Книга Еміля

Розділ 17

Вони вже вимкнули світло і лягли. Сріблясте сяйво вуличного ліхтаря робило предмети в кімнаті пласкими, й Еміль думав, що, либонь, саме такий усе мало би вигляд, якби вони були на Місяці.

— Мамо! Ти спиш? Чи тільки почала засинати?

— Сплю, — буркнула мама.

— Але ж ти відповідаєш.

— Засну, як не смикатимеш.

— А поки не заснула, розкажеш історію? Будь ласка!

— Ти їх усі напам’ять знаєш.

— А ти — по десятому колу! — пожвавішав Еміль. — Розкажи про Валлу! Як вона придумала «Віщування»?

— Цю вже точно не збираюся, — форкнула мама.

— Ну, будь ласка! Чому від неї знайшли тільки шкіру з одягом?

— Ніхто не знає. Ти чув це сто п’ятдесят разів.

— А пророцтво — це як спогад? Тільки про майбутнє?

— Точніше й не скажеш… — хмикнула мама.

— А цей Гастропод — хто він?

— Емілю, я спати хочу.

— Ну, ма! — обурився Еміль, бо відразу зрозумів, що вона намагається ухилитися від відповіді.

— Такий собі слизняк, пожирач спогадів.

— А чому він споконвічний?

— Бо існував завжди, — відтяла мама.

— А чому пожирач спогадів?

— Бо пожирає спогади. Вгамуйся вже, будь ласка.

— А ти його бачила?

— Це просто легенда. Неможливо жити проти течії часу.

— «Проти течії» — це як? — Еміль підскочив на ліжку. — Лише він так живе?

— Лише він, — і додала дуже серйозно: — Досить запитань.

Еміль зітхнув.

— А про Левчика розкажеш історію? — раптом попросив він. — Найкоротшу.

Мама мовчала.

— Ну, будь ласка, — тихенько заскиглив він.

Вона й далі мовчала, тільки тихенько сопіла.

— Я знаю, що так швидко не засинають, — зауважив Еміль.

— Гаразд, — змилосердилася мама. — Лише одну.

Еміль негайно всівся на ліжку і зручніше обхопив подушку руками та ногами.

— Пам’ятаєш, Левко вже погано ходив, — почала мама. — Наше худеньке оленятко… Постійно мав збиті колінка, бо часто падав.

— Пам’ятаю, — прошепотів Еміль.

— А один хлопчик його постійно зачіпав у дворі…

— У нього прізвище М’ята.

— Так і є, Саша М’ята, — кивнула мама. — Якось я побачила у вікно, як отой Саша підійшов до Левчика й вибив у нього милицю! Просто так! Левко впав на бетонну плитку і, бачу, забився… А той стоїть і сміється! Стоїть і сміється… Я думала, приб’ю зараз того Сашу. Вискочила надвір… А Левчик уже підвівся й щось йому каже. Спокійно так. Я як підбігла! Як ухопила того Сашу за барки, кричу до нього… «Ти що робиш! Ти як смієш!»… А Левчик: «Не треба, мам! Він просто думав, що це весело. А я пояснив». І той Саша: «Більше не буду! Більше не буду!».

— А потім все одно так робив?

— Може, й не так, а інше якесь паскудство… Але робив постійно. Левко через день у сльозах приходив. Я йому кажу: «Нащо ти з ним граєшся! Він же весь час тебе кривдить! Зраджує тебе! Глузує з тебе!». І знаєш, що відповіло наше оленятко? «Це мій поганий друг», — каже. Я намагалася з’ясувати, що це взагалі таке — «поганий друг» і навіщо він потрібен. Виявилося, це той, хто хоче дружити, але не вміє. Що це не погана людина, а просто той, кого не навчили, що таке бути другом.

— Як Іуда?

Мама аж пхикнула.

— Ото порівняв! Іуда був дорослий. А це — дитина. Дітям іноді треба просто показати, як потрібно чинити. І от Левчик — показував.

— То що, тепер я маю показувати Булдакову, як треба? — обурився Еміль.

— Ця історія про те, що ніколи не варто опускатися до рівня кривдника. Підлість у відповідь на підлість — це ніяка не справедливість, а просто ще одна підлість, розумієш?

— А я не такий, як Левко?

Вона зітхнула.

— Ти можеш ним стати. Якщо постараєшся.

Вона часто казала щось таке. Й Еміль і насправді дуже-дуже хотів стати таким, як брат, — щоб мама ним пишалася. Щоб теж придумала йому лагідне прізвисько. Наприклад, Лосенятко, хоч і звучало воно не так, як Оленятко… І щоб теж розповідала про нього історії. На минулий Новий рік він навіть загадав це, коли пробила північ, — «бути як Левчик». Але в нього не виходило. І щоразу після таких маминих слів чомусь робилося прикро і хотілося плакати.

— А якщо я не хочу бути як він? — мовив Еміль і відчув, як нижня губа сама собою поповзла вперед від почуття несправедливості. — Поганий друг — це ворог! Хіба ні?

Але мама вже спала.

…Еміль блукав думками у мареннях, як завжди, перестрибуючи з піратських барків на космічні есмінці, скакав на коні преріями і навіть ширяв у небі, розправивши крила. Іноді думки відмовлялися слухатися, й тоді мрії перетворювалися на низку химерних непроханих образів, дивних запитань самому собі або спогадів, щоб потім він знову спрямував їх туди, куди йому хотілося, — і розпочинав нову мандрівку вигаданими світами.

Аж тут пролунав дивний звук. Він був доволі далекий і невиразний. Може, навіть Еміль вже якийсь час чув його, просто не зауважував. Аж тут — помітив. То був якийсь технологічний гул, ніби працював великий механізм. Але ось що дивно: джерело гуркоту, безсумнівно, було десь у школі.

Еміль прислухався. Ось завив якийсь мотор. Застогнав від напруги сталевий трос. Щось заскреготало так, ніби оберталося… Чи йому це ввижається?

А головне, Емілю була добре знайома ця послідовність звуків. Абсолютно точно — колись він уже чув її, тільки не міг пригадати, що це означає. Аж раптом він скрикнув і навіть сів. Згадав! Як на зло, якраз стало тихо, і перевірити здогадку було неможливо. Деякий час він вслухався у непорушну тишу безлюдної школи, сподіваючись, що далекий механічний лязкіт і високе гудіння вібруючого металу пролунають знову. Але звук не повторювався. Він чекав і чекав, та час від часу нагадував собі, що не помилився і звук — саме той. «Я впевнений», — подумки промовляв до себе Еміль.

Але за пів години в цю коротку фразу непомітно прокралося слово «майже».

Його думки самі собою розбрелися далекими стежками випадкових спогадів. Згадався один випадок. Якось Еміль пішов із двору і загрався до пізнього вечора. Давно стемніло. Повертаючись, вони з друзями всю дорогу сміялися, аж раптом Еміль помітив, як назустріч йому йде мама. А він настільки не усвідомлював ситуації, що навіть не подумав про покарання абощо. Просто пішов їй назустріч. А вона раптом побігла до нього, а тоді заходилася обіймати. Мама весь час повторювала: «Я всі лікарні обдзвонила, всі морги… Дурнику ти мамин! Дурнику!».

І щоки в неї були мокрі. А Еміль же просто не подумав. Просто забув про все на світі. Вони ж із хлопцями ходили кататися на ліфті!

Ліфти тоді були не всюди. У їхньому місті загалом лише у двох будівлях: у лікарні, що в центрі, та в нещодавно зведеній дев’ятиповерхівці неподалік. Туди вони й пішли. Це було дивовижно! Того вечора Еміль уперше в житті проїхався в ліфті…

Він знову прислухався. Може, звук цей лише схожий на той? Зрештою, якщо поміркувати логічно, тому звукові тут просто немає звідки взятися. «Все одно впевнений! — подумки наполіг Еміль і відразу додавав: — Майже…»

Він давно відкинувся на подушку і дедалі рідше виринав із мрій, щоб дослухатися до тиші. Аж раптом гул повторився. Спочатку далекий лязкіт, потім глухий гуркіт, і ось — те саме знайоме високе дзижчання натягнутого металу. Еміль схвильовано сів на ліжку. Його очі розширилися від подиву і незбагненного захвату, який у подібних ситуаціях здатні почути лише діти: він зіткнувся з тим, чого не міг пояснити. Знову!

У порожній двоповерховій школі на околиці глухого засніженого села він цілком чітко впізнав звук ліфта, що працює.

…Еміль боровся з тугими ґудзиками на сорочці. Вони запізнювалися. Мама знову на ранок нічого не пам’ятала.

— Чому в тебе це почастішало? — запитав він.

— Може, через переїзд. Я тут жахливо сплю.

Мама згорбилася перед дзеркалом на підвіконні й нервово фарбувала вії.

— Мам, а в школі є ліфт?

— Не мели дурниць.

— Ну, може, не пасажирський, а якийсь спеціальний? Може таке бути?

— Емілю…

— Я просто вночі чув гул. Точнісінько такий, як від ліфта.

— Угу, — мугикнула вона.

— Ну, ма! По-справжньому! І мотор чутно, і як кабіна їде, і трос гуде…

— Ходімо вже, — сказала мама, нашвидку поправляючи зачіску. — Дві хвилини до дзвінка.

— Мам! — обурився Еміль. — Ти мене ігноруєш!

— Емілю, — серйозно мовила вона. — До найближчого ліфта — кілометрів сто. І то, не певна. Може, і на всьому острові немає.