цю огидну сцену втретє.

— Слухай, Женю! — раптом швидко заговорив він. — Ти не винен…

— Я внаю! — перебиває той. — Тоді ва фтьо?

— Ти не винен, що в тебе погана мама!

Ці слова наче ляпас, що приводить до тями. Булдаков негайно перестає плакати і лише здивовано дивиться.

— Вона не погана… — невпевнено заперечує він.

— Вона — твоя мама. Але з нею не все гаразд. Із нею, чуєш? Не з тобою!

— Не ві мною? — перепитує він і машинально витирає кров із губи.

— Не з тобою. Якби її сином був я — вона била б мене так само. І сварила. І принижувала. Ти хороший, Женько. Як усі.

Булдаков дивиться так недовірливо, ніби чекає, що той зараз розсміється йому в лице.

Еміль дає однокласникові час прийняти цю думку. Булдаков висуває кінчика язика і тильною стороною долоні проводить по ньому.

— Крові нема, — каже він. — І не болить.

Еміль озирається. Біле поле снігу щезло в чорному нічому. Ні хлопчаків, ні школи, ні стадіону.

— Вирвалися, — полегшено промовляє він. — Допоможеш нам знайти маму?

— Мою? — насторожено перепитує Булдаков.

— Мою. Ти маєш згадати, що вона почувала, коли ви розлучилися. Що було головним. Зможеш?