Книга Еміля

Розділ 22

Еміль завмер й так і не торкнувся замка.

— Неправда, — тихо відповів він. — Мама ніколи мене не покине!

— Вважаєш, вона настільки жахлива мати, щоб тягнути дитину туди, куди її жене застаріла провина? До того ж це і так через тебе. От якби твій брат був тут… — директор махнув рукою й відвернувся до вікна, ніби втратив інтерес до розмови. — Ну, моє діло попередити. Біжи на урок або куди там тобі треба…

Еміль ураз похолов. У голові залунав загадковий телефонний дзвінок. Нарешті він звів очі й обережно запитав:

— А що, як він телефонував мені?

— Хто, брат? — директор скептично скривився й навіть прикрив очі, ніби від сильного болю. — Ти вже великий хлопчик і маєш розуміти…

— А що, як я говорив із ним два дні тому? — перебив Еміль.

— Та де ж ти міг із ним говорити!

— По телефону, який сам собою з’явився в нашій кімнаті! — випалив Еміль.

Олег Прокопович свердлив його уважним поглядом.

— Ні, — похитав він головою. — Хтось явно бавився.

— А потім цей телефон перетворився на черевик! Я сам бачив!

— Перетворився? Обережніше, хлопче, в цьому світі не варто казати таке вголос! Якщо, звісно, не хочеш, щоб тебе вважали божевільним.

— Я ж кажу це вам, а не комусь! Ви ось пишете навпаки і…

— Це інше. Краще забудь про це. Твого брата не повернути. І якщо ми не придумаємо, як урятувати маму…

— Але ж існують Криниці Долі! І якщо їх знайти, можна загадати бажання. Правда ж?

Олег Прокопович не відповів, а тільки пильно дивився на Еміля. Запала цілковита тиша. Раптом директор підвівся й підійшов до Еміля. Під його черевиком жалібно хруснув зламаний олівець — а щойно підошва піднялася, став цілий-цілісінький.

— Неймовірне, заповітне, істинне… — прошепотів директор. — Брат тобі й це розповів?

Еміль енергійно мотнув головою:

— Ні. І де їх шукати — теж не сказав.

— Навіть не знаю… — Зненацька директор втупився поглядом у порожнечу і промовив:

— Це теж звідти? — здивувався Еміль. — Із «Віщування»?

— Хочеш сказати, ніколи не чув цих рядків?

— Ясно, що ні!

— Наскільки ж вона тобі не довіряє… — Олег Прокопович прикусив губу. — Але ти сам винен!

Еміль хотів щось заперечити, бо чути таке було боляче, але директор випередив його запитанням:

— А той голос… Він точно був схожий?

— Це був його голос! Я впізнав би з мільйона…

— Невже збувається?! — прошепотів директор і сам же заперечно хитнув головою. — Ні! Ні, не може бути!

— Чого не може бути?

— Нічого не може бути. Годі. Йди на урок!

— Ні! Ви маєте мені допомогти!

— Та ти хоч розумієш, що станеться, якщо «Валлове Віщування» почало збуватися?! — директор різко схопився й перегнувся через стіл, ніби хотів його вкусити. — Значить, доведеться шукати Криниці! А знаєш, скільки людей щезло, поки їх шукало?!

— Скільки? — запитав Еміль.

— Багато, — директор важко опустився на стілець. — Твій брат би, мабуть, упорався. Але ж ти такий непутящий, недолугий, такий розтелепа…

— Голова в хмарах, — тихо-тихо повторив Еміль мамин докір.

— З іншого боку, ото б вона зраділа, якби ти привів додому брата! Може, й довів би їй, що на щось здатен.

— Я зможу! — вигукнув Еміль. — Якщо ви знаєте, як знайти, то…

— Ні! — директор рішуче хитнув головою, ніби струшував мару. — Що я таке мелю… Ти ж дитина!

— Але ж, якщо нічого не зробити, вона піде! Ви самі казали!

— Так і буде, — кивнув Олег Прокопович.

І раптом весь скулився, вигнув шию, немов гусак, і виплюнув на долоню ще одну жовту кульку драже.

— Геть не лишається часу, — зазначив він.

— До чого?

— До кінця розмови, — директор дивився порожнім, ляльковим поглядом, ніби занурився у спогади.

— Встигнемо! — вигукнув Еміль.

— Не все залежить від мене, — заперечив Олег Прокопович, підставляючи горлечко пляшечки, щоб драже застрибнуло всередину. — Я не певен, що ти здатен побачити двері. Може, твій брат би і зміг, але ти…

— Я зможу!

— І навіть якщо ти потрапиш на Маяк…

— Який маяк? — жадібно перепитав Еміль.

— Маяк Мадґулу, форпост Дев’ятьох Світів. І це лише половина шляху. Далі буде Остання Вандрівка. А з неї мало хто повертається, попереджаю відразу! І навіть якщо повернешся — буде ще Випробування Серця і Стрибок Віри…

— Я готовий! — гаряче вигукнув він. — Я на все готовий!

— Хто знає, хто знає… — директор задумливо торкнувся підборіддя кінчиком пальців. — Але спершу ти маєш застерегти маму — прочитати інший фрагмент «Віщування». Усього лише два рядки.

— Мама казала, що нічого змінювати не можна…

— Так і було! — палко погодився директор і уточнив: — Доки закляття працювало! Пам’ятаєш оте місце у «Віщуванні», де про Вічну Безодню?

— Я знаю лиш один уривок.

— Очікувано, — зітхнув директор.

І продекламував:

«І не знає ніхто, що примарилось їй

      в нічній порожнечі вікна.

А тільки ступила останній крок

          у Вічну Безодню вона».

— Це що — про маму?

Олег Прокопович важко зітхнув.

— Тобі потрібна витримка. Більше не відповідай на мамині запитання, коли вона не пам’ятає. Натомість виголоси ці рядки з «Віщування» й нагадай Ім’я Безодні — це все, що ти можеш для неї зробити. Ти їх запам’ятав?

Він замовк, явно чекаючи, що Еміль щось скаже, але в того від жаху пересохло в роті.

— Звідки ви все знаєте? — спитав нарешті він.

— Я знаю твою маму дуже давно. Просто вона не пам’ятає. А тепер — діставай сірники.

— Які ще сірники? — насторожився Еміль.

— Припини. Без них ти нікуди не потрапиш.

Повагавшись, Еміль витяг коробочку з кишені. Через хвилювання здавалося, що це тривало цілу вічність.

— Вибачте, — сказав і простягнув сірники директорові. — Я не знав, що вони ваші.

Але той не взяв, натомість його око ще раз моторошно обернулося в орбіті:

— Сірники — це ключ. Запали в темряві — побачиш двері. Але запалювати треба навпаки! Второпав?

— Не дуже, — зізнався Еміль.

— Це складно, — погодився директор. — Слухай: сірники часовивернуті. Я рухаюся з ними в один бік.

— Проти часу?

— Молодець. Якби вони не згоріли, я б сам запалив. А так — не можу. А ти можеш. Головне — почати від самого кінця. Я навчу. Дивись.

Директор випростав руку над столом і випростав указівний палець. Тієї ж миті олівець, що лежав на підлозі, підскочив й, обертаючись, мов бумеранг, полетів до столу і влучив просто в ніготь вказівного пальця Олегу Прокоповичу. Той з гучним клацанням зігнув палець і поглянув на Еміля.

— Бачиш?

Дивно, що олівець завмер на столі, неначе приріс.

— Щиголь навпаки! — вигукнув Еміль. — Я теж так зможу?

У його голосі пролунала суміш недовіри і захвату.

— Ні, — відтяв директор. — Бо треба плисти в різні боки. А от із сірниками — зможеш! Тільки потрібна енергія.

— Яка енергія?

— Яку я беру в борг. Поглянь іще раз.

Видавши низьке грудне гарчання, директор витягнув руку вперед. І тієї ж миті десятки гіпсових грудочок, що були розкидані по кабінету, наче ракети, зірвалися з різних кінців, полетіли у стіну і з різким гуркотом злилися в одну точку.

На мить здійнялася хмарка білого пилу, і від стіни, мало не в обличчя Емілю, полетіло гіпсове погруддя неандертальця. Він рефлекторно відсахнувся, коли погруддя просвистіло через усю кімнату просто до директора, що з надлюдською вправністю впіймав неандертальця однією рукою, замахнувся, наче ядром… І поставив на стіл.

— Від самого кінця! — повторив він. — Зможеш?

— Неандерталець… — тільки і спромігся вичавити із себе Еміль і навіть оперся на стіну, щоб не впасти.

У його голові зненацька закрутився химерний нудотний вир: усі спогади, пов’язані з бюстом, роздвоювалися. Він пам’ятав, як показує йому язика, як мама розповідає про інеїстих велетнів, як читає «Віщування»… Й одночасно так само чітко пам’ятав, що цього всього не було — як ніколи до цієї миті не існувало і самого бюста первісної людини на столі директорського кабінету.

— Розбив навпаки, — пояснив директор і погладив неандертальця по голові. — Тепер виходить, раніше його ніколи не було.

— Спогади змінюються… — застогнав Еміль.

— Скасовуються, — виправив Олег Прокопович. — Неприємний процес. Головне — не пручайся.

Еміль майже не слухав його, намагаючись упорядкувати бурю в голові.

— Не чіпляйся! Не чіпляйся за спогади! — раптом вигукнув Олег Прокопович. — Так і провалитися недовго.

— Куди провалитися?.. — мляво пробурмотів Еміль.

— У завихрення, куди ж іще! — тут він потрусив головою, закашлявся і знову виплюнув на долоню драже. — Не встигаємо… Слухай: сірники вивернули в часі, коли вони вже згоріли. Того минулого, в якому вони горять, уже не існує, отже, енергію треба знайти в теперішньому. Для цього тобі знадобиться…

І тут за дверима хтось дзенькнув ключами. Еміль мимоволі озирнувся, почулося скреготіння металу, баранчик замка здригнувся…

— Знадобиться що? — квапливо запитав він.

Але коли знову поглянув на директора, в кабінеті нікого не було. Вискнули за спиною незмащені завіси.

— Тиць-дриць, моя радість! — пролунав здивований вигук. — Це що таке?! Проникнення зі зламом?

На порозі, як дивно це не звучатиме, стояв директор школи Олег Прокопович Рессель власною персоною.