Книга Еміля

Розділ 100

Сонце лагідно грало відблисками на заплющених повіках. У вухах тихенько гуло, ніби всередині морської мушлі. Хтось обережно обіймав його лице теплими пальцями, ніжно стискаючи скроні й щоки. «Мама», — подумав Еміль.

Повіяв вітерець і огорнув прохолодою його шкіру там, де щойно торкалися її руки, і Еміль зрозумів: не мама. Це вода. Він лежить на спині в теплому морі, а його обличчя виступає з води, обрамлене нею, мов лагідними маминими долонями. Він не відчуває тіла — ніби ширяє в повітрі. А ще — аромат. Чудовий, запаморочливо приємний запах якихось дивовижних фруктів або, може, квітів. Тільки ще кращий. Він скрізь. Здається, навіть усередині нього самого.

«Як добре», — подумав Еміль, і ця думка надовго стала єдиною в його голові.

Невідомо, скільки часу минуло, коли черговий вдих раптом озвався болісним спалахом кашлю, і в горлі забулькотіла вода. Еміль спробував сісти, але голова одразу пішла під воду. Злякався, почав шалено борсатися, намагався випірнути…

Намацав дно — випростався. Йому всього лише по пояс. Судомно вдихнув і знову важко закашлявся. Вода лилася з рота і носа й чомусь залишала по собі різкий присмак металу в куточку губ.

Роззирнувся. Навколо — море. Піщаний пляж тягнеться вліво і вправо, скільки сягає око. Білий пісок і кучугури бурих сухих водоростей. Синє водне плесо упирається просто в обрій. Жодної живої душі. Прохолодний подих вітру змушує його мерзлякувато обхопити долонями плечі.

— Мамо! — гукає він. — Мамусю!

Звідкись долинає вереск мартинів.

Останнє, що він пам’ятає, — як п’є з Криниці. Чи не останнє? Еміль заплющує очі й намагається витягти з пам’яті бодай щось. Чомусь згадується біль: як роздирає легені від нестачі повітря… І ще якісь уривки бентежних образів, але жодної чіткої деталі, за яку можна вхопитися. «Неважливо, — думає він. — Тепер усе добре». Почвалав до берега і вийшов на пляж. Здивовано завмер: на піску розстелене покривало і дбайливо притиснуте по кутах камінцями. Знову роззирнувся — нікого.

Через прохолодний вітерець Еміль дрібно цокотить зубами. Він не розуміє, звідки взялось оте покривало і чиє воно, але так кортить лягти, що він не витримує. Щока торкається нагрітої сонцем тканини. Вітер розтріпує волосся на потилиці, але вже не змушує тремтіти всім тілом. Еміль заплющує очі й слухає бурмотіння хвиль. Якийсь дивний металічний присмак у кутику рота… Він торкається цього місця язиком і навіть обмацує пальцями. Нічого. Тільки присмак. Сталий смак металу. Неважливо.

Високі голоси мартинів здаються якимись неприродно ритмічними і дратують. А втім, це лише в його голові. Дуже скоро він забуває про них, і його огортає приємна млість.

Зненацька легені знову вивертає назовні від нападу кашлю. Солона вода обпікає горло і заливає покривало. Десь високо в небі мартин істерично кричить на одній високій ноті. Еміль стає навкарачки і силкується впоратись із кашлем, але не втримується, падає набік… І боляче вдаряється об щось холодне і тверде.

І навіть кашель не може заглушити подиву — замість піску під ним іржава металева долівка.

Еміль силкується сісти, та лише незграбно сіпається, мов риба. Якийсь писк на неприємно високій ноті, настирливий, як пожежна сирена, свердлить йому мозок. Сльози заважають дивитися. Багато разів кліпає, аж нарешті починає щось розрізняти. Стіни. Хоч куди глянь — стіни в бурих іржавих патьоках. Напівтемрява. І писк. Клятий писк заважає зібратися до купи. Він знову кашляє, пригинаючись до самої підлоги. Лунають швидкі кроки — і хтось грубо бере його за обличчя.

— Він виплюнув мундштук.

— Натисни йому на підборіддя!

Голоси — скрипучі, мов звук іржавого механізму з глибокої криниці, а руки — грубі й жорсткі. Але дивовижний аромат — чи то квітів, чи то дивовижних фруктів — лоскоче носа і огортає язик так лагідно, що все інше відразу забувається. Набридливий писк ущухає, й знову ритмічно айкає у небесах мартин.

«Де я?» — чомусь замислюється Еміль, але відповідь приходить сама собою: на пляжі. Авжеж, на пляжі! Сидить на білому гарячому піску. Кричать мартини. І якщо не дослухатися, їхній гук не видається ритмічним. Морський бриз насвистує якусь ледь чутну мелодію, що вмить заспокоює, тож Еміль вкладається щокою на гарячу тканину.

Солона вода пощипує очі, й тому їх зовсім не хочеться розплющувати. «Так добре, — думає він. — Так добре».

— Емілю! — гучно шепоче хтось просто у вухо. — Емілю!

Він сіпається від несподіванки й здивовано зводить голову. Нікого. Нікого й не може бути — він сам-один на цілісінькому безкрайньому пляжі. Сонце висушило краплі води на шкірі, й стало зовсім тепло. Еміль відкидається на спину і слухає, як хрускотять піщинки під покривалом. І тиху мелодію вітру…

— ЕМІЛЮ!!!

Рвучко сідає. Ані душі. Лише вітер. І мартини горланять десь далеко-далеко. Він машинально торкається язиком кутика губ, де й досі відчувається металічний присмак. Думка, що виникає в нього цієї миті, здається геть недоречною: «Можна знову піти поплавати». Втім, він миттєво забуває про все інше — а чому б і ні! «Ще хвильку полежу — й піду». І знову лягає на підстилку.

— Емілю! — долинає просто над вухом. — Емілю, розплющ кляті очі, доки вони в тебе є!

«Вони розплющені», — мляво хочеться заперечити, але раптом щось різко смикає його, і легені знову розриває в задушливому нападі кашлю, а з горла рине вода.

— Тихіше! — бідкається голос. — Тихіше, бо зараз прийдуть!

Болісний напад нарешті відпустив груди, Еміль спльовує і зводить голову. Перед ним дівчинка з чорними акулячими очима, вираз обличчя якої не має проміжних фаз і перемикається, немов фокусник міняє одну карту на іншу. «Русалка, — згадує Еміль. — Як її звати?».

— Нун Життєдайний, у тебе ж погляд скляний! — вигукує вона.

«Де я?» — хоче спитати він. А натомість думає: «Який же дивовижний запах!» — бо неймовірний аромат, ніби зсередини, огортає його голову, й він мимоволі стуляє повіки, віддаючись мелодії бризу і крикам мартинів…

— Не спати! Не спати! — русалка трясе його за плечі. — Що це за гидота у тебе в роті…

І знімає з кутика губ вигнуту металеву трубку. Вона висіла там, мов гачок. З її кінчика йде білий дим і наповнює кімнату отим чудесним запахом — чи то квітів, чи то дивовижних фруктів.

— Бридота! — русалка рішуче відкидає трубку.

Обурено верещить мартин. Еміль розгублено торкається язиком місця, де ще відчувається присмак металу. Квітковий аромат стрімко розвіюється, а з ним і образи пляжу й моря в його голові. Писк якогось апарата, чи що воно таке, остаточно витіснив крик мартинів.

— Де ми? — хрипко питає Еміль.

Здається, все довкола було виготовлене суто з іржавого заліза. Металева підлога, металеві стіни, металеві тапчани, як отой, на якому сидить він сам. І на всіх згорнулися клубочком якісь люди. І не лише люди, наскільки він міг бачити. До кожного, мов змії, тягнулися чорні шланги, що, напевно, теж закінчувалися гачкоподібними мундштуками.

— За Краєм. Третій витяг тебе, коли вони скинули твоє тіло в Криницю. Тепер ти тут повністю.

Кожне її слово озивалося в свідомості цілим розсипом образів. Та їх забагато, щоб розібратися: Золота Маска, неспокійна рибка у струмку, дзеркала, живе серце на терезах і дерево, що тягнеться до самого неба.

— Не зараз, — махнула рукою русалка, ніби бачила, що коїться в його голові. — Треба вшиватися.

Вона буквально тягла його за руку вузькою напівтемною залою. Писк того апарата, що здавався Емілю мартином, не вщухав, і це, вочевидь, її непокоїло. Якоюсь частиною свідомості він це розумів, але чомусь ніяк не міг зосередитися на цій думці, та знай роззирався довкола.

— Що це за місце? — не витримав він.

— Це конструкт, — на ходу пояснила русалка. — Щось на кшталт мініреальності. Третій нашарував багато схожих спогадів про те саме і зміг їх стабілізувати.

Еміль висмикнув долоню з її руки і зупинився. Його погляд прикипів до маленької тіні на одному з тапчанів, бо та раптом сіла. Еміль бачив тільки спину, але майже не сумнівався: то дитина. Дівчинка, з огляду на те, якою тендітною здавалася постать.

— Не смій! — прошипіла Аврора і дужче стиснула його руку. — Тут справжній тільки ти! Усі вони вже давно зникли.

— Звідки ти знаєш?

— Звідти, що це спогади про реальне місце. Пам’ятаєш, я казала, що русалки не топлять тих, кого викрадають? Вони тягнуть їх в отаке місце. І я бувала тут багато разів. Ходімо!

Та Еміль вже рішучо ступив до дівчинки і простягнув руку до кутастого плечика.

— Кіко! — покликав він. — Ти Кіко?

Вона повернулася — рвучко, наче злякалася, й Еміль мимоволі відсахнувся.

У створіння не було обличчя. Довге кучеряве волосся облямовувало порожнечу: очниці затягнула рівна бліда шкіра, ніс став ледве помітним горбиком… Лише крихітний ляльковий рот ритмічно посмоктував тьмяний метал мундштука.

— Ходімо, — мовила Аврора і ніжно взяла Еміля за руку. — Вона спить. Зараз тут буде натовп наглядачів…

— Що з нею? — перебив він.

— Це цех знеличення. У такому русалки перетворюють свою здобич… Не треба!

Наступної миті Аврора всією вагою повисла на Емілевій руці, намагаючись його зупинити, але він уже потягнув за мундштук, і гачкувата трубка вислизнула з маленьких вуст, наповнюючи кімнату запашним димом.

Вони обоє завмерли і припали зором до безликого створіння. Воно водило сліпою головою з боку в бік і жадібно ворушило губами.

— Нам краще якнайшвидше піти… — прошепотіла Аврора.

Наступної миті маленький рот безокого створіння сторожко завмер, воно задерло голову й раптово видало оглушний, нестерпно жалібний вереск — радше виск пораненого звіра, ніж людський голос.

— Тікаймо! — заверещала русалка і потягла Еміля за собою.

— Вона була схожа на Кіко! — виправдовувався Еміль.

— Навіть якщо так, це лише спогади!

Вузький коридор, маленькі іржаві дверцята з високими порогами, такі самі руді від іржі люки і вузькі драбини. Брудні жовті лампочки раз на кілька кроків і жодного віконця. Емілю страшенно хотілося зупинитися бодай на мить і відсапатися, та якийсь стукіт позаду гнав їх далі й далі. А незабаром наприкінці довгого коридору позаду він таки побачив переслідувачів — височезні істоти з надзвичайно довгими руками і ногами та малесенькими на їхньому тлі тулубами. І вони не бігли, а протискалися між переборками з дивовижною спритністю, викидаючи руки і ноги, мов альпіністські гаки.

— Сюди! — гукнула русалка й буквально висмикнула його в якесь бічне відгалуження.

Раптом коридор так трусонуло, аж обоє не втрималися на ногах. Еміль боляче забив ліктя об металеву долівку. Лампочки замиготіли. Він раптом усвідомив, що вони й досі чують набридливий писк того апарата, ніби його транслювали через динаміки, але тепер він став уривчастим, як кашель.

— Підводься! — заверещала русалка. — Він просто так тебе не відпустить!

Еміль підхопився, але не встиг пробігти і десятьох кроків, як новий поштовх збив його з ніг. Цього разу коридор почав хилитися, ще й так круто, аж Еміль зслизнув униз, немов із гірки на дитячому майданчику.

— Хапайся за що-небудь!!! — закричала Аврора. — Вони намагаються тебе повернути!

Еміль устиг учепитися пальцями в металевий одвірок. Коридор стояв майже вертикально.

— Руку! — гукнула русалка.

Вона вперлася ногами у виступ переборки й тягнулася до нього, але Еміль боявся поворухнутись, щоб не зірватися.

— Ну ж бо! — гукнула вона.

Він відчайдушно сіпнувся й підтягнувся на пальцях. Її долоня була вже майже біля його обличчя, коли він зважився. Коридор трусонуло майже одночасно — пальці Еміля зслизнули, але русалка вже міцно вхопила його зап’ясток. На її обличчі безупинно змінювались вирази страху й азарту.

— Тримайся!

Він не відповідав — беріг сили. Підлога коридору здійнялася так круто, що Еміль уже не лежав, а радше висів уздовж неї. Нарешті все навколо струснув іще один потужний поштовх… І підлога почала вирівнюватися.

— У ті двері! — наказала русалка.

Перші кілька метрів Еміль долав навкарачки, бо долівка досі була нахилена. Русалка відчинила важкі двері, й він достоту впав через поріг.

Тут не було ні іржі, ні металу. Еміль сів, важко дихаючи. Набридливого пискання вже не чутно. Стукоту переслідувачів — теж. Він роззирнувся. Великий, просто-таки величезний зал. Скільки сягало око — суцільно заставлений велетенськими прозорими резервуарами, наповненими водою.

— Вирвалися, — Аврора всілася поруч. — Цей спогад — уже мій.

— Що це? — запитав Еміль. — Теж якийсь цех?

— Якийсь цех, — кивнула вона.

Еміль припав поглядом до найближчого резервуара. У каламутній воді, занурена з головою, притиснулася до скла людина. Вона розкинула руки й не рухалася. Було незрозуміло, як вона дихає і чи дихає взагалі, але найдужче вразило Еміля те, що в людини геть не було обличчя. Як у тієї дівчинки. Лише крихітний рот — набагато менший, ніж у звичайних людей. А до її живота присмоктався великий восьминіг або щось схоже. Головоногий пульсував і світився голубим, і могло здатися, що він щось висмоктує. Але наймоторошніше — людська постать вгадувалася в кожній колбі, до якої тільки можна було дотягнутися зором. Усе це було так несподівано, огидно і незрозуміло, що Еміль мимоволі відчув напад нудоти.

— Не зациклюйся, — сказала Аврора.

— Як ти мене знайшла?

— «Путівник». Якби я відразу прочитала його весь, зекономили б купу часу. Ходімо, нам іти ще й іти, — і русалка рішуче підвелася.

— Куди?

Аврора пильно подивилася на нього, ніби зважуючи, чи варто казати.

— Криниць Долі насправді чотири.

— Чотири? — мимохіть перепитав Еміль.

— Четверту ще називають Темною, і вона — просто під Споконвічним Ясенем. А оскільки Ясен росте просто з Пустки, то й Темна Криниця — теж тут. У Пустці.

— Там теж можна загадати бажання?

— Тобі й досі мало бажань? — усміхнулась Аврора. — Ні. Для смертних ковток із неї означає загибель. Але ти… Ти — інша річ. Третій Тлумач дуже підіграв нам, хоч і не хотів цього.

— Ти казала, мене кинули в Криницю! — згадав Еміль.

— Так і було. Третій боявся, що ти не врятуєш маму, і тоді твоя душа через тугу за втраченим розвернеться проти течії — і справдиться, як пише «Віщування»:

— Це хіба про мене? — здивувався Еміль.

— О, так. Третій не знав, що станеться з душею у Пустці, якщо просто втопити тіло, і вирішив не ризикувати. Коли ти опинився на краю — він висмикнув тіло в Пустку. Душа вмить з’єдналася з тілом, і…

— Він її впіймав! — здогадався Еміль.

— Як джина в пляшку, — кивнула Аврора. — І замкнув у своєму конструкті, щоб ти вічно переживав останній спогад когось із тих, кого мій народ перетворив на їдло.

— Ти так спокійно про це говориш!

— Бо я вже врятувала тебе!

— Я про «їдло».

Вона лише знизала плечима.

— Отже, «Віщування» не справдиться? — запитав Еміль.

— Зараз ти маєш думати про себе, а не про чиїсь там пророцтва. Часовивернута травма невдовзі тебе вб’є, якщо тільки Пустка цього не зробить раніше. Хай там як, а душа застрягне в повторюваних спогадах, і…

— Знаю, — урвав її Еміль. — Я вже був у одному.

— Тоді поквапмося. Тримай мене за руку, дивися під ноги і ні про що не думай.

Й Аврора потягла його вперед.

…І нахлинули спогади. Недавні, зовсім забуті — й ті, яких він ніколи не мав, бо всі вони належали його мамі.

Як вона вперше забула. І як він, зовсім іще малий, розгублено питав: «Ти жартуєш чи серйозно? Ти що, забула, як тебе звати?». І як вона згадала, і довго розпитувала, що сталося, і як потім кожне його питання стало Ритуалом, і він мусив повторювати слово в слово їхній діалог щоразу, коли вона його забувала. І як у відповідь на його фразу «я твій син» вона кожнісінького разу називала його братовим іменем…

Як він питає, навіщо Левчиків портрет перев’язали чорною стрічкою, якщо ж він навіть не тріснув. І як вона знімає ту стрічку, промовляючи «а й справді», мовби просто сама не подумала.

Як вона купує той самий «татів» довідник морських тварин і ставить на книжкову полицю. А потім розповідає йому про дивовижну таткову роботу — дослідник морських глибин. «І як я сам не помічав? — думає він. — Іхтіологом був тато, а все на світі про морське дно знала мама».

— А твоя мама та ще брехуха! — зауважила Аврора, мовби відповідала на його думки, й Еміль здригнувся.

«Брехуха! — повторює голос у його голові. — Брехуха-брехуха-брехуха!» І цей голос тепер — його власний.

Ось він дощового весняного ранку заходить у кухню й запитує, а коли ж Левчик повернеться з лікарні.

«Скоро, — каже мама. — Скоро».

І відвертається, щоб він не бачив її сліз.

— Ми прийшли! — раптово оголосила Аврора, і він із подивом озирнувся, мов людина, що прокинулася після глибокого сну.

Перед ними, мов кругле смоляне озеро, простягався Темний Колодязь. А довкола — три грубезні водяні стовпи, ледь підсвічені блідим сяйвом.

— Упізнаєш? — спитала русалка, показуючи на стовпи, широкі, немов будинки. — Криниці Долі! Самісіньке дно. Край реальності проходить просто над нами. Найдивовижніше місце в усьому Всесвіті!

У русалчиному голосі звучить такий захват, що Еміль мимоволі здивовано вдивляється їй в обличчя.

— Ти що, вже бувала тут?

— Я читала про це місце, — смикнула плечима вона. — Послухай: Темна Криниця згубна для всього, що народилося під сонцем. Але Чорне Серце у твоїх грудях — геть не з Дев’ятьох Світів! Слимаки народжені в Пустці й Пусткою. А отже, ти можеш претендувати на Дар Темної Криниці! Ось навіщо ми тут!

— І що за дар такий? — насторожився Еміль.

— Дар Порожнечі. Він захистить від болю, він дасть сили, він дасть свободу! Спогади більше не полонитимуть тебе. Навпаки, ти сам зможеш відтворювати будь-який із них і проживати його — будь-скільки, будь-як і будь-ким!

— Навіщо мені все це?

— Бо звідси тобі вже не вибратися. Четверта Криниця — єдиний спосіб бути в Пустці не в’язнем, а володарем.

— Я хочу врятувати маму, — нагадав він. — Ти хіба забула?

— Напийся із Темної Криниці, інакше незабаром загинеш. На жаль.

— А якщо вип’ю, то врятую маму? — вперто запитав Еміль.

Аврора дивилася на нього, але на її обличчі — чи не вперше від моменту зустрічі — не було жодної емоції. Він би подумав, що то порцелянова пудра, якби вони не були в Пустці.

— Навіть якщо тобі вдасться виштовхнути її назад, — повільно мовила русалка, — то, найімовірніше, її свідомість до кінця днів залишиться замкненою в тому єдиному спогаді, в якому вона зараз застрягла. А якщо вона згадає щось іще — то лише те, що втратила вже не одного, а двох синів!

— Вона не втратить мене! Ми повернемося разом!

— Не хочу тебе засмучувати… Але тобі недовго лишилося. Криниця — твій єдиний порятунок, але за її дар доведеться заплатити тут і зараз.

— І чим? — питає він.

— Смертю земного тіла.

— Я в житті з неї не питиму!

— Послухай! Воно однак помирає! А Криниця дасть нову оболонку. Нові сили. Нового тебе!

— Але я так не хочу! — вигукнув Еміль, та його слова пролунали в Пустці тихо і глухо, наче крізь подушку.

— У тебе немає вибору!

— Мама допоможе мені, я нагадаю їй, хто вона…

— Вона не згадає! — урвала Аврора.

Раптом вона закашлялась і надовго відвернулася. Щось сплюнула в долоню, а може, просто витерла губи.

— Мій любий маленький Мілько… — проказала нарешті русалка. — Коли світ не дає тобі того, про що просиш, — вимагай більшого. Завжди треба вміти побачити більше! А ти просиш того, чого не отримаєш взагалі.

Еміль свердлив її колючим, уважним поглядом. На місці задушливого відчуття образи спалахнуло кристально ясне усвідомлення.

— Як ти мене назвала? — тихо спитав він.

— Мілько? — русалка невинно знизала плечима. — «Еміль» звучить якось офіційно…

— Звідки ти знаєш це ім’я? — урвав він.

Вона завмерла на мить і лукаво зиркнула на нього.

— Тобі хіба не подобається?

— Звідки ти знаєш, що було біля Криниць? І що зробив Третій? І що слимаки народжені в Пустці? І про Темну Криницю…

— Усе це є у «Віщуванні», мій любий! До речі, ти порішив Такого Самого? Все справдилося чітко, чи були відмінності?

Еміль і далі обмацував її сторожким, пильним поглядом.

— Я не читав «Віщування».

— Не читав? — Аврора видавалася вкрай здивованою. — Отже, вона спромоглася це змінити, навіть не знаючи, що буде…

Він уже розтулив рота, щоб запитати, про кого йдеться, аж тут у його очах майнула раптова здогадка.

— Ця Валла, від якої знайшли лише шкіру… Вона ніколи не писала ніякого «Віщування», так? — запитує Еміль. — І якби існував хтось, хто живе задом наперед у часі, й він дожив би до далекої давнини й уже тоді написав пророцтво… У нього б усі повірили, бо там було б достатньо правди. Але водночас він міг би додати і трохи від себе, правильно? І тоді всі, хто вірить у долю, звірятимуть власні вчинки з його «Віщуванням»! А отже, ніхто і ніколи не скасує його улюблених спогадів, якими він безкінечно насолоджується у Пустці!

Аврора дивилася на нього і не кліпала.

— І, до речі, — зауважив Еміль ніби між іншим, — ти в курсі, що вже хвилин зо п’ять як забула змінювати вираз обличчя?

І тоді русалчині губи повільно розтяглися в огидній, недобрій посмішці, й вона пересмикнула плечима, ніби в неї по спині щось повзло.