Книга Еміля

Розділ 3

— Що, знову? — запитав він схвильовано і подивився на маму, наче лікар.

— Де твоя мама? — запитала вона. — Ти знаєш, що це за місце?

Еміль втомлено примружився і сказав якимось дивним, безбарвним тоном:

— Ти жартуєш чи серйозно?

— Серйозно, — відповіла вона і тут-таки жадібно, аж наче спрагло, випалила: — Хто я?

— Ти що, забула, як тебе звати? — так само байдужо вимовив він.

— Забула.

— Ти Ольга Ігорівна. Тобі тридцять п’ять років.

— І хто ж я?

— Вчителька. Пригадуєш?

Вона повільно кивнула.

— Здається…

— Слухай далі, — провадив Еміль. — Я твій син.

І з тривогою поглянув на неї. Кілька секунд мама уважно вдивлялася в його обличчя, аж він мимоволі ликнув, а потім запитала:

— Левчик?

— Еміль.

— А Левчик? Де мій Левчик?

І він промовив так поспішно, ніби слова були уламками скла і ранили його кожним звуком:

— Із нами. Він завжди з нами.

Вона заплющила очі, й скорботна вертикальна зморшка, ніби шрам, з’явилася між її красивими бровами.

— Лейкоз, — продовжив Еміль. — Двадцяте березня вісімдесят четвертого. Нічого не можна було вдіяти.

З-під її повік проступили сльози.

— Пригадуєш? — запитав він з острахом.

— Я пригадую біль.

— Він минеться, — напружено промовив він. — Не плач.

— Я вже не пам’ятаю, як це — без болю.

Еміль знову кивнув, ніби чекав саме цих слів, і наспівно зашепотів, ретельно вимовляючи кожен склад:

“Як зараз пригадую йотунів рід —

      першонароджені.

Від них взяв початок мій древній нарід,

            бурями зрощений“.

Вона розплющила очі, пронизала його здивованим, пильним і незмигним поглядом.

— Дев’ять Світів, як дев’ять дверей у таємні кімнати, — продовжив він.

— Дерево Біле, три серця в землі — годі шукати! — луною відгукнулася мама і ніби сама здивувалася.

Потім спохмурніла, так, ніби напружено виціджувала щось із пам’яті, й раптом запитала:

— Вічна безодня — як вона зветься одним словом?

— Ґіннунґаґап, — відчеканив Еміль.

— Господи Боже мій! — скрикнула мама.

І відкинулася на подушку, стиснувши пальцями скроні.

Він мовчав. Спокійно чекав, як людина, яка переживає це не вперше. Минула, мабуть, добра хвилина, коли вона озвалася до нього, відсторонено дивлячись у стелю:

— Емілю…

— А?

— Усе, як завжди?

— Ага.

— Ясно, — байдужо промовила вона.

— А що, як одного разу ти не запитаєш про Левчика?

— Запитаю, — втомлено відповіла мама. — Хіба колись було інакше…

Вона відвернулась і втупилася у стіну. Еміль явно хотів іще щось додати, але не наважувався. А потім усе-таки не втримався:

— А що, як щось змінити? Навіщо питати, жартуєш чи серйозно, якщо я й так знаю, що не жартуєш?

— Емілю, — виснажено сказала мама. — Ти прекрасно знаєш, що нічого не можна змінювати. Просто роби все, як завжди.

— А чому ти весь час кажеш, що не можна довго стояти біля вікна?

— Не стояти, а стирчати. Без причини.

— Ну, мамо!

— Щоб не випасти. Дай поспати. Мене зараз розчавить від втоми.

— Ма! — обурився Еміль. — У тебе ж перший урок!

— На мене виліз гігантський равлик, і я не можу поворухнутися, — сонно озвалась вона.

— Який іще равлик…

— Стокілограмовий, — пробурмотіла вона. — У голові вата. Як у маренні.

— Ма-а-мо! Не можна так!

— Просто дай подрімати. Я власних думок не чую, який там урок…

Еміль на мить розгубився. Потім рішуче взяв зі столу велику кружку і пішов до умивальника. Вода була крижана. Пальці мерзли, варто було на секунду підставити їх під кран. Еміль набрав повний кухлик і повернувся до мами. Намочивши долоню, протер їй чоло.

— Геть здурів! — мляво запротестувала вона.

— Мамо, — умовляв він. — Запізнимося!

І ніжно почав протирати їй очі. Мама підвелась. Похмура, як хмаринка, попленталася до вмивальника.

Вони таки запізнилися. Коли вийшли з кімнати, дзвінок на урок уже пролунав. На Емілеві була іще тепла сорочка, яку щойно випрасувала мама, і темно-синя шкільна форма. Тієї пори всі діти мали вбирати до школи спеціальний однаковий одяг. У руці — портфель. Портфелі теж були спеціальні, шкільні, всі майже однакові.

Вони з мамою так швидко крокували коридором, що Емілю іноді доводилося бігти. У вестибюлі сиділа літня пані у в’язаній кофті невизначеного кольору. Її обов’язок полягав у тому, щоб натискати кнопку дзвінка на початку і в кінці уроку. Вона свердлила їх осудливим поглядом поверх окулярів. Вони і справді непростимо затрималися.

Мама давно прийшла до тями і тепер була просто мамою.

— Так і скажеш: «Я — новенький, Еміль Бурун», — поспіхом шепотіла вона, піднімаючись на другий поверх. — Твій клас у кінці коридору. Вчительку звати Степанида Купріянівна, запам’ятав? Не смій патякати про мої провали в пам’яті. Кажи, що проспали, бо часові пояси різні, зрозумів? У нас вдома зараз перша ночі. Можеш отак і сказати. Емілю! Ти взагалі мене слухаєш?

— Слухаю: ти вчиш мене обманювати.

— Емілю! — мама строго звела брови і погрозила йому пальцем. — Це серйозні речі! Ніхто не має знати, що зі мною коїться.

— Та що я — маленький?!

Вона уважно подивилася на нього.

— Хвилюєшся?

— Трішки, — зізнався він.

— Ось тобі талісман, — і вона цьомкнула його в чоло.

Вона завжди так робила.

— Тепер зі мною нічого не станеться, — усміхнувся він.

— А навіть як і станеться…

— …то однак усе буде добре!

І вона пішла в один бік, а він підстрибом побіг в інший.

Двері в кінці коридору були білі, двостулкові. З-за них долинав розмірений голос учительки, яка щось розповідала чи, можливо, диктувала. «Доброго ранку, я — новенький, — подумки промовив Еміль; у подібних випадках він завжди репетирував те, що збирався сказати. — Ми проспали через різницю в часі — у Херсонській області перша ночі…» Звучало якось дурнувато. Він тупцював перед дверима і міркував, чи потрібно уточнювати про першу ночі, чи, можливо, не варто згадувати про часові пояси? Або ще — чи повинен він вибачатися за спізнення… Аж раптом із того боку пролунав розлючений жіночий голос:

«Булдаков! Сил моїх уже немає! Геть звідси!!!».

На кілька секунд стало дуже тихо, й Еміль навіть підійшов ближче до дверей, прислухаючись… БА-БАХ!!! Щось голосно гепнуло з того боку, і двері розчахнулися — так сильно, що вдарилися об стіну. Еміль заледве встиг відскочити.