Книга Еміля

Розділ 10

«Куди він увімкнений?» — чомусь подумав Еміль і, немов у якомусь заціпенінні, пішов на монотонну трель дзвінка, наче щур на звук чарівної дудочки. Річ у тому, що спеціальні розетки для телефонів не ставили абиде. Навпаки, їх монтували тільки в певних місцях, і шкільний вестибюль зазвичай до таких місць не належав.

«Дз-з-з-з-и-и-и-инь!»

Еміль стояв біля тумбочки і тупо витріщався. «Як він працює?» — стукало в голові. І він повільно, як уві сні, почав обходити навколо телефона, щоб розгледіти, куди той підключений.

«Дз-з-з-з-и-и-и-инь!»

Чорний дріт звисав додолу і звивався на підлозі, мов довжелезна худорлява змія. Еміль стежив за ним поглядом, ніби розгадував одну з тих дитячих головоломок у журналі: «Допоможи зайчикові знайти морквинку».

«Допоможи телефону знайти розетку», — подумки пожартував Еміль.

І застиг.

Довгий шнур, закручений у кілька витків, закінчувався самотнім штепселем, що лежав на бетоні. Телефони в ті часи не мали ані батарейок, ані акумуляторів, і вимкнені з розетки працювати не могли.

Окрім чорного, як смола, телефона з директорського кабінету, який незрозуміло як опинився на першому поверсі й дзвонив усупереч усім законам фізики. Еміль розгублено торкнувся штепселя носаком черевика, ніби не вірив власним очам.

«Дз-з-з-з-и-и-и-инь!»

…Він біг, мов наляканий заєць, засліплений фарами автомобіля.

— Мамо! — вигукнув, влітаючи в кімнату. — Мамо, мамо, мамусю!

Мама міцно спала, незважаючи на ввімкнене світло.

Еміль зачинив двері, але ще якийсь час стояв і дивився на них, наче чекав, що хтось увірветься. «Цікаво хто? — іронічно запитав він сам себе. — Телефон?» Від цієї думки трохи полегшало. До речі, дзвінки припинилися. Мама рівно дихала вві сні. Еміль нарешті відхекався. Тільки слабкість у ногах нагадувала, що все це справді сталося.

— Ма-мо, — покликав він і підійшов до ліжка. — Мамо, мамусю… Ти спиш?

Та перевернулася на інший бік, щось нерозбірливо пробурмотіла, але не прокинулася.

— Ма… Мені страшно! Ма-а-мо!

І поторсав її за плече.

— Тихо-тихо… — ледь чутно пробурмотіла вона. — Тс-с-с-с…

— Ну, ма!

Мама не прокидалася. «А що я їй скажу?» — подумав Еміль. Його історія, хоч як її складай, звучала геть неправдоподібно. Так, ніби він грався і злякався телефона, бо придумав собі, що той дзвонить вимкненим. Може, краще розповісти все завтра? «А якщо знову почую дзвінок — точно розбуджу. І ми разом підемо подивитися».

На столі біля вікна лежав ключ. Еміль вирішив замкнути двері. Вже коли вставляв його у шпарину, звідкись взялося нав’язливе відчуття, що двері от-от хтось штовхне з того боку, і він не встигне замкнути. З переляку довго не міг потрапити в щілину, нарешті нервовим рухом повернув ключа. Замкнено.

Еміль швидко роздягнувся й натиснув на вимикач. Просто за вікном стояв ліхтар, і в кімнаті було доволі світло. Та все одно страшно. Він спробував примоститися поруч із мамою (хоча взагалі-то вона цього не дуже любила), але ліжко було надто вузьке. Трохи покрутився й зрозумів, що довго так не витримає — звалиться. І ліг до себе.

Було тихо. Він іще довго витріщався на двері, аж поки нарешті остаточно заспокоївся й почав перебирати уявні світи. Хто він сьогодні? Чаклун у високій вежі серед скель чи вікінг на дракарі з прямокутним вітрилом?.. Мабуть, вікінг. Еміль заплющив очі й уявив, як дрібні солоні бризки осідають на його обличчі туманним ранком…

«ДЗЗЗЗЗЗИИИИИИИИИИИИИИИИННННННННННЬ!»

Він різко сів, витріщивши з жаху очі. Двері досі зачинені, та і звук лунав зовсім не звідти. Хоч яким це видавалося диким, та сумнівів не було: дзвеніло в кімнаті. І він повільно повернув голову.

Просто перед його обличчям, у світлі вуличного ліхтаря, чорним пластиком поблискував директорський телефон. Немов величезна земляна жаба.

— Мамо! Мамо! МА-МА!!!

Еміль підхопився, стрибнув до мами і почав щосили трясти.

— Прокидайся! Ма!

Він намагався підняти її голову, навіть легенько плескав по щоках. Мама спала. Її дихання не змінилося.

«Дз-з-з-з-и-и-и-инь!»

Нажаханий, Еміль застрибнув на ліжко до мами і заховався за нею, немов за барикадою. Чекав, що телефон замовкне. І щоразу стискався, коли високе металеве дзеленчання розрізало нічну тишу. А потім не витримав і заплакав.

«Дз-з-з-з-и-и-и-инь! — тиша — Дз-з-з-з-и-и-и-инь! — мамине дихання — Дз-з-з-з-и-и-и-инь! — серце гупає у вухах — Дз-з-з-з-и-и-и-инь!»

Нічого не відбувалося. Просто дзвонив телефон. Ні монстрів, ні привидів, ані навіть прибульців. Набридливі дзвінки — і нічого більше.

Нарешті Еміль наважився. Він повільно виліз з-за мами, підвівся з ліжка і підійшов до столу. Вимкнутий штепсель лежав поруч із апаратом на акуратно скрученому кілечком шнурі. Еміль витягнув руку і завмер, не наважуючись на те, що задумав. Пальці дрібно тремтіли. Він вагався ще кілька секунд. А потім, не даючи собі передумати, схопив слухавку і підніс до вуха.

Тиша. Лише далеке електричне потріскування. Еміль нервово облизав пересохлі губи і промовив хрипким від переляку голосом:

— Алло?

— Алло! Мілько, це я! Алло!