Книга Еміля

Розділ 80

Здається, вона відчула присутність чогось живого ще до того, як йотун запалив одну з розвішаних повсюди ламп, а дзеркала відбили світло безліч разів і наповнили кімнату рівним сріблястим сяйвом.

— Нам туди, — йотун діловито подався до проходу в протилежній стіні.

Але русалка і з місця не рушила. Вона намагалася визначити, звідки так віяло життям. Великі терези посеред кімнати, здоровенне перо на них, дзеркала по колу… Вона вдивлялась у відображення. П’єдестали, яких насправді в кімнаті не було. У кожному з дзеркал і відображень у безлічі коридорів вони були порожні, й лише в одному-єдиному на п’єдесталі лежало те, що вона відчувала.

Серце. Велике, як яблуко, закривавлене серце, що ритмічно здригалося на чорній монолітній поверхні.

Русалка, немов зачарована, ступила до дзеркала. Яка беззахисна, оголена чутливість… Мабуть, йому боляче лежати отак на безжально жорсткому п’єдесталі, та воно давно звикло.

— Серцесховище, — тоном обізнаного прокоментував Б’юле, хоч ніхто його не питав. — Тут проходять випробування серця. Серце має бути легшим за пір’їну.

— Навпаки, — раптом озвався Еміль. — У серцях накопичується порожнеча.

— Немає нічого важчого за ту порожнечу, що в серцях, — озвалась Аврора.

Вона заплющила очі й притиснула щоку до дзеркала. Відчувалося щось іще. Якийсь ледь помітний відтінок болю.

— Його зрадили, — раптом сказала русалка. — Ось чому ці ноти такі тягучі.

— Які ще ноти? — голос йотуна прозвучав недоречно голосно.

— Аврора відчуває біль, — пояснив хлопчик і повернувся до русалки. — Ти знаєш, чиє воно?

— І гадки не маю.

— А нам теж доведеться проходити це? — спитав Еміль. — Випробування…

— Доведеться, — упевнено заявив Б’юле. — Раніше серця виймав особисто Хенті-Менті… До речі, то ни єго?

Русалка пирхнула:

— Це він усіх зрадив, а не його.

— Одне іншому ни заважає, — відтяв йотун.

— Подумай сам: то ж він загасив Лазурове Полум’я!

— Та він передумав, між іншим… — тихо мовив Б’юле і замовк.

На мить йому страшенно захотілося поділитися історією про вогнегубство Хенті-Менті, яка вразила його до глибини душі. Як Третій скасував той вчинок, а потім Гастропод скасував і самого Третього, і порятунок Хенті. Як хранитель Мадґулу прожив іще три дні, три години, три хвилини і три секунди, та чимраз чіткіше відчував, як тануть спогади про все прожите після порятунку. І як замість усього того лишається тільки один нав’язливий спомин, що раз у раз більше набирає барв, звуків, запахів і текстур, аж стає нарешті єдиною можливою реальністю: смерть Лазурового Полум’я. Але розповісти це означало б згадати і про зустріч із Третім. А якщо вже говорити про неї, то… І Б’юле мимоволі намацав у складках тканого пояса пружну грудку капсули рішату-масу. «Квиток в один бік, — згадав він. — Твоя роль — простенька підміна».

— Він — що? — перепитала русалка. — Ти сказав: «Він щось там»…

— Він і був Лазуровим Полум’ям, — не знати чому промовив Б’юле.

— Хенті-Менті? — здивувалася Аврора. — Ні, він був просто хранителем…

— У серці, — стріпнув головою Б’юле. — Він зберігав єго в серці. Тож ти маєш рацію — це точно ни єго.

Усі замовкли, ніби йотун вихлюпнув на підлогу зілля журби. Б’юле натиснув на одну з дзеркальних панелей навпроти входу й одчинив іще одні двері.

— Нам точно туди? — спитала вона.

— Ти ж сама виділа малюнок, — відповів йотун.

— І вони справді з крилами?

Мовчазним жестом Б’юле запросив їх іти слідом за ним і першим переступив поріг.

Летючий комод зустрів його низьким дзижчанням, і жукляди негайно розлетілися по кімнаті полохливим роєм.

Йотун розгорнув «Путівника» на потрібному місці, тицьнув його під ніс русалці, а сам пильнував, щоб вона не хапалася руками. Сторінка з летючою шухлядою й магічними предметами, і довжелезне слово, написане рунічними знаками. Аврора трохи поворушила губами, ніби пробувала слово на смак, а тоді голосно і старанно виголосила:

— Херберґі-ґлеймдравонна!

Правду кажучи, йотун чекав ось чого: що одна із жукляд підлетить до них, висунеться і продемонструє вміст якимось елегантним віражем, схожим на чемний реверанс шинкаря перед заможним клієнтом. Адже всі казали, що істинні імена речей відкривають доступ до артефактів — а чим, як не істинним іменем, мало бути те саме довжелезне слово дверґрською?

Та усі чисто шухляди зірвалися до стелі — мов сарана з обгризеного до стебел пшеничного поля. Вони почали шугати так швидко і так низько, аж йотун перелякано втягнув голову в плечі. Шухляди зіштовхувалися, клацали кришками, викидали в повітря якісь предмети, розбирались на окремі дощечки або складались у дивні конструкції, лунав діловитий дерев’яний стукіт, клацання й удари… І за кілька секунд ніщо навколо не нагадувало тієї порожньої зали з гігантським комодом, якою вона була доперва.

Схоже, всі жукляди до останньої зібралися в меблі — це був величезний, просто-таки гігантський кабінет, такий, наче господар щойно вийшов із нього на хвильку. А от артефакти були розкладені, розвішані й розкидані по столу, полицях, стінах і навіть підлозі. Велике голубе крісло, старе і пошарпане, письмовий стіл, заставлений і навіть захаращений безліччю всіляких речей, стелажі, коробки, стоси книжок, полиці й полички…

— Мамо… — прошепотів Еміль.

— Де? — здивувалася Аврора.

— Це наша квартира! — вимовив хлопець і облизав пересохлі губи. — Наша вітальня. Тільки величезна.

І чомусь сів на підлозі просто у дверях — ніби в нього скінчилися останні сили.