Книга Еміля

Розділ 106

Гастропод заверещав від болю цілком по-людському, жахливо і розпачливо. Схопився за ножиці й висмикнув їх з очниці. Чорний смоляний слиз струменів із понівеченого ока. Він миттєво зафарбував половину директорового лиця.

— Що ви наробили… — заскиглив Гастропод і раптом поглянув на Еміля.

Мама миттєво опинилася між ними.

— Жартую! — безтурботно оголосив монстр. — Я відрощу нове. До речі, не хочете зіграти? Знайдіть мене, бо виходу ви не знайдете ніколи в житті!

І, кинувши ножиці на підлогу, він притьмом кинувся до дверей.

— Руку! — гукнула мама Емілеві так вимогливо і різко, що той миттю вхопив її теплу долоню.

Наступної секунди вона видала високий, горловий крик і змахнула рукою, ніби кинула щось на підлогу. І тієї ж миті долівка здибилася, паркетини з тріском порозліталися, як дрібні скалки, і в спину директорові ударила потужна хвиля, ніби весь час десь внизу був у полоні сам океан. Директора жбурнуло на двері кабінету, мов ляльку, але він устиг вчепитися в дверну ручку. Вода залила підлогу, розбризкалася по стінах, розкидала меблі, але Еміля міцно тримала мама: вона стояла непорушно, як скеля. Аж ось вона голосно хукнула, змахнула рукою вдруге — і туге водяне віяло розлетілося від них півколом. Вода з тонким скреготом розрізала стулку дверей, мов бритва, відтяла директорові руку і легко, як масло, розсікла цегляну стіну.

Еміль скрикнув. Стало тихо, тільки крапало звідусіль. Нижня половина відрізаного дверного полотна відламалася й лежала на підлозі, верхня разом із замком гойдалася на погнутій завісі, й вода стікала по розірваному дерматину. Відтята рука перетворилася на вгодованого слимака і намагалася втриматися на ручці дверей.

Еміль важко дихав — водночас від переляку і захвату.

— Виводь нас звідси, — наказала Гастроподу Емілева мама.

Той зіскулився, його шкіра ніби попливла і поплавилася. Монстр у подобі директора відвернув обличчя, немов очікував удару… Аж ось знову звів очі. Еміль відчув, як мама несамохіть судомно зітхнула: на підлозі в калюжі води сидів мокрий, як хлющ, беззахисний, такий маленький Левчик.

— Не можу сам встати, — сказав він тихесенько, ніби соромився. — Даси мені руку?

Еміль хотів крикнути, що то не він, але раптом злякався власної ж абсурдної думки: а що як він? Що як це якимось незбагненним чином він?

— Я не Кипарис, — промовила мама. — Я ніколи не пускала тієї стріли.

Звідусіль почало линути ледь чутне тенькання, й Еміль побачив, як вода на підлозі й стінах стала швидко-швидко перетворюватися на лід. Він злякано підняв ногу, але побачив, що біля них цього не відбувалося — ніби несподіваний холод охопив лише половину кабінету. Натомість до хлопчика, що сидів біля розсічених навпіл дверей, крига підбиралася, немов полум’я, що біжить по калюжі бензину.

— Ти не змогла мене захистити! — вигукнув хлопчик на підлозі.

— І я не знаю, чи могла, — тихо відповіла мама. — Але знаю, що й досі можу — захистити мого Еміля!

Ім’я молодшого сина вона вигукнула так голосно, ніби у скелю вдарив тисячотонний штормовий вал. Гастропод зірвався було з місця, але його ноги вже вмерзли в лід. Він устиг обернутись на чорного лискучого монстра, і навіть його вертикальна пащека роззявилася в лементі жаху і відчаю, але почути той крик нікому не судилося: мама випростала руку, і потік води, що взявся нізвідки, змив чорне тіло, як прибій змиває піщаний замок.

Підлога хитнулася, Еміль замружився й чимдуж учепився в мамину руку.

Коли розплющив очі, на місці одвірка зяяла діра і стирчала оголена руда цегла. Всі меблі в кабінеті перетворилися на купу дров. Паркет був зірваний, і навіть бетон встав сторчма, як зламаний навесні лід. І тільки під ними якимось дивом лишилася пляма вцілілої долівки.

Мама відпустила його руку і повільно підійшла до стіни. Вона була рясно забризкана чимось чорним, вочевидь, слизом Гастропода. Колупнула нігтем темну цятку на стіні і простягнула Емілю. Він пригледівся. Те, що видавалося краплею слизу, виявилося крихітним слимачком, що метушливо обмацував ріжками її палець.

— Це ще не все, — промовила мама.

— Він знову сповзеться докупи? — запитав Еміль.

— Питання часу. Мене більше турбує, що з твоїм серцем.

— Як він і казав… — зітхнув Еміль. — У мене більше немає серця.

— Зовсім?

— Там такий самий слизняк…

Мама тяжко зітхнула, і знайома зморщечка означилася над її переніссям.

— Я прийму будь-якого тебе, — повільно сказала вона. — Але не будь-які твої вчинки.

— Ним я точно не хочу бути, — промовив Еміль. — І ніколи не буду.

Мама раптом роззирнулася, кинулася до купи поламаних меблів у кутку й витягла звідти сяйливе золоте серце.

— У нас є оце!

— Не можна замінити серце без рішату-рішту, — відказав Еміль. — Навіть якби Третій погодився допомогти, я витратив останню капсулу.

— Третій? — здивувалася мама.

— Третій Тлумач…

— Я знаю, хто він! Але ти сказав: «Якби погодився допомогти».

— Бо він теж там — у нашій старій кухні.

— Ніколи не повірю, що в когось із Високих може не бути плану «Б»! — вигукнула мама, і в її голосі лунала надія. — Ходімо! Знайдемо той клятий спогад.

Вони квапливо вийшли з директорського кабінету… І завмерли. Обабіч простягався нескінченний лікарняний коридор, такий довгий, що перетворювався десь далеко на цятку.

— Він це навмисно, — сказав Еміль. — Щоб тобі було важче.

— Я знаю.

І мама напружено замовчала.

— Ось як ми вдіємо… — нарешті промовила вона. — Тобі доведеться довіритися мені, Емілю.

— Я й так довіряю…

— Ні, — мотнула вона головою. — По-справжньому. Ризикнути. Я зможу заморозити твоє тіло, і слимак одразу виповзе. Я знищу його, і тоді ми вийдемо звідси.

І вона показала йому стиснуті в руці ножиці.

— І доки я триматиму твоє тіло замороженим, у нього можна повернути життя, — провадила мама. — Але без серця тебе не оживити. Треба буде знайти спосіб вставити тобі Золоте. А я не знаю, чи він є.

— Добре, — просто відповів Еміль.

— Емілю… — мама покусала губи. — Я не змогла врятувати твого брата…

— У мене немає іншої мами, — усміхнувся він. — А мені й не треба.

Вона помовчала.

— Гаразд. То лягай на підлогу.

— Вже? — уточнив Еміль, і в його голосі по-зрадницькому дзвякнув страх.

— Не думаю, що в нас багато часу.

Еміль мовчки кивнув і ліг на лінолеум лікарняного коридору.

— Буде боляче?

— Ти не встигнеш нічого відчути, — і мама присіла поруч. — Зігни коліна, бо я не зможу тебе нести. І не стискай зубів!

Задзюрчала вода, стрімко наповнюючи коридор. Еміль устиг подумати, що мамі ніколи не наповнити це нескінченне приміщення, й раптом відчув, що вода дійшла вже йому до вух. Вона була тепла, мов у ванні.

— Ма! — згадав Еміль. — Треба висмикнути їх із завихрення. Просто відтягнеш їх звідти, де вони будуть!

— Добре, — сказала мама. — Затримай дихання, коли відчуєш, що вода дійшла до носа.

— Як ти робиш, щоб вона не розтікалася?

Мама щось відповіла, але його вуха вже залила вода. За кілька наступних секунд теплий водяний дотик огорнув його груди, і стегна, і пальці ніг у черевиках. Торкнувся підборіддя, охопив скроні й нарешті змусив швидко вдихнути.

Аж раптом вода зникла, ніби випарувалася в одну безмежно коротку мить, й Емілеву свідомість поглинула темрява.