Книга Еміля

Розділ 13

Він швидко видерся драбиною під самий люк. Замок виявився кодовим — на чотири цифри. Еміль навмання набрав чотири нулі, один-два-три-чотири і один-один-один-один, але, на жаль, жоден із цих найпростіших кодів не підійшов. Він вовтузився ще хвилин десять, крутячи диски і так, і сяк, але замок не відмикався.

— Щось придумаю, — зітхнув він і повернувся в кімнату.

А глибокої ночі сталося ось що.

У темряві раптом зашкрябало. Так різко і чітко, що Еміль аж підскочив на ліжку. Прислухався. Звук повторився, не лишаючи сумнівів: у їхній кімнаті було щось живе. Якийсь час переконував себе, що то просто миша, хоч як на мишу звук був занадто гучний. А тоді в темряві чітко почулося, як посунувся на підлозі пластмасовий таз, притиснутий повним відром води.

Еміль навіть скрикнув. Таз зрушився так сильно, аж вода розхлюпалася. Жоден пацюк на таке не здатен! Він напружено вслухався в тишу і боявся дихати. За секунду воно знову зашкреблося — тепер голосно і люто, наче під тазом був замкнений щонайменше дикобраз. Еміль жваво уявив, як із черевика виростають пазуристі павучі лапи.

Звуки не стихали майже годину. Таз іще кілька разів гучно совався, вода розливалась довкола, а Еміль від жаху стискався в клубок. У такі моменти він сам себе переконував, що поки що все під контролем. А як почує, що воно вибирається з-під тазика, — відразу розбудить маму. Правда ж полягала в тому, що будити маму він дуже боявся. Боявся, що знову не зможе її розбудити.

Уранці він підвівся раніше будильника й увімкнув світло. Таз тепер стояв майже біля самих дверей, а з відра розхлюпалася добра третина води. Йому довелося попітніти, щоб усе витерти. І тільки після цього Еміль з острахом підняв тазик.

Під ним так і лежав всього лише черевик. Ні павучих лап, ні пазурів. Еміль замислено перевів погляд на пластмасове денце. Зсередини таз був укритий дрібними подряпинами, а головне — весь у таких самих засохлих слизових слідах, як ті, що Еміль бачив у коридорі. Хай би що то було, залишати в кімнаті його точно не можна. Як і у школі.

— Останній шанс, — попередив Еміль. — Перетворюйся на телефон, або я тебе викину!

Але черевик поводився, як і варто було сподіватися від взуття: мовчки стояв на підлозі, ніби до нього й не зверталися.

— Як знаєш, — похмуро промовив Еміль.

…За п’ять хвилин він уже біг вузькою стежкою через засніжений стадіон, а ще за хвилину — назад. На розі школи зупинився і глянув на обледенілу дерев’яну будку з літерами «Ч» та «Ж». Якщо десь і місце цьому щось, яке прикидається черевиком, то саме там — поряд із розкішною шапкою з хутра уссурійського єнота.

Тривав третій урок. Еміль стійко намагався не розмовляти з Булдаковим. Учителька вже двічі виписувала їм «останнє попередження» й навіть одне «останнє китайське». Схоже, для Булдакова це щось означало, бо тепер він крутився на стільці мовчки і вочевидь мучився від неможливості потеревенити, але порушити заборону не наважувався.

Та щойно пролунав дзвінок, повернувся до Еміля й без передмови випалив:

— Погнали на горище!

Це було так несподівано і так в унісон із думками, які мучили Еміля від самого того телефонного дзвінка, що він аж здригнувся.

— Куди?

— На горище. Коротше, там замок із кодом. І мене, типу, навчили, як його підібрати!

— Хто навчив?

— Один старшак.

— І коли? — підозріливо запитав Еміль.

— Зараз! У столовку не підемо. Погнали!

— Я про те, коли тебе навчили код підбирати?

«Старшак» означало старшокласник. І те, що хтось там так вчасно навчив Булдакова, як відімкнути замок не абикуди, а на горище, насторожувало.

— Учора. Яка різниця! Захлюздив?

— Що? — не зрозумів Еміль.

— Забздів, кажу! Ти що — трусобздюх?

— Сам ти трусобздюх!

— Хлюздопер! — презирливо підсумував Булдаков.

— Сам ти… Цікаво, а як ти код підбереш?

— Побачиш!

— І що там на горищі?

— Я що — знаю? Лізеш чи ні?

Булдаков ляснув Еміля по спині й гайнув у коридор. Поміркувавши секунду, Еміль теж подався слідом.

В апендиксі біля пофарбованої у синє металевої драбини не було ні душі — всі пішли на сніданок.

— А ти точно зможеш? — запитав Еміль.

— Не бздюхай.

І Булдаков видерся до люка. Він вовтузився доволі довго, й Еміль уже почав нервуватися. Йому здавалося, що ось-ось покажеться якийсь учитель. Аж тут Булдаков сказав:

— Опа-ча!

І застогнав, упираючись спиною у важкий люк. Еміль заліз на драбину поруч із ним і теж уперся. Разом у них вийшло.

Горище було велике і темне. Світло прорізало напівморок білими пасмами крізь кілька невеликих віконець. Люк стояв вертикально, й Емілеві здавалося, ось-ось гепнеться їм на голови, тому він нетерпляче штурхнув Булдакова.

— І як ти підібрав? — запитав він, коли обидва вибралися нагору.

— Секрет фірми! — заявив Булдаков.

Він замовк, але секунди за три не витримав і продовжив:

— Коротше, люди часто ставлять день народження, шариш? Типу, число і місяць. Місяць теж числом, поняв?

— Та зрозумів я…

— Набрав день народження — і відімкнув! — урочисто підсумував він.

— І як ти його взнав?

— День народження? — здивувався Булдаков. — Ти гониш?

— Ну ти ж мав знати, яку дату вводити!

— А ти, типу, не знаєш, коли день народження?

— Так а до чого тут… — Еміль замовк, запитально глянувши на Булдакова. — Зажди-но… Ти що, свій день народження ввів?

— А чий? — знизав плечима той. — Кажу ж, люди часто ставлять день народження!

— Так люди ж власний день народження ставлять! — вигукнув Еміль і емоційно змахнув руками. — Власний!

— Так а я чий набрав? — парирував Булдаков. — Власни-и-и-ий!

І постукав пальцем по чолу, мовляв, думати треба. Еміль хотів іще якось заперечити, але погляд його впав на відімкнений замок, і він тільки розгублено крекнув.

— Ну все, валимо! — сказав Булдаков і спустив ноги в люк.

— Зачекай! Треба дещо пошукати.

— Типу чого?

Еміль замислився. А потім загадково сказав Булдакову:

— Тут є один сховок.

— В натурі? — здивувався Булдаков.

— Тільки я не знаю, що там. І який він. І взагалі.

— А він хоча б, типу, який?

— Знайдемо — побачимо! — багатозначно сказав Еміль і, для переконливості, смикнув бровами. — Давай просто шукати щось незвичайне.

— Фіг з тобою, — погодився Булдаков. — Давай!

Еміль обвів поглядом доволі просторе приміщення. Вони розбрелися в різні боки, рухаючись по периметру. Дивної форми довгастий гравій, яким тоді засипали горища, шурхотів під ногами, і від цього здавалося, що їх зараз почує вся школа.

Аж раптом Булдаков вигукнув:

— Опа-ча!

І рушив просто в центр горища, де в світлі, що падало з вікна, виднілася химерна піраміда, складена з акуратно відбитих половинок цегли. Заввишки майже по пояс Емілю, вона мала ідеально трикутну форму, наче ті, що в Давньому Єгипті.

Булдаков упер руки в коліна, розглядаючи незвичайну конструкцію. Кожна цеглина стояла на ребрі й трималася тільки під вагою інших. Хто його знає, скільки сил і часу пішло, щоб таке звести.

— Прикольно, га? — запитав Булдаков. — Ходімо далі.

— Ти що, дивний?

— Сам ти дивний!

— Булдаков, це ж і є сховок!

— В натурі?

Еміль ступив до піраміди й обережно витяг найвищу цеглину. Всередині була порожнина. У самому центрі темніло щось маленьке, прямокутне, схоже на коробочку.

І Еміль просунув руку всередину.