Книга Еміля

Розділ 30

Еміль замовк і прислухався. Його кривдники тривожно позадирали голови. Усі чекали, що почуються кроки чи рипнуть двері. Але в школі було так тихо, що чутно, як цокає великий годинник на стіні вестибюля.

«Спить!» — зрозумів Еміль.

— Його мамця ще там, — припустив Пухкий, — біля магазину.

— Точняк, — погодився Писклявий.

І п’ятикласники, з ключками напереваги, почали підкрадатися до Еміля з різних боків.

— Краще сам віддай, — порадив Булдаков. — Вони тоді не сильно битимуть.

Можна було спробувати проскочити в коридор, але Еміль не був певен, що встигне зачинитися в кімнаті, бо ключ, найімовірніше, був десь на столі, а може, й у мами в кишені. А якщо він не встигне замкнути двері, а в тих трьох вистачить зухвалості увірватися… Що як маму знову не вдасться розбудити? Що як вони зрозуміють, що її не можна розбудити?

Емілю стало так моторошно від самої думки, що хтось чужий опиниться там, де спить мама, а він не зможе її захистити, що він негайно відкинув ідею шукати порятунку в кімнаті. Тоді куди? Надвір? Повз Пухкого прослизнути найлегше, але вони краще знають село і точно зрештою його наздоженуть… І тут в Еміля виникла ідея.

Він намагався нічим не видати свого плану, а тому дуже повільно відступав до тумбочки чергової. Хлопці наближалися з неквапливою впевненістю вгодованих котів.

— Хана тобі, малий, — повідомив Пухкий.

Еміль відчув, як уперся стегном у тумбочку. Зараз! Він рвучко розвернувся й висунув шухляду. Ключ досі був там!

Впевнені в собі, його кривдники навіть не смикнулися. І лише коли Еміль схопив ключа і стрілою метнувся під сходи, вони, наче за командою, кинулися слідом.

— Сюди йди! — заверещав Писклявий.

Пухкий хотів був перерізати шлях, але був занадто далеко — Еміль прослизнув до комірчини набагато раніше. Але її ще треба було відімкнути. Він затиснув пачку макаронів під пахвою. Руки тремтіли. Насилу стримувався, щоб не озирнутися. Кінчик ключа гарячково тицявся навколо замкової шпарини, наче сліпе кошеня у живіт мами-кішки. «Кланк!» — нарешті озвалася шпарина, й Еміль прокрутив ключа.

В обличчя вдарив різкий запах, що приніс із собою спогади про старі міжміські автобуси. Еміль висмикнув ключа і вмить встромив з іншого боку. Устиг побачити нахабну пику Булдакова і пірнув у комірчину за мить до того, як однокласник ухопився ззовні за ручку. Еміль рвучко захряцнув двері й миттю провернув ключ.

— Він сюди заліз! — почувся обурений голос Булдакова.

— Сам бачив, — відповів Пухкий.

— Тук-т-тук! — грайливо промовив Писклявий просто під дверима. — Малий, виходь!

Еміль озирнувся, пригортаючи до себе пачку макаронів, мов дитину. Темрява, хоч в око стрель. Він не бачив анічогісінько. Нудотний запах створював ілюзію, наче його заколисала тривала поїздка. Він ступив у темряву й перечепився. Пролунав глухий металевий брязкіт, і Еміль незграбно розтягнувся на чомусь кутастому і твердому.

«Каністри», — здогадався він.

Пальці натрапили на якийсь одяг на підлозі… «Тут що, гардероб?» — здивувався він і намацав щось схоже на рукав піджака. Пальці пробіглися по трьох маленьких ґудзиках…Але далі було щось не те. Ніби до рукава пришили рукавичку… Тільки шкіра якась дивна на дотик — занадто тонка. Еміль примружився, але так і не міг нічого розгледіти. Просто дуже тонка шкіра… Ось долоня. Пальці. Нігті.

Нігті?! У голові встиг майнути безглуздий здогад: «Хіба на рукавичках бувають нігті?». А тоді все його єство завило від жаху. Еміль зірвався на ноги і прожогом відскочив до стіни.

«Я лицар Сплячого Леопарда! — вмовляв він себе, намагаючись приборкати хвилю паніки. — Я сплю, не буди мене!»

Наступної миті він подумав: а чи не відімкнути двері й вискочити геть. Але тут хтось так гупнув ззовні кулаком, що Еміль аж здригнувся.

— Вилазь, дрібното! — прогудів Пухкий. — Б-бити будемо!

Виходити було страшно, а залишатися сам на сам із невідомим — нестерпно. Аж тут Еміля осінило. Він рішуче намацав сірники. «Кажете, знадобиться опік?» Що ж, Еміль його має.

Трикляті макарони заважають. Але з переляку Еміль діє напрочуд чітко. «Зараз усе вдасться!» — запевняє він себе, стискаючи в пальцях обгорілий сірник. Одним рухом зриває бинт із картопляним компресом. Опік від кип’ятильника болить уже не так сильно, але Еміль уявляє, начебто обпікся щойно, і якомога чіткіше відтворює у пам’яті момент, коли накрив тонким кухонним рушником розпечену спіраль кип’ятильника, і біль, що був такий сильний, ніби в палець до кістки встромили здоровенну голку.

«Ну ж бо! — наказав він собі подумки й уявив, як на сірнику спалахує полум’я. — Треба просто повірити, що опік — від сірника!»

Він більше не згадує, як обпікся. Він уявляє, що це сталося лише секунду тому, коли тримав оцього самого сірника. І ось час іде назад, і біль знову сягає піку…

— Треба було задарити, поняв? — лунає за дверима голос Булдакова.

— Задарити… — шепоче Еміль, і в його пам’яті сама собою спливає картинка: Булдаков задмухує полум’я й кидає сірника на підлогу. У голові ніби щось клацає. Не марнуючи ані секунди, Еміль різко дмухає на сірник.

…Із тихим форкотом з-під пальців виривається тремтяче, нервове полум’я незвичайного лазурового кольору.

Здається, Еміль про все забув. Він стоїть і милується небаченим, неймовірним видовищем: вогонь повільно повзе угору, перетворюючи обгорілу чорну поверхню сірника на незайману жовтаву деревину. І річ навіть не в тому, що сірник горить усупереч законам природи. Річ у самому лазуровому полум’ї. Сам лише його вигляд викликав дивовижне, лоскотливе відчуття захвату.

Десь вгорі загудів якийсь великий механізм. Долинув тужливий стогін натягнутих тросів. Еміль нічого не чув, прикипівши поглядом до чистої вогняної лазурі. Ніби прагнув розгледіти всередині полум’я щось приховане. Лазуровий вогник доповз майже до середини, аж Еміль усвідомив, що втрачає відчуття реальності. Здавалося, вогонь навколо нього, а він — усередині. Голова запаморочилась, і йому довелося замружитися, щоб не втратити рівноваги.

«Мабуть, це від запаху», — здогадався Еміль.

Та щойно заплющив очі — й гіпнотичний вплив наче урвався. І найперша ж думка, що осяяла його свідомість, складалася з єдиного слова:

«Рукавичка!»

Він миттю підняв сірника вище. Просто за ним — так близько, що він ледь-ледь не торкався спиною — поблискувала полірована мідна поверхня високих двостулкових дверей. Але Еміль їх не бачив.

Він дивився на купу одягу поміж великих зелених каністр, одна з яких — та, об яку перечепився — лежала на боці. З каністри цебеніла тоненька цівка. Але Еміль дивився не туди. Його цікавив одяг.

На перший погляд, звичайний. Хтось просто кинув його тут, наче непотріб. Піджаки, штани, черевики… Але в черевиках були шкарпетки, і вони ніби кріпилися до холош, а з рукавів піджаків стирчали рукавички дуже тонкої світло-бежевої шкіри. І саме вони найдужче цікавили Еміля.

Він навіть присів, вдивляючись, і…

Від жаху він судомно втягнув носом повітря. Йому не здалося. Рукавички закінчувалися акуратними людськими нігтями. Мабуть, для багатьох дітей цього було б достатньо, щоб тікати з комірчини щодуху, і жоден п’ятикласник із ключкою не зміг би їх зупинити. Але Еміль, хоч як йому було лячно, надто сильно хотів про все дізнатися. Бо до коричневого піджака в ялинку згори було щось пришите — таке ніби хутряна шапка. І шапка ця була якась дивна. Безтямним рухом Еміль ухопився за темне довге хутро і підняв.

То була порожня голова Олега Прокоповича. Наче маска. Зі «спущеним» обличчям, волоссям і порожніми отворами замість очей. Вереск застряг у Еміля в горлянці, бо від жаху він перестав дихати.

Еміль не бачив, що сірник догорав і став уже практично цілим.

Він втупився поглядом у синю шкільну курточку для хлопчиків, що теж стирчала з тієї купи. До її коміра так само була пришита страхітлива волохата маска. Кілька довгих секунд Еміль отетеріло вдивлявся, намагаючись пригадати, що йому нагадують її риси.

А як згадав, сірник випав із його руки, відлетівши кудись у куток.

Спалахнула синім колись згоріла сірникова голівка, розгораючись навпаки: з хижим шипінням полум’я облизувало вугільну поверхню, яка перетворювалася на цілу-цілісіньку коричневу сірку. Хвиля прозорого полум’я грайливо зіскочила із сірника і ковзнула по мокрій підлозі до горловини перекинутої каністри. Лазуровий вогонь зібгався на самому кінчику сірникової голівки у нестерпно яскраву блакитну цятку — немов далека-далека зірка.

Еміль не бачив. Він дивився на маску і не усвідомлював, що голосно кричить від жаху. Пришите до шкільної форми лице було його власним.

Лунко гахнув вогняний стовп — ніби випростався на повний зріст помаранчевий демон, — і в обличчя Емілю вдарив порив гарячого терпкого на смак повітря.