Книга Еміля

Розділ 23

— Ще раз спочатку, — сказав Олег Прокопович. — Хто, куди і кого привів?

Еміль усвідомлював, що навряд чи йому повірять, але інших відповідей однак не мав:

— Та кажу ж, ви самі й привели. Ну, ми так думали, що це ви. З уроку забрали. Отут за столом сиділи…

— І куди ж я потім подівся, по-твоєму?

— Виходить, нікуди. Ну, ви ж увійшли в кабінет, правильно? А не вийшли.

Директор стріпнув головою.

— А за столом тоді хто сидів?

— Ви, — відповів Еміль. — Просто один із вас — не ви.

Після цих слів тон директора став якимось м’яким і навіть турботливим. Для початку він пішов разом із Емілем у клас (все ще тривав урок), попросив Степаниду Купріянівну вийти в коридор і лагідно запитав, чому Еміль не в класі та як довго. І тут учителька, не кліпнувши оком, заявила, що Еміля разом із її Женею з уроку забрав сам же Олег Прокопович. Особисто. До речі, а де Женя?

— Дежавю, — тільки й сказав директор. — Дуже сильне дежавю.

Женю знайшли за школою — той захоплено стрибав у снігові замети з пожежної драбини. Їх із Емілем посадили в порожньому класі. Степанида Купріянівна, Емілева мама та Олег Прокопович зібралися на термінову нараду в директорському кабінеті й час від часу викликали хлопців то разом, то по одному, немов свідків у суді.

Запитання директора було гранично просте: якого біса учень опинився замкненим у директорському кабінеті? А ось запитання вчителів до самого директора (який спершу забирає дітей з уроку, а потім відмовляється це визнавати) залишилися здебільшого невисловленими, хоча чітко були написані на їхніх недовірливих парсунах.

Зрештою Олег Прокопович відчув, що тут щось не так, і вирішив серйозніше поставитися до слів учнів. Він знову викликав Еміля і вкотре попросив докладно все розповісти. Ніхто не перебивав. І тільки коли Еміль вимовляв щось на кшталт «і тут Олег Прокопович сказав…», директор щоразу підстрибував на стільці й поправляв:

— Схожий! Треба казати «чоловік, схожий на Олега Прокоповича»!

Еміль не став розповідати, як бюст сам собою зібрався з уламків чи як під підошвою директора зрісся зламаний олівець. Дорослі б такого точно не витримали. Й однак його оповідь остаточно всіх заплутала, особливо в момент, коли директор сидів у кабінеті й водночас — у цей кабінет увійшов. Еміля сто разів перепитували, чи він упевнений, що Олег Прокопович не вийшов перед тим. Але дужче за всіх від таких запитань нервувався сам директор: він майже кричав, що взагалі йшов до школи на третій урок і до цього в кабінет не зазирав! Тут дорослі почали потроху сваритися, й Еміля знову відправили чекати. І це він їм іще нічого не розповів про сірники…

— Булдаков! — пролунав голос Еміля у тиші порожнього класу, де вони з Женею сиділи, чекаючи незрозуміло чого. — Якщо запалити сірника, і він згорає, де настає кінець?

— Як?

Еміль витяг із коробки горілий сірник.

— Колись він горів. Уяви, що тепер треба прокрутити все назад, щоб він знову став цілим. Звідки починати? З того, як догорів? Чи з диму, який з’явився потім?

— Починають, узагалі-то, від початку! — із мудрим виглядом заявив Булдаков.

— Ти не слухаєш. Треба — з кінця. От якщо я запалюю навпаки і починаю з диму, то звідки він тоді візьметься?

— Ти що, тю-тю? — набурмосився Булдаков.

— Якщо запалити ці сірники навпаки, можна побачити двері в інший світ! Директор сказав.

— Капець, ти гониш! — похитав головою Булдаков.

Еміль обережно повернув сірника в коробку.

— Тоді скажи, чому в його кабінеті знову порядок? Га? Через те що, коли ти пішов, він розбив бюст навпаки! Витягнув отак руку, і всі уламки злетілися докупи — і він оте все впіймав.

— Лапшун-жухало!

— Я правду кажу! Я все це бачив.

— Побожися! — зажадав Булдаков.

— Тримаюся за червоне, — знизав плечима Еміль, відкрив портфель і урочисто торкнувся до пенала невизначеного малинового кольору.

«Триматися за червоне» — це була така клятва. Той, хто її промовляв, мав узятися за будь-який предмет червоного кольору. Діти вірили, що той, хто зламає цю клятву, наражає себе на смертельну небезпеку. Та якщо, промовляючи, схрестити за спиною пальці, то дія клятви послаблювалася, а іноді й зовсім скасовувалась. Тож якщо хтось клявся серйозно, він однією рукою хапався за червоне, а іншу долоню тримав відкритою, щоб усі її бачили. Еміль теж так зробив.

Але Булдаков сказав:

— Це навіть не червоне!

— Яка різниця!

— Ти що! Не червоне — не рахується! Клянися серцем матері!

«К.С.М.» (так зазвичай скорочували) — була найстрашнішою клятвою на світі. Той, хто клявся, ризикував навіть не власним життям.

— Ні! — рішуче хитнув головою Еміль.

Він вважав, що не має на це права.

— Значить, брешеш! — підсумував Булдаков.

— Жоднісінького слова не збрехав!

— Не клянешся — отже, брешеш!

Еміль лише зітхнув. Він дивився на коробку й уявляв, як «навпаки» запалюється сірник… Ось спалахує крихітне полум’я, втягуючи в себе дим… Та звідки ж дим? Отже, спершу треба його уявити… Але дим розсіюється поступово, а потрібна якась певна точка. Чи не точка? А ще енергія, яку треба десь узяти через зникле минуле, в якому сірники горіли. Хоч би що це все означало…

Несподівано десь угорі пролунав знайомий металевий лязкіт, завив мотор, і почулося глухе скреготіння ліфта.

— Чуєш? — запитав Еміль.

— Що?

— Звук чуєш?

— Який?

— Ну, просто послухай. Хоч якийсь чуєш?

Булдаков насупився, дослухаючись. Звук рухомої кабіни наростав, ніби ліфт ось-ось мав прибути на їхній поверх і відчинитися.

— Ворони надворі, — знизав плечима Булдаков. — І директор волає.

— Ясно…

Невдовзі прийшла мама і забрала Еміля. А Булдакова — його мати, й було чути, як вона гучним шепотом сварить його за щось і раз у раз повторює слово «заробиш». А він мляво огризається, немов заїжджена платівка: «Що я зробив! Що я зробив!».

— Якийсь дурдом, — втомлено сказала Емілева мама, коли вони прийшли в кімнату. — Нічого не розумію… Ну, навіщо! Навіщо було лазити до директора в кабінет?!

— Я ж казав, там був двійник… — зітхнув Еміль.

— І Олег Прокопович як папуга: «Дежавю» та «дежавю»! Сил уже немає! А від самого спиртним тхне!

— Чим тхне?

— Нічим. І не смій язиком ляпати!

Мама стала перевдягатися, всім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено.

— Страшенно спати хочеться, — поскаржилася вона. — А як ляжу зараз, ще гірше буде.

— Ти тут увесь час сонна.

— Збігай-но в магазин, — махнула вона рукою. — Хліб закінчився.

…Цеглинка білого хліба була ще тепла. Жовта скоринка так нестерпно звабливо пахла, аж слина текла. І хоч мама завжди сварила його за надгризений хліб, Еміль не втримався й відкусив окрайчик. А потім і ще один — їх же все одно вісім! Потім сховав хліб за пазуху, і здавалося, ніби він несе щось живе.

Село тонуло в темряві. Ліхтарів не було, тільки світло з вікон, тож Еміль підсвічував собі механічним ліхтариком. Час від часу вільною рукою він намацував у кишені коробку сірників, ніби хотів переконатися, що все це йому не привиділося. Бо зараз, далеко від школи, коли він просто йшов темним зимовим селом, здавалося, що ось вона — реальність, і жодної іншої просто не існує. Справжнім був хліб за пазухою, який він геть об’їв з одного кінця. І мама, яка завжди бурчить через оцю його звичку. А дивні предмети, двійники, дзвінок від брата, якого давно нема… Зараз він прийде додому — і виявиться, що нічого цього й не було. Лише звичайна коробка горілих сірників і його невгамовна фантазія. І знаєте що? Якби мама перестала весь час хотіти спати, якби ніколи більше не доводилося нагадувати їй, хто вона така, він би з радістю відмовився від усіх чудес світу! Навіть найдивовижніших.

«Зараз я заплющу очі, і якщо зможу ступити десять кроків, не зійшовши зі стежки, мама перестане все забувати», — загадав Еміль.

Він любив загадувати отакі бажання. Щось хороше. Тільки треба так, щоб обов’язково збулося, — тому Еміль трохи підглядав крізь примружені повіки. Ледь-ледь — лишень щоб бачити свої черевики.

— Один, два, три… — рахував він і трохи сповільнював крок, щоб ненароком не збитися. — Чотири, п’ять, шість… Сім…

— А хто це в нас тут такий? Ану, стій, братику!

Він розплющив очі. Перед ним стояв директор школи Олег Прокопович.

— А ви мене не впізнали? — з острахом запитав Еміль, бо йому на мить здалося, що це знову двійник.

— Чому ж, — знітився директор. — Не так багато хлопців у нашому селі ходитимуть із заплющеними очима.

— Дякую… — невпевнено відказав Еміль.

— Скажи-но мені от що, братику… — директор нахилився й узяв Еміля за лікоть. — Ви всі мене розігруєте? Спершу з отим написом, тепер із двійником…

— Та ні, — Еміль делікатно вивільнив руку. — Просто в це важко повірити. От ви й не вірите.

— Ясно… Що нічого не ясно, — задумливо промовив директор. І раптом запитав: — А ти навіщо у вчителя фізкультури сніжкою кинув? Це ж додуматися треба! Знаєш, що за такі речі буває?

— Нічого хорошого… — ледь чутно пробурмотів Еміль.

— За таке, братику, зі школи виганяють.

Еміль важко зітхнув.

— І заради чого? — провадив директор. — Бо дітей бити не можна? А знаєш, хто тебе здав? Юрій Іванович мені нічого не казав!

Олег Прокопович замовк і єхидно поглянув на Еміля.

— Булдаков, — здогадався той.

— Спеціально ж матері розпатякав, щоб вона мені переказала! І на горищі тебе теж він замкнув. Чи думаєш, звідки я дізнався, що ти там? Га? І вартий він того, щоб тебе зі школи поперли? Чи, може, якщо його не бити, то він винахідником стане?

Останні слова директор щедро оздобив сарказмом.

— Він мій поганий друг, — прошепотів Еміль, бо від образи хотілося плакати.

— «Поганий друг» — це як гарячий сніг. Такого не буває! Він або друг, або поганий.

— Просто його ніхто не любить.

— От тому і не люблять!

— Ні, — уперто стріпнув головою Еміль. — Тому й поганий.

Олег Прокопович скрушно похитав головою:

— Відшмагати б тебе добряче! Щоб зі старшими не сперечався… Ладно, філософе. Твоє щастя, що Юрій Іванович не зізнався. Сказав: «Я б за таке голову відірвав!». А голова ж, я бачу, на місці.

І, потріпавши Еміля по шапці, директор пішов собі геть.

Важкі шкільні двері рипнули пружинами й неохоче впустили Еміля всередину. Він глипнув на буханець хліба, начисто позбавлений цілушок уже не з одного, а двох боків, і подумав, що мама, мабуть, трохи таки насварить. Одну скоринку вона дозволяла, але обидві — це вже було цілковите порушення правил.

Він перетнув напівтемний вестибюль і рушив коридором, розглядаючи нещасну цеглинку хліба і прикидаючи, що скаже на своє виправдання… Аж тут відчув, що в школі неймовірно холодно. Вітер обвівав обличчя не гірше, ніж на засніжених сільських стежках.

Звівши очі, Еміль ледь не випустив із рук хлібину.