Книга Еміля

Розділ 41

Наступного тьмяного ранку, ще до того, як змарніле зимове сонце виплуталося з сірого хмарного ганчір’я, розкиданого верхівками порослих лісом горбів, що тут називалися «сопками», в сірих світанкових сутінках Емілева мама розгублено кліпала очима. Вона спантеличено розглядала охайного хлопчика в темно-синій суконній курточці й ретельно випрасуваній блакитній сорочці. Той сидів на стільці й терпляче чекав, доки вона вимкне будильник, що нестерпно вищав в її руці.

Тієї хвилини Емілева мама відчайдушно силувалася пригадати одразу кілька важливих речей: хто вона, де перебуває, як вимкнути це огидне дзижчання і, зрештою, де могла бачити цього раніше цього милого хлопчика. Нарешті вона обрала найголовніше з усіх запитань, що юрбилися в її голові, й воно прозвучало так жадібно, ніби вона просила води:

— Хто я?

— А хіба ти кимось була? — незворушно запитав хлопчик, який поїдав її уважним, допитливим поглядом.

Вона щосили намагалася упіймати у своїй свідомості бодай щось, і так наморщила чоло, ніби це мало допомогти. Але все, що вдалося, так це несвідомим рухом посунути крихітний пластмасовий бігунок на корпусі будильника — і той нарешті замовк. Запала глуха повстяна тиша.

— Я забула… — зізналася вона за кілька довгих секунд.

— До того ж давно, — погодився хлопчик. — А відтоді ніким і не була.

— Так не буває! — заперечила вона. — Маю ж я бути хоч кимось…

— Бути кимось — зовсім не те саме, що бути абиким, — зауважив він.

— Що я тут роблю?

— А що, по-твоєму? Спиш, їси, ходиш на роботу.

— Ходжу… — погодилася вона. — Тільки не пам’ятаю навіщо.

— Якщо ти абихто, то все робиш задля абичого. Хіба потрібні інші причини?

— Чому ти так кажеш? — відсторонено мовила вона. — Я просто забула.

— Гаразд. Ти Ольга Ігорівна, шкільна вчителька у відлюдді на краю світу…

— Перестань! Я не це питаю! Я пам’ятаю, як ходити і дихати, я навіть згадала, які уроки були вчора і які сьогодні, і що в сьомих класах у понеділок контрольна — теж пам’ятаю… Але не пригадую, хто я і навіщо все це роблю.

— Так і має бути, — запевнив хлопчик.

— Тоді чому мені так боляче?

— Це порожнеча. Вона тисне зсередини.

— Не може бути, щоб так було завжди… Я б не витримала!

— Терпіти життя зовсім не обов’язково, — по-філософськи зауважив хлопчик.

Вона якийсь час намагалась осмислити ці слова, а потім так рвучко обернулася, що хлопчик здригнувся і, про всяк випадок, підвівся зі стільця.

— Хто ти такий? — недовірливо запитала вчителька.

— Технічно, твій син, — трохи несміливо відповів хлопець і ступив крок до дверей.

Вона звела брови. Аж раптом її обличчя посвітлішало:

— Левчик?

— Я молодший, — відповів він. — Другий.

— А де Левчик? — вона закліпала й вочевидь силувалася вхопити обривки розмитих спогадів. — Моє оленятко…

Хлопчик відступив іще далі.

— Тобі вже пора на роботу, — промовив він. — Там твої подружки…

— У мене немає подружок, — перебила вона.

— Хтось однак нагадає тобі… — хлопчик відчинив двері, а сам не зводив з неї погляду, ніби вона була гадюка, готова до стрибка.

— Нагадає — що?

— Нагадає, що з ним сталося! — вигукнув він.

Відтак ступив за поріг і поспіхом вислизнув із кімнати.

Приблизно в той самий час прокинулась у своєму не дуже охайному будинку за лісопильнею інша вчителька. Прокинулася й поспіхом заходилася збиратися на роботу, ніби запізнювалась.

Насправді того ранку вона йшла навіть раніше, ніж зазвичай. Просто в її животі ще з учорашнього вечора вібрувало пекуче бажання якнайшвидше вихлюпнути на когось із колег нові, запаморочливі плітки. Тримати таке в собі було до нудоти нестерпно, а відкласти до ранку — і поготів. Ось чому нове знання на пів ночі позбавило її сну, не дало як слід поснідати зранку і вигнало за поріг, щойно вона нап’яла шкільну форму на єдиного сина.

— Я відразу все зрозуміла… Тому й дитина нервова, — бурмотіла під ніс Степанида Купріянівна, поки тягла Женю до школи, а він за звичкою впирався й гороїжився. — А хлопчик, виявляється, хороший… Женько, паразит, іди швидше, бо заробиш!

Коли вони ввійшли в порожній шкільний вестибюль, у гардеробі ще не було жодного пальта. Лише самотній забутий шалик. Вчителька заохотила млявого сина напутнім духопелом сумкою нижче спини (це, мабуть, символізувало прощання) й подалася до сходів.

Степанида Купріянівна на ходу розстібала пальто і подумки репетирувала свою розповідь в учительській, коли в поле її зору потрапило дещо дивне. Вона так занурилася в думки, що не відразу це усвідомила. Але ступивши ще кілька кроків, раптово зупинилася.

— Я пішов, — сказав Булдаков, що вже повісив пальто і тепер прослизнув повз неї на другий поверх.

Степанида Купріянівна ледь помітно кивнула, зосереджена на тому, що допіру побачила. Воно було таке дивне, що найприродніше було б сказати собі: «Здалося», і назавжди викинути з голови. Або ж на два кроки відступити і переконатися, що нічого дивного там немає. Але те, що вона угледіла бічним зором, здавалося таким моторошним, що викинути його з голови не виходило. А подивитися знову було лячно.

«Та нічого не лячно, дурня якась!» — сама собі заперечила вчителька.

Ті два кроки далися їй важко. І хоч її хоробре й розважливе альтер-еґо обурено горлало: «Стехо, ти ж доросла жінка!» (і реготало в обличчя забобонам), Степанида Купріянівна ледве стримувала сильне, майже дитяче бажання пронизливо заверещати.

Бо те, що вона краєм ока вихопила з тіні під сходами кілька секунд тому, — то був величезний, завбільшки із вгодованого кота, чорний слимак.

Вчителька несміливо зазирнула в темний закапелок. Робила це обережно, з чималої відстані, й мусила так сильно нагнутися, ніби зайвий крок означав ступити у прірву. Аж ось погляд уп’явся в щось лискуче. Мимоволі вона міцніше стиснула ручку сумочки і різко втягнула повітря носом… Альтер-еґо презирливо назвало дорослу Стеху «дуриндою з бурхливою уявою», й вона полегшено зітхнула.

Під сходами було порожньо і закушпелено, а страхітливою темною плямою виявився звичайний телефон. Чорний телефонний апарат із директорського кабінету.

— Це ж треба, таке приверзлося… — пробурмотіла Степанида Купріянівна.

Хоч, як по правді, телефон в останню чергу був тим, що сподіваєшся побачити на підлозі під сходами. Якщо, звісно, не враховувати гігантських слимаків. Ось чому вчителька здивовано гмикнула й пірнула в темний закуток, щоб забрати казенну річ. І вже коли простягла руку до пластмасового корпусу, просто біля вуха хтось чітко промовив:

— Краще я сам.

— Падло-всрацця-в-рот-гамна! — зойкнула вчителька молодших класів і так різко випросталася, аж гахнулася потилицею об бетонний край сходів.

Позаду впритул до неї стояв директор школи Олег Прокопович Рессель. На ньому був старий спортивний костюм, колись темно-синій, а тепер вицвілий і невизначено сизий. Такий пожований і зашмарований, наче Олег Прокопович витягнув його з-під шафи. Втім, Степаниді Купріянівні було не до таких деталей.

— Добридень… — миркнула вона і роздратовано потерла потилицю.

— Дзвонив? — поцікавився Олег Прокопович і кивнув на телефон.

— Ні…

Директор нахилився, підхопив апарат і заховав за пазуху.

— Я вас із переляку й не впізнала, — ображено мовила Степанида Купріянівна.

— Не впізнали? — Олег Прокопович легенько потягнув себе за щоку. — А зараз?

— Уперше бачу вас у спортивному, — трохи розгублено відповіла вчителька. — Ще й так тихо підкралися.

— Врахую, — кивнув директор, не уточнюючи, що саме. — А ви чули плітку? Про нову вчительку, Ольгу Ігорівну.

— Я? — тут Степанида Купріянівна випрямила спину і гордовито посміхнулася. — Якраз я й чула! І ніяка не плітка, а її син мені сам розповів! У нього, виявляється, братик був. А вона занапастила дитя. Уявляєте?

— Уявляю, — погодився директор і зручніше влаштував телефон під курточкою.

— Як є занапастила дитинку! І вся сім’я знає! Чому вони з чоловіком розлучилися? Тому й розлучилися!

— Саме тому, — по-конячому мотнув головою директор і рішуче застібнув куртку. — Треба щось робити.

— Треба! — гаряче погодилася Степанида Купріянівна. — Вона ж відповідальності уникла! Виперти її зі школи в три шиї!

— Краще виштовхати. І штовхач є, — директор уважно поглянув на свою праву руку, ніби вперше її побачив, і замислено додав: — Тільки без підготовки не можна. Вона розірве.

— Кого?

— Та хоч кого! Спочатку їй треба згадати.

— Згадати що? — не зрозуміла Степанида Купріянівна.

— Що накоїла. Хтось повинен їй розповісти. В очі. Інакше — ніяк! А вже потім — виштовхаємо!

— Тобто ви з нею поговорите? — не зрозуміла вчителька.

— Сумніваюся, — похитав головою директор. — Я слабохарактерний. Та й п’ю останнім часом. Краще ви.

— Так а що ж я їй скажу…

— Правду.

— Про лікарню?

— Краще відразу про Криниці. Малу дитину саму пустила бажання загадувати! І про дощ. Дощ вона має згадати.

Степанида Купріянівна витріщилася на нього, наче камбала.

— Занадто складно для вас? — з розумінням зітхнув директор. — Давайте тоді про лікарню.

— Що, дитинку занапастила?

— Що занапастила! І ось що. Прочитайте їй оці рядки.

І директор несподівано виразно виголосив дивний короткий віршик, від якого віяло давниною і таємницею. Такий простий, що Степаніда Купріянівна запам’ятала його відразу, хоч і не мала цього на меті. І такий моторошний, що на останньому рядку вона відчула, як на руках відстовбурчилися дрібні волосинки.

— Тільки слово в слово! — суворо наказав Олег Прокопович.

— Оце-го «помре молодою» я, мабуть, не буду… — невпевнено пробурмотіла Степанида Купріянівна.

— Будете! — відтяв директор.

У цьому єдиному слові було стільки влади, що Степанида Купріянівна відразу кивнула і для певності прошепотіла губами: «Буду».

— Тільки не дивіться їй в очі, коли говоритимете, ясно? Краще не дивіться.

І директор почвалав сходами вгору, а Степанида Купріянівна розгублено витріщалася йому вслід. Вона так і не запитала, як телефон опинився в такому дивному місці. Та, якщо чесно, наприкінці розмови взагалі про нього забула. У голові нав’язливо крутилися зловісні рядки, що їх проказав директор: