Еміль завмер й так і не торкнувся замка.
— Неправда, — тихо відповів він. — Мама ніколи мене не покине!
— Вважаєш, вона настільки жахлива мати, щоб тягнути дитину туди, куди її жене застаріла провина? До того ж це і так через тебе. От якби твій брат був тут… — директор махнув рукою й відвернувся до вікна, ніби втратив інтерес до розмови. — Ну, моє діло попередити. Біжи на урок або куди там тобі треба…
Еміль ураз похолов. У голові залунав загадковий телефонний дзвінок. Нарешті він звів очі й обережно запитав:
— А що, як він телефонував мені?
— Хто, брат? — директор скептично скривився й навіть прикрив очі, ніби від сильного болю. — Ти вже великий хлопчик і маєш розуміти…
— А що, як я говорив із ним два дні тому? — перебив Еміль.
— Та де ж ти міг із ним говорити!
— По телефону, який сам собою з’явився в нашій кімнаті! — випалив Еміль.
Олег Прокопович свердлив його уважним поглядом.
— Ні, — похитав він головою. — Хтось явно бавився.
— А потім цей телефон перетворився на черевик! Я сам бачив!
— Перетворився? Обережніше, хлопче, в цьому світі не варто казати таке вголос! Якщо, звісно, не хочеш, щоб тебе вважали божевільним.
— Я ж кажу це вам, а не комусь! Ви ось пишете навпаки і…
— Це інше. Краще забудь про це. Твого брата не повернути. І якщо ми не придумаємо, як урятувати маму…
— Але ж існують Криниці Долі! І якщо їх знайти, можна загадати бажання. Правда ж?
Олег Прокопович не відповів, а тільки пильно дивився на Еміля. Запала цілковита тиша. Раптом директор підвівся й підійшов до Еміля. Під його черевиком жалібно хруснув зламаний олівець — а щойно підошва піднялася, став цілий-цілісінький.
— Неймовірне, заповітне, істинне… — прошепотів директор. — Брат тобі й це розповів?
Еміль енергійно мотнув головою:
— Ні. І де їх шукати — теж не сказав.
— Навіть не знаю… — Зненацька директор втупився поглядом у порожнечу і промовив:
«Голос, що він із мільйона впізнав,
путь окреслив йому.
Хлопчик-без-Сну на порозі постав:
шлях лежав крізь пітьму».
— Це теж звідти? — здивувався Еміль. — Із «Віщування»?
— Хочеш сказати, ніколи не чув цих рядків?
— Ясно, що ні!
— Наскільки ж вона тобі не довіряє… — Олег Прокопович прикусив губу. — Але ти сам винен!
Еміль хотів щось заперечити, бо чути таке було боляче, але директор випередив його запитанням:
— А той голос… Він точно був схожий?
— Це був його голос! Я впізнав би з мільйона…
— Невже збувається?! — прошепотів директор і сам же заперечно хитнув головою. — Ні! Ні, не може бути!
— Чого не може бути?
— Нічого не може бути. Годі. Йди на урок!
— Ні! Ви маєте мені допомогти!
— Та ти хоч розумієш, що станеться, якщо «Валлове Віщування» почало збуватися?! — директор різко схопився й перегнувся через стіл, ніби хотів його вкусити. — Значить, доведеться шукати Криниці! А знаєш, скільки людей щезло, поки їх шукало?!
— Скільки? — запитав Еміль.
— Багато, — директор важко опустився на стілець. — Твій брат би, мабуть, упорався. Але ж ти такий непутящий, недолугий, такий розтелепа…
— Голова в хмарах, — тихо-тихо повторив Еміль мамин докір.
— З іншого боку, ото б вона зраділа, якби ти привів додому брата! Може, й довів би їй, що на щось здатен.
— Я зможу! — вигукнув Еміль. — Якщо ви знаєте, як знайти, то…
— Ні! — директор рішуче хитнув головою, ніби струшував мару. — Що я таке мелю… Ти ж дитина!
— Але ж, якщо нічого не зробити, вона піде! Ви самі казали!
— Так і буде, — кивнув Олег Прокопович.
І раптом весь скулився, вигнув шию, немов гусак, і виплюнув на долоню ще одну жовту кульку драже.
— Геть не лишається часу, — зазначив він.
— До чого?
— До кінця розмови, — директор дивився порожнім, ляльковим поглядом, ніби занурився у спогади.
— Встигнемо! — вигукнув Еміль.
— Не все залежить від мене, — заперечив Олег Прокопович, підставляючи горлечко пляшечки, щоб драже застрибнуло всередину. — Я не певен, що ти здатен побачити двері. Може, твій брат би і зміг, але ти…
— Я зможу!
— І навіть якщо ти потрапиш на Маяк…
— Який маяк? — жадібно перепитав Еміль.
— Маяк Мадґулу, форпост Дев’ятьох Світів. І це лише половина шляху. Далі буде Остання Вандрівка. А з неї мало хто повертається, попереджаю відразу! І навіть якщо повернешся — буде ще Випробування Серця і Стрибок Віри…
— Я готовий! — гаряче вигукнув він. — Я на все готовий!
— Хто знає, хто знає… — директор задумливо торкнувся підборіддя кінчиком пальців. — Але спершу ти маєш застерегти маму — прочитати інший фрагмент «Віщування». Усього лише два рядки.
— Мама казала, що нічого змінювати не можна…
— Так і було! — палко погодився директор і уточнив: — Доки закляття працювало! Пам’ятаєш оте місце у «Віщуванні», де про Вічну Безодню?
— Я знаю лиш один уривок.
— Очікувано, — зітхнув директор.
І продекламував:
«І не знає ніхто, що примарилось їй
в нічній порожнечі вікна.
А тільки ступила останній крок
у Вічну Безодню вона».
— Це що — про маму?
Олег Прокопович важко зітхнув.
— Тобі потрібна витримка. Більше не відповідай на мамині запитання, коли вона не пам’ятає. Натомість виголоси ці рядки з «Віщування» й нагадай Ім’я Безодні — це все, що ти можеш для неї зробити. Ти їх запам’ятав?
Він замовк, явно чекаючи, що Еміль щось скаже, але в того від жаху пересохло в роті.
— Звідки ви все знаєте? — спитав нарешті він.
— Я знаю твою маму дуже давно. Просто вона не пам’ятає. А тепер — діставай сірники.
— Які ще сірники? — насторожився Еміль.
— Припини. Без них ти нікуди не потрапиш.
Повагавшись, Еміль витяг коробочку з кишені. Через хвилювання здавалося, що це тривало цілу вічність.
— Вибачте, — сказав і простягнув сірники директорові. — Я не знав, що вони ваші.
Але той не взяв, натомість його око ще раз моторошно обернулося в орбіті:
— Сірники — це ключ. Запали в темряві — побачиш двері. Але запалювати треба навпаки! Второпав?
— Не дуже, — зізнався Еміль.
— Це складно, — погодився директор. — Слухай: сірники часовивернуті. Я рухаюся з ними в один бік.
— Проти часу?
— Молодець. Якби вони не згоріли, я б сам запалив. А так — не можу. А ти можеш. Головне — почати від самого кінця. Я навчу. Дивись.
Директор випростав руку над столом і випростав указівний палець. Тієї ж миті олівець, що лежав на підлозі, підскочив й, обертаючись, мов бумеранг, полетів до столу і влучив просто в ніготь вказівного пальця Олегу Прокоповичу. Той з гучним клацанням зігнув палець і поглянув на Еміля.
— Бачиш?
Дивно, що олівець завмер на столі, неначе приріс.
— Щиголь навпаки! — вигукнув Еміль. — Я теж так зможу?
У його голосі пролунала суміш недовіри і захвату.
— Ні, — відтяв директор. — Бо треба плисти в різні боки. А от із сірниками — зможеш! Тільки потрібна енергія.
— Яка енергія?
— Яку я беру в борг. Поглянь іще раз.
Видавши низьке грудне гарчання, директор витягнув руку вперед. І тієї ж миті десятки гіпсових грудочок, що були розкидані по кабінету, наче ракети, зірвалися з різних кінців, полетіли у стіну і з різким гуркотом злилися в одну точку.
На мить здійнялася хмарка білого пилу, і від стіни, мало не в обличчя Емілю, полетіло гіпсове погруддя неандертальця. Він рефлекторно відсахнувся, коли погруддя просвистіло через усю кімнату просто до директора, що з надлюдською вправністю впіймав неандертальця однією рукою, замахнувся, наче ядром… І поставив на стіл.
— Від самого кінця! — повторив він. — Зможеш?
— Неандерталець… — тільки і спромігся вичавити із себе Еміль і навіть оперся на стіну, щоб не впасти.
У його голові зненацька закрутився химерний нудотний вир: усі спогади, пов’язані з бюстом, роздвоювалися. Він пам’ятав, як показує йому язика, як мама розповідає про інеїстих велетнів, як читає «Віщування»… Й одночасно так само чітко пам’ятав, що цього всього не було — як ніколи до цієї миті не існувало і самого бюста первісної людини на столі директорського кабінету.
— Розбив навпаки, — пояснив директор і погладив неандертальця по голові. — Тепер виходить, раніше його ніколи не було.
— Спогади змінюються… — застогнав Еміль.
— Скасовуються, — виправив Олег Прокопович. — Неприємний процес. Головне — не пручайся.
Еміль майже не слухав його, намагаючись упорядкувати бурю в голові.
— Не чіпляйся! Не чіпляйся за спогади! — раптом вигукнув Олег Прокопович. — Так і провалитися недовго.
— Куди провалитися?.. — мляво пробурмотів Еміль.
— У завихрення, куди ж іще! — тут він потрусив головою, закашлявся і знову виплюнув на долоню драже. — Не встигаємо… Слухай: сірники вивернули в часі, коли вони вже згоріли. Того минулого, в якому вони горять, уже не існує, отже, енергію треба знайти в теперішньому. Для цього тобі знадобиться…
І тут за дверима хтось дзенькнув ключами. Еміль мимоволі озирнувся, почулося скреготіння металу, баранчик замка здригнувся…
— Знадобиться що? — квапливо запитав він.
Але коли знову поглянув на директора, в кабінеті нікого не було. Вискнули за спиною незмащені завіси.
— Тиць-дриць, моя радість! — пролунав здивований вигук. — Це що таке?! Проникнення зі зламом?
На порозі, як дивно це не звучатиме, стояв директор школи Олег Прокопович Рессель власною персоною.