Книга Еміля

Розділ 31

Еміль не бачив, як крихітну комірчину під сходами наповнило розбурхане полум’я. Як назовні вирвався чорний масний дим. Не знав, що щури, які влаштували кубла біля труб опалення, вже зрозуміли, що школа більше не може слугувати їм за домівку, й кинулися рятувати свої життя. Не чув, як ненажерливо гуло полум’я під сходами і, мов авіаційна турбіна, пожирало кисень із застиглого повітря шкільних коридорів. Він взагалі нічого не чув від тієї миті, як його власний крик, наче сполоханий птах, вирвався з-під маленьких металевих дверцят під сходами.

Навколо панувала тиша.

Еміль лише краєчком свідомості зауважив цю дивну деталь. Відколи плечем розчахнув чорні двері під сходами, ним володіла одна-єдина думка: мерщій до мами.

Десь унизу, в задушливому підвалі, яскраво, мов далека зірка класу «блакитний гігант», світилася крізь дим і полум’я розпечена до нескінченності крихітна голівка часовивернутого сірника, що провалився крізь пропалену вогнем долівку комірчини. Вона лежала в жовтогарячій калюжі киплячого бетону — і тиша довкола була абсолютна. Абсурдна. Неможлива.

Поруч, у немислимому неживому мовчанні, завмерли, немов дивовижні осяйні квіти, величезні язики полум’я — не рухалися, не потріскували стільницями звалених у підвалі старих парт, а тільки ледь помітно дихали, рівномірно розтікалися під школою вогняним озером.

У вентиляційних шахтах, щілинах і технологічних отворах кам’яними статуями застигли щури — тієї миті, коли вони щодуху неслися геть. Декотрі зависли в повітрі, зупинившись просто в стрибку, інші — завмерли в скаженому спринті й ледь торкалися землі своїми лапками. Їхні маленькі серця й ті припинили калатати, мов заводні моторчики, щоб не порушувати величної тиші навіть таким мізерним звуком, як стукіт пацючих сердець.

А на шкільному стадіоні посеред вузької стежки завмерли на бігу в безглуздих, неприродних позах двійко п’ятикласників — наче найдосконаліші скульптури на світі. На їхніх обличчях застигла суміш страху й захвату. І навіть великі ліниві сніжинки, що повільно опускалися на засипаний заметами стадіон, зупинилися, так і не досягнувши землі. Немовби їхня лінь нарешті перемогла саму гравітацію й тепер панувала над усім світом.

І тільки Еміль мчав скрізь застиглий простір і гадки не мав про всю оту чудасію. Він проїхався ногами по паркету, збиваючи швидкість, щосили смикнув за дверну ручку — і ось тепер ступав останні кроки до ліжка, на якому, схрестивши руки на грудях, немов покійниця, лежала його мама. Він хотів уже поторсати її за плече, щоб висмикнути зі сну і розповісти про моторошні людські костюми в комірчині під сходами, аж ось просто в нього за спиною пролунав глибокий голос:

— Не робіть цього!

Мабуть, було б природно бодай здригнутися, але Емілеві за останні кілька хвилин випало зазнати стільки жаху, що він лише обернувся.

Просто за ним стояли двоє надзвичайно високих людей у довгих темних балахонах. Вони були незрівнянно вищі за всіх довготелесих, яких Еміль коли-небудь зустрічав у житті чи навіть бачив по телевізору.

Шкільні стелі були занизькі, щоб зайди могли бодай випростатися, тож обидва стояли, схиливши голови, немов у ґречному поклоні. Схожі наче брати. Один видавався суворішим, з ледь опущеними кутиками впертого рота, інший — добродушнішим.

— Ви хто? — запитав Еміль.

— За документами? — уточнив суворий.

— Він вважає, що ми йотуни, — сказав добродушний.

— Ми точно не йотуни.

— Можемо показати рунічний камінь.

— Який камінь? — розгубився Еміль.

— Фафнір його знає… — знизав плечима добродушний. — Базальт, мабуть.

— Онікс, — заперечив суворий.

— Я заплутався, — зізнався Еміль. — Хто ви такі?

— Тлумач при Другій Криниці, — відповів суворий.

— Дивно починати з Другої, — скривився добродушний. — Я перший мав відповідати.

— Ти завжди прискіпуєшся!

— Звучить дурнувато, от і все.

— То ти назвешся чи ні?

— Тлумач при Першій Криниці, — відрекомендувався добродушний і зітхнув: — Тепер виходить, що Перша Криниця йде після Другої.

— Мені треба розбудити маму… — пробурмотів Еміль і знову простягнув руку до її плеча.

— А давайте! — підбадьорив добродушний.

— Не смійте! — заверещав суворий.

У його голосі було стільки непідробного жаху, що Еміль мимоволі завмер і глянув на них.

— Ваш дотик розірве її на шматки! — запевнив той.

— Як двері, — багатозначно показав на щось очима добродушний.

Еміль простежив за його поглядом і побачив, що дверей у кімнату більше немає. Замість них у повітрі повільно пливли уламки якихось пофарбованих у блакитне дощок — від великих до найдрібніших. Наче вони були у воді. Або радше — у невагомості.

— Що це таке? — ошелешено пробурмотів Еміль, розглядаючи понівечений дверний замок і низку дрібних гвинтиків, що неквапливо дрейфували кудись убік і вгору.

— Двері, наскільки я можу судити, — знизав плечима добродушний. — Були.

— Зараз дійде звукова хвиля, — попередив суворий. — Краще затуліть вуха.

Обидва велетні передбачливо притиснули долоні до вух. Десь секунду чи зо дві нічого не відбувалося, й вони мали доволі кумедний вигляд. А потім пролунав такий гучний, низький гуркіт, що вібрацію можна було відчути навіть животом, й Еміль і собі поспіхом затулив вуха.

— Ось і хвиля! — прокричав добродушний.

— Звук від розбитих дверей! — додав суворий. — Пропоную відійти туди, де тихіше!

— А мама?

Добродушний нахилився до самісінького Емілевого вуха:

— Та ми просто в коридор!

Й оскільки Еміль нічогісінько не розумів, а височезні незнайомці, навпаки, нічому не дивувалися, — він погодився. Вони відійшли від кімнати на якихось кілька кроків, коли гуркіт урвався так само раптово, як почався.

— Ми випередили звук, — пояснив суворий.

— А моя мама… — почав було Еміль, але суворий перебив.

— У повному порядку.

— Поки що, — уточнив добродушний.

— Поки що? — перепитав Еміль.

Суворий і добродушний перезирнулися. А тоді суворий запитав:

— Дозволите?

Еміль простежив за його поглядом і лише зараз зрозумів, що велет показує на макарони, які він досі притискав до грудей, — зовсім про них забув. Розгублено простягнув пачку. Тоді суворий дуже обережно взяв її двома пальцями, випростав руку над підлогою — і відпустив.

Макарони нерухомо зависли в повітрі.

— Вони невагомі? — здивувався Еміль.

— Вони падають! — задоволено повідомив добродушний. — Просто вкрай повільно.

— Тому що час плине інакше? — здогадався Еміль.

— Час завжди плине однаково. А от рухатися в цьому потоці можна по-різному.

— Ми рухаємося дуже швидко, — пояснив суворий. — Тож із вашою мамою ще довго нічого не станеться.

— А потім? — занепокоївся Еміль.

Незнайомці знову перезирнулися.

— Саме тому ми тут, — сказав добродушний.

— Щоб допомогти мамі?

— Щоб було хоча б якесь «потім».

— Скажи йому, — мовив суворий.

— Отак одразу? — засумнівався добродушний.

— Втрачаємо нитку розмови, — знизав плечима суворий.

— Та кажіть уже нарешті! — вигукнув Еміль, бо не мав уже сили терпіти.

— Коли вже ви так наполягаєте… — тут добродушний, зігнувшись майже навпіл, нахилився просто до Емілевого обличчя й урочисто промовив: — Приблизно одну астрономічну хвилину тому ви знищили весь ваш світ до тролячої матері. А тепер, якщо ви не проти, сядьмо де-небудь і спокійно все обговоримо.