Книга Еміля

Розділ 65

…Рідина проникала Емілеві в горло і навіть у вуха, він харчав, відчайдушно пручався й шарпався, але опирався дедалі слабше і слабше. Світ навколо почав тьмяніти. Він і надалі силувався відштовхнути русалку, але руки зустрічали саму лише воду. Кілька болісних секунд уже думав, що потоне. Відчайдушно верещав мартин.

А потім усе скінчилося. Еміль тяжко впав на коліна і зайшовся надсадним кашлем. Вода шуміла у вухах й у всіх пазухах носа — наче він цілий день пірнав. Вона стояла поруч і спокійно спостерігала.

— Нащо ти це зробила… — насилу вимовив Еміль.

— Думкорості тепер тут, — вона показала пальцем собі на голову, і спокій на її обличчі раптово змінила маска турботи. — Щоб ти міг розуміти.

Вода цівками стікала з носа і видавалась гарячою. Мартин тривожно бігав навколо нього. Усмішка моторошно спалахнула на обличчі дівчинки рівно на секунду і зникла.

— Хто ти?

— Русалка! — крикнув мартин. — Русалка!

Регіт! Ця несподівана емоція так налякала Еміля, аж він здригнувся. Страшніше було тільки тоді, коли той сміх так само раптово урвався.

— То ти русалка? — запитав він. — Але ж у тебе ноги!

— І в тебе, — зауважила русалка і перемкнула на обличчі вираз зацікавленості на подив, а тоді навпаки. — Це ж ноги?

Еміль не відповів. Від солоної води пекло в носі й горлі.

— А де стара? — запитав він після паузи.

— Тут, — відповіла русалка і тицьнула пальцем собі в груди.

— То вона — це ти?

— Вона — це біль, — дивно відповіла дівчинка, і на зміну емоціям прийшла лялькова маска крижаної байдужості.

— Біль — це твій вереск, — зауважив Еміль. — Навіщо так робила?

— Насилала ляк, — знизала плечима дівчинка, ніби це було вичерпне пояснення.

Її лице залишалося незворушним.

Еміль знову закашлявся. Вона сіла на підлогу навпроти і дивилася так уважно, наче вперше бачила у когось напад кашлю, й змінювала вирази один за одним — від зацікавлення до відрази і, нарешті, до співчуття.

— Тут боляче, — несподівано сказала русалка і простягнула руку до його грудей.

— Ні, — він похитав головою й торкнувся перенісся, куди кашель віддавався тупим болісним відлунням. — Отут.

— Ні, — похитала головою русалка. — Дай!

Вона жадібно притиснула долоню туди, де билося Емілеве серце.

— Вона тебе не любить! — на обличчі дівчинки спалахнула дивна емоція, схожа водночас на захват і страх, і вона жадібно вп’ялася в нього широко розплющеними акулячими очима.

— Хто? — не зрозумів Еміль.

— Твоя матуся!

— Неправда! — вигукнув він.

— Я відчуваю біль!

— Забери руки!

Він різко відштовхнув її долоню й відсунувся. В очах дівчинки була ніжність. Секунда — і спалахнула хитрість. І от знову — ніжність.

— Ну-ну-ну, — лагідно промуркотіла русалка, наче він був песиком. — Тц-тц-тц-тц!

І знову простягнула руку.

— Не чіпай!

Він важко закашлявся, й тепер уже йому справді боліло в грудях.

— Скільки тобі років? — несподівано запитала вона.

— Дев’ять.

— Дев’ять років, а стільки болю! — зітхнула русалка. — Яке твоє ім’я?

— Еміль, — прохрипів він.

І чекав, що, можливо, вона теж назветься, але та, вочевидь, і не збиралася.

— А твоє яке? — не витримав він.

— Дуже світле! — урочисто промовила русалка, і її обличчя засяяло радістю. — Аврора. Подобається!

Еміль гмикнув:

— Радий знайомству, Авроро.

— А тепер, Емілю, — урочисто мовила вона, прибравши для обличчя відповідну маску, — ти поставиш мені запитання. Але запитаєш саме те, що накажу я!

— І що ж це? — зацікавився він.

— Спитай мене, де знайти Криниці Долі! — випалила русалка.

— І де ж?

— Не так! — вигукнула Аврора, і по її обличчю пробігла ціла низка обурених личин. — Повним реченням запитай!

— А хіба так не зрозуміло?

— Ти назвав мені своє ім’я й більше не посмієш нехтувати наказами, Емілю! — владно промовила вона, і це було навіть трохи смішно.

— Не певен, — знизав плечима Еміль. — Обіцяти не можу.

Здавалося, вона аж розгубилась від обурення. Машкара здивування тричі промайнула на її пичці й зіпсувала весь парад розлючених ликів.

— Це точно твоє зроду дане ім’я? — підозріливо запитала русалка.

— Тобі конче потрібен мій послух?

— Аж ніяк! — запевнила вона і, як доказ, зобразила на обличчі всі мислимі лики невимовної нудьги. І все ж карикатурна маска хитрості показалася на добрі пів секунди, перш ніж її змінила удавана байдужість.

— Ти ж знаєш, що не контролюєш обличчя?

— Пф! — пирхнула русалка, і між масками байдужості виразно промайнули збентеження й образа. — А хіба тобі самому не потрібно до Криниць? Через біль. Я ж відчуваю!

— Слухай, Авроро, якщо хочеш мені щось розповісти, то кажи!

— Нун життєдайний, з якого світу тебе занесло! — вигукнула русалка. — Я не можу без запитання! Постав мені його вже, або якого Себека ти мене кликав!

Нерозуміння й роздратування на її обличчі видавалися цілком щирими.

— Голова паморочиться від твого клацання емоцій, — скривився Еміль. — Спитаю вже, якщо тобі так треба… Отже… Де знайти Криниці Долі?