Книга Еміля

Розділ 16

Коли двері нервово захряснулися, й Олег Прокопович повів Еміля в учительську поговорити з його мамою і вчителькою (бо зникнення телефона — це вже не жарти), в самому директоровому кабінеті сталося ось що.

Посеред кімнати в повітрі виникла кругла чорна крапля. Вона поволі збільшувалася — так, наче з невидимого крана вичавлювався згусток смоли, — аж поки доросла до розміру не коня, звісно, як припустив директор, але вгодованого теляти. Бо коли нижній край краплі торкнувся підлоги, верхівка була на рівні очей доволі високої людини.

Крапля розпласталася по підлозі нижньою частиною, мов підошва, а зверху зробилася тонкою і витягнутою, й загалом нагадувала чорного шахового слона, вкритого слизькою шкірою, рясно змереженою дрібними тріщинками. Це дещо не мало ніг, зате могло чи то ковзати, чи плазувати. Цю підошву, як і все тіло, вкривав слиз, що миттєво засихав на поверхні.

На маленькій трикутній голові був химерний вертикальний рот, що займав більшу частину писка. На «кутах» цієї голови з’явилися дві каламутні намистини очей, прикріплені на гнучкі відростки, що витягувалися в різні боки. Від почвари, наче від величезного холодильника, линув холод.

Істота рушила до стіни — саме туди, де нещодавно Еміль і Олег Прокопович розглядали химерну плівку. Але диво-дивне: замість того щоб залишати на підлозі слід, схожий на плівку, створіння, навпаки, ковзало засохлою поверхнею, немов по рейках, лишаючи за собою чисту підлогу. Відтак розпласталося по стіні й поповзло вгору, видаючи нудотний липкий звук. Зрештою почвара звісилася зі стелі величезним чорним поліпом біля самого напису, а з її лискучого тіла витягнулося тонке щупальце. На його кінчику виступив слиз і миттєво затверднув, перетворившись на гострий скляний кіготь.

Й істота, що виникла з порожнечі, заходилася дряпати кігтем просто по напису.

Тисячі пилинок вапна разом із крихітними шматочками тиньку плавно здіймалися в повітря, ніби бульбашки у воді, й кожна з тих бульбашок знаходила місце в рельєфі нашкрябаних на стелі літер. І там, де пройшовся прозорий пазур, відновлювалася біла, ідеально гладка штукатурка. Створіння спритно рухалося від останньої «Е» у слові «горище» до першої «П» у слові «перевір», і за хвилину або й менше того напису ніби ніколи й не існувало.

Вертикальна пащека розтягнулася в моторошній подобі посмішки, оголюючи довгі, мов голки, прозорі зуби, розташовані в декілька рядів. Хижі щелепи безперервно рухалися туди-сюди в монотонному, механічному танці, наче жерло живої м’ясорубки.

— Помилуйтеся! — сказав директор, відчиняючи двері кабінету. — Проходьте, проходьте. Не соромтеся, Степанидо Купріянівно, ви теж. Це точно хтось із ваших утнув.

— Кругова порука в них! — невдоволено пробурмотіла Степанида Купріянівна. — Нашкодять, а потім прикривають одне одного!

Емілева мати увійшла мовчки, тримаючи за руку сина. Вона ледь зіщулилася — в кабінеті було прохолодно. Директор клацнув вимикачем. Обидві жінки озирнулися, а потім запитально подивилися на Олега Прокоповича.

— Як то кажуть, беріть вище! — бадьоро проголосив директор. — Сучасні дітки на дрібниці не розмінюються.

І тицьнув пальцем у стелю. Втім, сам він не зводив очей із вчительок, щоб не пропустити їхньої реакції. Ті задерли голови і стояли так доволі довго, а Степанида Купріянівна навіть наділа окуляри.

— Ну як вам? — не витримав директор.

— Що саме? — запитала Емілева мати.

— Мабуть, надто дрібно для мене, — поскаржилася Степанида Купріянівна.

— Що значить «дрібно»? — здивувався директор і теж подивився на стелю.

Тут Еміль і собі звів очі. Як і годиться, стеля була біла і гладенька. Зрештою, директор же власноруч побілив її цього літа.

— Нічого не розумію, — прошепотів директор. — Тут же метровими літерами було нашкрябано…

— Що нашкрябано? — запитала Степанида Купріянівна.

— Та яка різниця що! — гарячково вигукнув він, рвучко присів перед Емілем і зазирнув йому в очі. — Емілю, братику… Що було отам, на стелі?

Еміль мовчав, лише витріщався. Мама миттєво зрозуміла, що він не впирається — він не знає, що сказати, і в його голові зараз вирує якась боротьба.

— Коли? — нарешті запитав Еміль.

— Щойно. Я знайшов тебе на горищі, а ти відмовився казати, хто тебе там замкнув. Ще сказав, що його битимуть ш…

— Дежавю! — раптом вигукнув Еміль, не давши Олегу Прокоповичу закінчити слово. — Ви самі сказали: «Звичайне дежавю». Так же?

— Так, — повільно кивнув директор. — А чому я так сказав?

— Бо влітку білили стелю… Кожен сантиметр, руцями… І точно мали б помітити. А потім сказали: «Дежавю! Здається, що було, а насправді не було».

— Правильно, але що було на стелі?! — підвищив голос директор, якому вже уривався терпець.

— Вапно? — невпевнено припустив Еміль і примружився, ніби чекав, що директор його вдарить.

— Ти знущаєшся? — запитав Олег Прокопович.

— Він тут, вочевидь, ні до чого, — втрутилася Емілева мама і стала між ними. — Хай про що ви кажете.

— Але ж телефон таки зник! Телефон! Самі гляньте! Був — і зник!

Директор рішуче ступив до столу, запрошуючи вчительок за собою, та раптом зупинився, наче врізався в невидиму стіну. На столі, на звичному місці, стояв той самий чорний телефонний апарат. Учительки зупинилися позаду і багатозначно дивилися. Директор мовчав.

І тут мама Еміля раптом зморщила носа і запитала:

— А чим так пахне?

— М’яко сказано «пахне», — пробурчала Степанида Купріянівна. — Я відчиню вікно.

Директор, здавалося, нічого не помічав.

— Який телефон ви мали на увазі? — запитала мама.

— Тут на всю школу один, — відповіла за нього Степанида Купріянівна. — Ой, а вікно вже відчинене! А я думаю, чого такий холод!

Директор ошелешено підняв слухавку й підніс її до вуха. Почувся довгий монотонний гудок.

— І підключити не забули… — тихо пробурмотів він. А потім: — А й справді смердить.

І збентежено почав оглядати підошви своїх черевиків.

— Отут особливо сильно, — мовила Степанида Купріянівна, коли по-собачому принюхалась до кришки столу.

Цієї миті директор підозріливо глянув на слухавку, яку досі тримав у руці. Степанида Купріянівна якраз «донюхала» до самого Олега Прокоповича, хвацько вихопила в нього трубку й піднесла до носа.

— Фу! — вигукнула вона і тицьнула слухавку директорові.

— А мені нащо пхати! — обурився той і сховав руки за спину.

— Так ви ж її тримали!

— А тепер ви потримайте!

— Господи, як воно тхне!

Вчителька бридливо жбурнула слухавку на телефон і нахилилася до самого апарата.

— Та він увесь смердить!

— Емілю! — грізно сказав директор. — Ану, розповідай!

— Про що він має вам розповісти? — встала між ними мама.

— Про те, хто телефон у гівно вимастив! — пояснила Степанида Купріянівна.

— Степанидо Купріянівно! — обурився директор. — Не при дитині ж!

— Аякже! Гівном мастити вони можуть, а казати при них це не можна!

— Це ідіотизм якийсь, — озвалась мама.

— І я про це, — погодилася Степанида Купріянівна.

— А я про те, що телефон щойно вважався зниклим. І менше з тим, ось він.

— Вкрали, вимастили і назад принесли! — пояснив директор.

Тепер він тримав праву руку на відстані, бридливо розчепіривши пальці, а лівою ретельно тер праве вухо і час від часу нюхав долоню.

— І все це, поки ви по нас ходили? — уточнила мама.

— Та скільки там треба — телефон занести!

— І напис ваш стерти?

— Так який напис? — не зрозуміла Степанида Купріянівна.

— На стелі, — пояснила мама. — Олег Прокопович як казав? «Всю штукатурку цвяхом подряпали». І якщо історію з телефоном я ще можу якось уявити, то куди поділися подряпини на штукатурці? Я, звісно, перепрошую, Олеже Прокоповичу, але ви самі моїй дитині казали про ваші «дежавю». Та й вікна вже були прочинені, щоб у кабінеті не тхнуло, самі знаєте чим.

— Гівном? — не витримала Степанида Купріянівна.

— Перегаром, Степанидо Купріянівно! Перегаром! — вигукнула мама. — Емілю, повертайся в клас, будь ласка! Дорослим треба поговорити.

…А вночі сталося ось що.