Книга Еміля

Розділ 94

Вузька брукована дорога перетворилася на вуличку портового міста. Над морем уже зійшло бадьоре сонце, і мартини снували над бухтою, вітаючи новий день високим мисливським кличем.

Еміль важко переставляв ноги. Його змарніле обличчя в брудних патьоках сліз видавалося значно старшим, ніж належить дитячим личкам. Мартин кульгав далеко позаду. Еміль наче забув про нього, а той ніби делікатно не нагадувати про себе в такі тяжкі для друга хвилини.

Він спершу не помітив Високого, хоча вуличка була майже порожня. Та щойно помітив, то відразу впізнав неоковирну велетову постать. Уловивши його погляд, Тлумач високо здійняв руки і зааплодував — нечастим, соковитим плесканням. Еміля це не зацікавило. Він лиш опустив очі, ніби засоромився. Насправді ж просто боявся підвернути ногу на кривій бруківці.

Тлумач знай плескав — так, ніби вся вулиця зараз чинила так само, вшановуючи героя. Нарешті Еміль підійшов.

— Гратулюю тобі з усього серця! — піднесено промовив велетень.

Еміль не сумнівався, що це саме Високий, а не брат: добре запам’ятав цю водянисту усмішку, що значила не більше, ніж вираз писка у риби.

— З приводу чого? — понуро запитав він.

— Ти за крок до мрії, мій безсонний друже! І якщо все зробити правильно, завтра на світанку ти постанеш перед Криницями!

— Залежить, що саме зробити, — насупився Еміль.

— Залежить — що, і залежить — коли! — тут велетень тицьнув цурпалистим пальцем йому в груди, та Еміль нічогісінько не відчув. — Залишилось останнє, крихітне випробування. Пройдеш його до заходу сонця — і вже ввечері я розповім тобі, як здобути все! Як урятувати і себе, і маму! І навіть більше! Набагато більше, ніж ти колись мріяв!

— А брат… Хіба можливо тепер урятувати брата…

— Забудь про нього! Ти зможеш більше! Ти сміятимешся з колишніх бажань!

— Я навіть не знаю, що з ним сталося! Що саме виконали Криниці?

— Розголошення чужих бажань суворо заборонене. Скажу тільки одне: з мріями треба поводитися обережно. Це загальновідома істина. А ввечері я навчу тебе, як правильно розпорядитися власним шансом!

— Чому ж тільки ввечері? Навчіть зараз.

— Як я сказав, залишився один малесенький крок. Навіть не крок — крочок. Бачиш ту сіру смугу на обрії? Сусідній острів. Сьогодні пополудні туди вирушає пором. На заході сонця чекатиму тебе в апартаментах на верхньому поверсі будинку з годинником. Його добре видно з порту. Дістань квиток і приїзди. Інших умов не буде.

— Отак просто?

— Не дуже складно, — погодився Високий. — Хіба що… Пором ходить лише двічі на тиждень, а в місцевих купа справ по той бік протоки, отже… Давно пора запровадити щоденні рейси, якби мене хтось питав! Словом, у касі квитки скінчилися, можеш не марнувати часу.

— І що ж мені робити?

— Повна свобода дій! Ну, дивись, не запізнися. Якщо, звісно, не хочеш втратити шанс.

І з лунким ляскотом Високий зник.

Якась жінка вихлюпнула воду з порога й підозріло поглянула на Еміля. Трохи нижче вулицею діти бавилися з механічною черепахою-магітроніком. Еміль обернувся до мартина. Той дивився з собачою відданістю. Очевидно, добряче втомився шкутильгати пішки. Зітхнувши, Еміль посадив його на плече і, мов піратський капітан із папугою, зашкандибав до моря.

Портовий базар горлав на всі голоси. Ошалілі від переситу риб’ячими тельбухами мартини підхоплювали заповзяті вигуки крамарів, гомоніли покупці й витріщаки, і всі разом вони примудрялися заглушити навіть гуркіт прибою.

Еміль розгублено блукав між рядами і не знав, з чого почати пошуки квитка і чи буде доречно просто взяти й спитати в першого-ліпшого, чи, може, тут так не заведено. Він і в своєму світі не зовсім розумів, що значить «діставати», хоч і чув те слово від дорослих. А тут і поготів — гадки не мав, що ж його вдіяти… Запахи риби, прянощів, парфумів, гнилих водоростей, дорогих килимів, спітнілих тіл і близького дощу паморочили голову. Майоріли різнобарвні строї, туди-сюди снували магітроніки, строкаті прилавки змінювали один одного, а він усе не наважувався зробити хоч щось.

Нарешті несміливо прошепотів кілька слів продавцеві екзотичних фруктів, але той ні бельмеса не зрозумів. Еміль спробував іще з кількома, але навіть торговці, що вочевидь користувалися думкоростю, бурмотіли щось на кшталт: «усім треба» чи «звідки мені знати».

Він змучився і зголоднів. Знаками попросив дозволу взяти риб’ячу голову для мартина, і йому дозволили. Тож нагодував хоча б його і аж самому трохи полегшало.

— Тюлень — хижак! — повідомив мартин. — Свої!

— Свої, — безрадісно озвався Еміль. — Авжеж, свої.

І раптом хтось його гукнув:

— Хлопче! Хлопче з птахом!

Еміль здивовано обернувся. Якийсь кругловидий чолов’яга коло ятки, заставленої клітками із птахами так рясно, аж самого його було насилу видно, заклично помахав йому.

— Я чув, ти питав про квиток.

— Так, — Еміль підійшов. — Мені дуже треба.

— Я маю один на сьогодні, але вирішив лишитися тут іще на тиждень. За скільки візьмеш?

Хоч як це безглуздо, та до цього моменту Еміль узагалі не подумав, що в нього ані копійки. Гроші були в Б’юле, та хлопцю й на думку не спало обшукати тіло бідаки. Він укрив йотуна сосновим гіллям, бо навіть могилу викопати не мав чим, і пішов.

Ось чому питання загнало його в глухий кут. Він безпорадно озирнувся на прилавок і несміливо запропонував:

— Може… Я міг би зробити для вас щось? Якусь роботу…

— За квиток? Та де! Зараз він коштує разів у десять дорожче, ніж у касі. Мені просто ліньки йти в порт, там би з руками відірвали.

— Тоді… — Еміль іще раз усе обміркував і витяг ножиці. — А як щодо цього?

— Ножиці? — продавець скривився. — Я що, схожий на кравця?

— Вони непрості… Це артефакт. Можуть перерізати нитку долі.

— Справді? І як вони діють?

— Ну… Напевно, якщо знайдете нитку… Можна перерізати.

— Ясно, — гмикнув торговець. — Слухай-но. Можу взяти твого птаха. Чув, ти навчив його говорити. Буде мені клієнтів зазивати!

— У нього крило зламане… — з сумнівом озвався Еміль і пригорнув мартина до себе.

— То навіть ліпше! Не доведеться підрізати.

— Чужак! — заявив мартин просто в лице торговцеві.

— Якби він сидів у мене на плечі й вигукував словечка — ціни б йому не було! Точніше — ось і ціна: квиток на пором! — він покопирсався під прилавком і витяг картонного прямокутничка з якірцем і купою ієрогліфів. — Сьогодні якраз пополудні. Перший причал. Не запізнюйся, люду буде — тьма-тьменна!

Мартин повернув голову й докірливо втупився в Еміля одним оком.

— Йому не можна в клітку, — тихо промовив той.

— Кажу ж: посаджу на плече! Що ще він уміє?

— Страшно! — тоненько скрикнув мартин. — Тюлень — хижак! Свої! Свої!

— Неймовірно! — захоплено вигукнув торговець. — Віддаєш?

Мартин знай дивився й дивився — прямим, не по-пташиному пронизливим поглядом. Еміль відчував, як вистукує барабанним дробом метушливе пташине серденько.

— Просто трохи посидиш у нього на плечі, — прошепотів він птахові. — А коли крило загоїться… А воно обов’язково загоїться…

— Що ти там йому шепочеш? Ніколи не бачив, щоб із пташкою так прощались. Ану… Підеш до дядька?

Мартин змахнув крильми й уривчасто зойкнув. Еміль вагався.

— Я до нього звик, — мовив він невпевненим тоном.

— Завжди доводиться чимось жертвувати, — знизав плечима торговець. — Тобі потрібен квиток чи ні?

Еміль простояв нерухомо кілька довгих важких секунд, а потім рвучко посадив птаха торговцеві на плече, квапливо взяв картонного прямокутника і подався крізь базарну юрбу. І жодного разу не озирнувся. Але ще довго його переслідували розпачливі, жалісні вигуки:

— Свої! Свої! Тюлень — хижак! Свої! Тюлень — хижак! Тюлень — хижак! — І вже геть тужливо: — Шторм-шторм-шторм-шторм-шторм! Біда! Біда!